Переспівниця - Коллінз Сюзанна (книги полностью txt) 📗
— Що? — мовила я. Просто не могла повірити, що він назвав те, що сталося з Пітою, просто прикрістю.
— Я маю на увазі людей, які сидітимуть із тобою в бункері. Вони спостерігатимуть за тобою і перейматимуть твою поведінку. Якщо ти поводитимешся спокійно та врівноважено, інші наслідуватимуть тебе. Якщо ж ти панікуватимеш, інші можуть також заразитися, — пояснив Плутарх. Я не відривала від нього очей. — Вогонь поширюється легко, так би мовити, — провадив він, так ніби до мене туго доходило.
— То мені поводитися, як перед камерами, Плутарху? — мовила я.
— Так! Чудово! Люди завжди відважніші, коли опиняються на публіці, — сказав він. — Подивись тільки, яку відвагу щойно виявив Піта!
Ще трошки — і я б дала йому ляпас.
— Маю повернутися до Коїн, перш ніж зачиняться всі входи. А ти тут працюй! — мовив він і вийшов.
Я підійшла до таблички з великою буквою «Е». Нам відвели площу чотири на чотири метри — наша територія була відмічена лініями на підлозі. До стіни кріпилися два довгі ліжка — отже, комусь із нас доведеться спати на підлозі; в кутку стояла квадратна скриня на речі. На заламінованому аркуші білого паперу було великими буквами надруковано: «ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ В БУНКЕРІ». Я зосереджено подивилася на папірець, але в очах мерехтіло. А тоді мені здалося, що на чорний текст впало кілька крапель крові. Поволі розпливчасті літери набрали різкості. Перший розділ називався «Після прибуття».
1. Переконайтеся, що всі ваші співмешканці спустилися в бункер.
Мама з Прим іще не прийшли, але я була серед перших мешканців, які спустилися в бункер. Мабуть, вони обидві допомагали евакуювати пацієнтів.
2. Підійдіть до складу й отримайте один пакет спорядження на кожного мешканця вашої кімнати. Підготуйте територію для життя. Поверніть пакет(и) назад.
Я оглянула печеру й розшукала склад — глибоку кімнату за високим прилавком. У чергу вишикувалося кілька людей, однак поки що там було досить тихо. Підійшовши до прилавка, я дала список мешканців нашої кімнати і попросила три пакети. Чоловік перевірив список, зняв із полички три пакети й кинув їх на прилавок. Закинувши один мішок собі за спину, ще два я взяла в руки. Коли я розвернулася, виявилося, що за моєю спиною вже встигла зібратися довга черга.
— Вибачте, — мовила я, протискуючись крізь натовп.
Питання часу? Чи все-таки Плутарх мав рацію? Невже ці люди наслідують мої дії?
Повернувшись на свою житлову площу, я розкрила один із пакетів — там був тонкий матрац, постільний набір, два комплекти сірого одягу, зубна щітка, паста, гребінець і ліхтарик. Вивчивши вміст двох інших пакетів, я пересвідчилася, що вони мало чим відрізняються, але до їхнього складу входило два набори одягу — один сірий і один білий. Зрозуміло, що білий одяг призначався для мами і Прим, адже вони, якщо виникне потреба, допомагатимуть лікарям. Застеливши ліжка, я поскладала одяг і повернула пакети на склад. Не знала, що мені робити далі, тому почала вивчати наступне правило.
3. Чекайте на подальші інструкції.
Всівшись на підлозі, я схрестила ноги й почала чекати. В кімнату повільно вливався безперервний потік людей, які займали й облаштовували свої місця. За кілька хвилин кімната була натоптана людьми. Може, мама з Прим залишаться на ніч із пацієнтами? Та ні, навряд чи. Вони були в списку, отже, повинні ночувати тут. Я уже почала хвилюватися, коли нарешті з’явилася мама. Я пошукала поглядом у неї за спиною Прим.
— А де Прим? — запитала я.
— А хіба вона не тут? — здивувалася мама. — З лікарні вона повинна була йти просто сюди. І вийшла на десять хвилин швидше за мене. Де вона? Куди вона могла подітися?
Я на мить заплющила очі, намагаючись уявити її маршрут, як часто робила на полюванні. Ось вона почула звук сирен, кинулася на допомогу пацієнтам, кивнула, коли їй звеліли спускатися в бункер, а тоді, опинившись на сходах, завагалася. Але чому?
Мої очі різко розплющилися.
— Кіт! Вона повернулася по нього!
— О ні, — простогнала мама. Та ми обидві знали, що так і було. Ми почали протискуватися між людей, які потоком лилися в бункер. Здалеку було видно, що охорона готується зачинити товсті металеві двері, повільно крутячи з обох боків залізні колеса. Тільки-но ці двері замкнуться, ніщо в світі не змусить солдатів відчинити їх знову. Можливо, це навіть буде їм непідвладно. Безцеремонно розштовхуючи людей, я гукала до солдатів, щоб вони зачекали на мене. Щілина між двома половинками дверей поступово зменшувалася; залишилося всього кілька дюймів, аж тут я просунула в шпарину руку.
— Відчиніть двері! Випустіть мене! — заверещала я.
На обличчях солдатів відбився переляк, і вони трохи притримали двері. Протиснутися назовні я не могла, та принаймні пальців мені не прищемили. Скориставшись нагодою, я протиснула в щілину плече.
— Прим! — заверещала я. Мама благала солдатів відчинити двері, а я вертілася, намагаючись пролізти назовні. — Прим!
І тут я нарешті почула на сходах віддалений тупіт.
— Ми вже біжимо! — гукнула сестра.
— Притримайте двері! — цього разу долинув голос Гейла.
— Вони вже біжать! — крикнула я охоронцям, і ті трохи прочинили двері. Але я не зрушила з місця — боялася, що вони не чекатимуть і таки зачинять двері, — поки не побачила Прим: її щічки розчервонілися від бігу, вона засапалася, але тримала в руках Денді. Я затягнула її всередину. Одразу за нею заскочив Гейл — йому довелося розвернутися боком, щоб пронести в бункер багаж. Зрештою двері ляснули і замок голосно клацнув.
— Про що ви тільки думали? — я злісно трусонула Прим, а тоді кинулася обнімати, прищемивши Денді.
У Прим уже було готове пояснення:
— Я не могла залишити його, Катніс. Удруге він би цього не пережив. Треба було бачити, як він метався кімнатою і завивав. Прибіг, щоб захистити нас.
— Гаразд. Гаразд, — я кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, відступила на крок і підняла Денді за шкірку. — Слід було втопити тебе, коли я ще мала таку можливість.
Притиснувши вуха до голови, він виставив одну лапку вперед. Однак я випередила його і зашипіла першою — і це, здається, трохи рознервувало його, оскільки він вважав шипіння своєю прерогативою. Натомість він безпомічно нявкнув, і звісно, сестра одразу стала на його захист.
— Катніс, прошу, не дражни його, — мовила вона, притискаючи Денді до грудей. — Він і так засмучений.
Від усвідомлення, що я образила почуття цього нахабного кота, мені захотілося подражнити його ще раз. Але Прим так за нього переживала! Тому я уявила собі рукавички, обшиті по краю хутром Денді: такий образ допомагав мені миритися з цим котом не один рік.
— Гаразд. Вибач. Ми під великою літерою «Е». Йди покажи йому нашу хату.
Прим пішла, а я опинилася віч-на-віч із Гейлом. У руках він тримав коробку з медичними препаратами з нашої кухні в Окрузі 12 — з того місця, де ми востаннє розмовляли, цілувалися... байдуже. А ще на плечі в нього висіла моя мисливська торба.
— Якщо Піта правий, то ці речі не мали шансів на порятунок, — мовив він.
Піта. Кров дощовими краплями стікає по шибці. Кров чорніє на черевиках...
— Дякую... за все, — вичавила я. — А що ти робив у нашій кімнаті?
— Просто перевіряв, — мовив він. — Я в сорок сьомій, якщо знадоблюся.
Потому як замкнулися двері, майже всі розійшлися по своїх місцях, тому коли я поверталася до свого місця, за мною спостерігало майже п’ять сотень людей. Я намагалася поводитись якнайспокійніше, адже й так нещодавно металася в натовпі, немов божевільна. От тільки обдурити людей навряд чи вдасться. Як важко бути взірцем! Хоча кому яке діло? Вони і так усі думають, що я несповна розуму. Чоловік, якого я штовхнула, пробираючись до дверей, здається, впав, тож тепер, потираючи забитий лікоть, позирав на мене підозріло. Я мало не засичала йому у відповідь.
Прим примостила Денді на нижньому ліжку і замотала його у покривало, з якого визирала тільки мордочка. Прим завжди так робить, коли починається гроза і гримить. Грім — це єдине, чого боїться Денді. Мама обережно поставила коробку з ліками у скриню. А я всілася на підлогу, спиною прихилившись до стіни, — хотіла перевірити, що саме запакував Гейл у мою мисливську торбу. Книжку з лікарськими та їстівними рослинами, мисливську куртку, весільне фото моїх батьків і увесь вміст моєї шухляди. Моя брошка-переспівниця тепер входить у костюм Цинни, але мені повернувся золотий медальйон, срібний парашут із втулкою і Пітина перлина — це мої особисті скарби. Я замотала перлину в парашут і заховала глибоко в потайну кишеньку мисливської торби, так ніби це Пітине життя і ніхто не зможе відібрати його в нього, поки я насторожі.
