Переспівниця - Коллінз Сюзанна (книги полностью txt) 📗
Вже немає Округу 12, а отже, немає звідки втікати, немає миротворців — немає кого дурити, немає голодних ротів — немає кого годувати. Капітолій забрав усе, а тепер я ще й можу втратити Гейла. Та доцентрова сила, яка роками тримала нас разом, поволі слабнула. Між нами пролягли чорні смуги. Як могло таке статися, що тепер, коли Округ 12 зруйновано вщент, ми такі злі одне на одного, що навіть не балакаємо?
Гейл збрехав мені, і я не змогла з цим змиритися, хоча він і стверджував, що діяв у моїх інтересах. Однак його вибачення звучали справді щиро. А я не прийняла їх, жбурнула просто йому в обличчя, та ще й подбала про те, щоб ужалити якнайболючіше. Що з нами діється? Чому ми завжди сваримося? Я зовсім заплуталася, але щось підказувало мені, що проблема в мені, в моїх діях і вчинках. Невже мені й справді так хочеться порвати з Гейлом?
Мої пальці несвідомо зірвали ягідку ожини. Я обережно затиснула ягоду між великим і вказівним пальцем. І зненацька різко розвернулася й кинула ягоду Гейлу.
— І нехай везіння... — почала я, підкидаючи ягоду високо, щоб він мав достатньо часу, аби вирішити, прийняти її чи ні.
Погляд Гейла зупинився на мені, а не на ягоді, однак в останню миті Гейл розтулив рота і таки зловив ягоду. Розжував її, ковтнув і після довгої паузи закінчив фразу:
— ...завжди буде на твоєму боці.
Він таки сказав це!
Кресида всадовила нас у затишній місцині поміж каміння — там було так тісно, що ми не могли не торкатися плечима, — і попросила, щоб ми розповіли про полювання. Що тягнуло нас у ліс, де ми зустрічалися, як полювали. Вона просила, щоб ми розповіли про улюблені моменти. Ми трохи відтанули, почали сміятися, згадавши про свої халепи — з бджолами, і дикими собаками, і скунсом. Коли розмова повернула в інше русло й Кресида запитала, що ми відчували в Окрузі 8, цілячи замість здобичі у винищувачі, я одразу ж замовкла. А Гейл відповів коротко:
— Давно пора було.
Поки ми допленталися до площі, день поступово переріс у вечір. Я відвела Кресиду до того місця, де колись була пекарня, а тепер валялася купка кругляка, і попросила дещо зафільмувати. Я була абсолютно виснажена, але знайшла в собі сили:
— Піто, ось твоя домівка. З часу бомбардування ніхто не чув нічого про твою родину. Округу 12 більше не існує. А ти закликаєш до перемир’я? — я подивилася в порожнечу. — Тут уже ніхто тебе не почує.
Коли ми зупинилися біля покрученого металу, який колись був шибеницею, Кресида запитала, чи нас колись піддавали катуванням. У відповідь Гейл мовчки скинув сорочку й обернувся до камери спиною. Я глянула на довгі шрами — і знову почула хльоскання батога, побачила закривавленого, непритомного Гейла, який безвільно повис на ганебному стовпі, припнутий за зап’ястя...
— Я більше не можу, — сказала я. — Зустрінемось у Поселенні Переможців. Хочу взяти дещо... для матері.
Не знаю, як я дісталася Поселення, бо отямилася, вже сидячи на підлозі в кухні й риючись у шафках. Я з педантичною точністю поскладала в коробку керамічні пляшечки й горнятка, розділяючи їх чистою ватою, щоб не побилися. Деякі загорнула в оберемки засушених квітів.
Раптом я згадала про троянду. Чи була вона справжньою? Якщо так, значить, вона досі там? Я опиралася спокусі збігати нагору й перевірити. Якщо вона там, то я знову злякаюся. Отож я взялася далі пакувати пляшечки.
Коли шафки нарешті спорожніли, я підвелася — й побачила, що на кухні нізвідки матеріалізувався Гейл. Він ходив беззвучно, немов злодій. Нахилився над столом, упершись пальцями в дерев’яну стільницю. Я поставила коробку між нами.
— Пам’ятаєш? — запитав він. — Саме тут ти мене поцілувала.
А я-бо гадала, що доза морфлію, яку мама вколола Гейлу після того, як його відшмагали батогом, стерла цю сцену з його пам’яті.
— Я думала, ти забув, — сказала я.
— Хіба що по смерті. А може, і тоді не забуду, — сказав він. — Можливо, я як той повішеник із твоєї пісні. Досі чекаю на відповідь...
Я ніколи не бачила, щоб Гейл плакав, але зараз на його очах застигли сльози. Щоб стримати їх, я нахилилася вперед і притиснулася вустами до його губ, відчуваючи смак жаги, попелу та страждання. Несподіваний присмак, як на такий ніжний поцілунок. Гейл відсторонився перший і криво посміхнувся.
— Я знав, що ти мене поцілуєш.
— Звідки? — мовила я. Бо я й сама не підозрювала, що зроблю це.
— Тому що я страждаю, — сказав він. — Тільки в такі миті я можу привернути твою увагу... — Гейл підняв коробку. — Не хвилюйся, Катніс. Я переживу.
І він вийшов, ще я не встигла нічого сказати.
Я надто втомилася, щоб міркувати над його останнім обвинуваченням. Під час короткої подорожі в Округ 13 я скрутилася на кріслі калачиком і намагалася пропускати повз вуха пустопорожні балачки Плутарха на його улюблену тему — про зброю, якою колись володіло людство. Ракети, воєнні супутники, клітинні дезінтегратори, безпілотні літаки, біологічну зброю, що уражує органи дихання. Від цієї зброї поступово відмовилися або з етичних міркувань, або з екологічних, або через брак ресурсів. Усю дорогу головний продюсер Ігор нарікав, що може тільки мріяти про такі іграшки і що йому доводиться мати справу тільки з вертольотами, ракетами типу земля-земля та простою застарілою зброєю.
Скинувши костюм Переспівниці, я одразу лягла спати, навіть не повечеряла. Вранці Прим збудила мене до сніданку. Поснідавши, я проігнорувала денний розпорядок і рушила в комірчину подрімати. Коли я вилізла з-поміж коробок із крейдою і олівцями, саме прийшов час обідати. Цього разу мені дали більшу порцію горохового супу, і, смачно поївши, я попрямувала до кімнати «Е», аж тут у коридорі мене перестрів Богз.
— У Ставці нарада. Можеш знехтувати своїм розкладом, — мовив він.
— Уже, — сказала я.
— Ти взагалі сьогодні дотримувалася розкладу? — запитав він роздратовано.
— Хтозна! Я ж психічно неврівноважена, — я піднесла руку — показати браслет, і з подивом зауважила, що його немає. — Бачите? Я навіть не пам’ятаю, коли з мене зняли браслет. Навіщо мене викликають у Ставку? Я щось проґавила?
— Гадаю, Кресида хоче показати тобі ролики з Округу 12. Та, мабуть, ти побачиш їх уже у прямому ефірі, — мовив він.
— Ось який мені потрібен розклад! Розклад телепрограм, — сказала я. Богз уважно на мене подивився, але промовчав.
У Ставці зібралося чимало людей, однак мені залишили місце між Фінеєм і Плутархом. Екрани вже були ввімкнені — транслювали останні новини з Капітолія.
— Що відбувається? Ми хіба дивитимемося не агітки з Округу 12? — запитала я.
— О ні, — мовив Плутарх. — Тобто, можливо. Я не знаю, який запис хоче використати Біпер.
— Біпер начебто знайшов спосіб вклинитися в загальнонаціональну трансляцію, — пояснив Фіней. — І тепер наші агітки зможуть дивитись і в Капітолії. Він зараз у Штабі оборони саме працює над цим. От-от почнеться пряма трансляція — Снігоу збирається виступити з промовою. Вже починається.
На екрані з’явився герб Капітолія, з динаміків залунав гімн. І вже за мить на мене дивилися зміїні очі президента Снігоу. Він забарикадувався за своєю трибуною, але в лацкані його піджака красувалася велика біла троянда. Камеру розвернули, і в кадрі з’явився Піта. Він сидів поруч із картою Панему на високому кріслі, впираючись черевиками в залізну підставку для ніг. Ступня його протезу невпинно відбивала якийсь дивний ритм. На Пітиному чолі й над верхньою губою набрякли великі краплі поту — їх не могли приховати навіть численні шари косметики. Однак найдужче мене налякав його погляд — злісний, але водночас якийсь несфокусований.
— Йому гірше, — прошепотіла я. Фіней стиснув мою долоню, підставив мені плече, і я сперлася на нього.
Піта заговорив про необхідність перемир’я. Наголосив на тому, якої непоправної шкоди завдано інфраструктурі округів. Тим часом на карті висвітлювалися місця, які зазнали найсильніших руйнувань. Зруйнована дамба в Окрузі 7. Поїзд зійшов із рейок: із перекинутих цистерн витікають токсичні відходи. Згоріле вщент зерносховище... Все це буцімто справа рук повстанців.
