Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

Тепер знав. Євангельський опис виявився докладним, як медична діяґноза, — ліпше не скажеш. Просто, нема на те відповідніших слів.

Акурат так і чувся.

Щось змінилося — і вже знав, що: з цих дванадцяти (ба ні, таки тринадцяти, най то шляк трафить!) хвилин — з десять останніх і далі були при ньому і не миналися: відколи вгледів Гельцю. Гельця була при ньому. Ніс її в собі й не хотів відпускати; за всі скарби світу не відпустив би. І знав, що так буде й надалі.

Всі ці роки без неї він мчав по поверхні часу, гейби по льоду, — легкою, пружною ступою, — і от провалився, як в ополонку: зробився тяжкий. Сила, що була несла його поверх часу, вийшла з нього.

Адріян Ортинський, псевдо «Звір», леґалізований яко студент Fachkursen [9]на Політехніці, він же, за іншими документами, Йоганн Вайсс, він же Анджей Ортиньскі. Двадцяти трьох літ від роду. Невразливий. Неухвитний. Непереможний. Безсмертний.

І, в цій хвилині, вперше ясно і сповна свідомий того, що помре.

Що його смерть уже в дорозі. Відлік її ходи вже розпочався — десять хвилин тому. Скільки він іще триватиме, то байдуже, — години, місяці чи роки, — вони зі смертю йдуть собі назустріч, і зустріч ця обов'язково відбудеться, хоч хай там що: як призначене побачення.

ЦОК… цок… цок… цок…

Звір у ньому відрухово хапається за горло (який беззахисний під пальцями рухомий, утікаючий борлак, як легко враз перебити ці хрящі й сухожилки…), задирає голову до набряклого снігового неба й безтямно вищиряє зуби — ніби демонструючи засілому там, угорі, незримому дентистові свої бездоганні ясна. Збоку могло б здатися, що він кричить — німо, безгучно. Або що регоче — також безгучно; самотня жива людина під небом воєнного листопада, і рух її — лицем догори: мертвим рідко таке виходить, мертві падають навзнак, тільки коли їм особливо поталанить, бо й у смерті також бувають щасливчики, як і в усьому серед людей; найчастіше ж останній їхній погляд — У землю, в землю. В землю.

КИЇВ. КВІТЕНЬ 2003 Р.

…Лікарня, чи що?.. Білі халати, ні, не халати, а якісь ніби простирадла обмотані круг тіл, дивно… Мабуть-таки, лікарня…

Чорний «опель-кадет», яка шиковна машина; чорні однострої, блискучі козирки на кашкетах, куди вони мене везуть?..

Прокидайся, Адріяне.

(Кадр стрімко віддаляється, наче по темному тунелю, — маліє, аж врешті скорочується до крихітної цятки; погасає.)

Ще трохи полежати із заплющеними очима, вслухаючись, наосліп обмацуючи кімнату, внюхуючись у знайомі запахи: кімната моя. Постіль поруч порожня — простягнута рука падає, мов обрубана, на зім'яту подушку, не розрахувавши траєкторії, і з грудей глухо вибулькує помрук протесту, прокидаючи вже остаточно: голос також мій. Все ще не розплющуючи очей, просуваю свої змисли за двері, подумки прослуховую-перевіряю коридор, ванну, кухню — скрізь тихо. Я в квартирі сам. На нічному столику з другого боку повинен бути годинник — простягти другу руку. Ого. Лялюся мусила зникнути ні світ ні зоря — ну так, у неї ж сьогодні ранковий ефір. Який я, до речі, вже проспав, як остання худобина. Тьху ти, досадно як… І що це мене опутало?

В голові, як слід од уколу: чорний «опель-кадет», повний чужих офіцерів (що це за форма?); жінка в білому халаті, чи пак простирадлі, обмотаному круг тіла; в металевій посудині з низькими бортиками кип'ятиться шпатель, чи як воно зветься… Ну його на фіґ, пора прочумуватись.

Надворі тихо шелепотить дощик — такий гарний, весняний дощик, від якого за одну ніч будяться дерева і трава. Відчинити двері на балкон і глибоко вдихнути повітря: вогко, тепло. Клас. Унизу в дворі криється краплистим розсипом, ніби пітніє, сріблястий «мерс» із гачкуватим прапорцем на номерній табличці: «ВР», у народному перекладі «Вирвані Роки», — мій старушок «фольксваґен» трохи далі за ним виглядає, як сільський сторож поруч із Термінатором. В сусідньому під'їзді мешкає цієї самої BP депутат. Скромний, блін, — не інакше, першого призову: не обтерся ще.

Я знаю, що він там мешкає, бо торік його пограбували, і по цілому багатоквартирному будинку тупо, як сантехніки, ходили менти й збирали підписи, що ніхто з нас нічого не чув і не бачив; вони й розповіли. Заклали, карочє, депутата. Коли перед тим були пограбували родину з першого поверху, то ніхто не приходив нічого питати, а ті з першого поверху просто вставили собі у вікна чавунні ґратки. Тепер, як повертаєшся додому пізно ввечері, подвір'я освітлюють рясно помережані золоті прямокутники від заґратованих вікон, просто тобі середньовічний замок. Дітям мало би подобатися гратись у такому світлі у всяких там фей, лицарів і куртуазних дам — тільки що діти тепер у таке не граються. Хоча о такій пізній порі діти все одно вже сплять, а шкода. Точніше, то мені щоразу буває шкода — чи, що я вже не маленький хлопчик, аби належне скористати з казкового освітлення, чи, що в моєму дитинстві таких мережано-золотих вікон не було, — був спальний район із брудно-сірих, обкладених кахлями, як клозети, «дєвятіетажек», між якими заклично біліли іграшкові потиньковані хатки з загадковими табличками «мусоросборник»; смерділо в них жахливо, але ми все одно любили там ховатися — між сміттєвих баків, якраз таких заввишки, що коли присядеш, тебе не видно, і в такому ото смердючому напівтемному інтимі я вперше дізнався, як дівчатка пісяють. Дівчинку звали Маринка, і на ній були яскраво-червоні, вирвиоко, рейтузи; оскільки я не вірив своїм очам, вона великодушно дозволила мені власноруч дослідити мокру щілинку і два маленькі горбочки, — схоже, в мені вже тоді жив експериментатор. Кожен досвід є досвід, і здобутий на смітнику також. Не буває «вирваних років».

…Лялюська, видно, спізнювалась: у кухні в мийниці похапцем вкинута ложечка і горнятко з-під кави, в кавоварці поруділий намоклий фільтр із розквашеним до багнистої консистенції хвусом — іще теплим. Мисочка з недоїденими мюслями стоїть на підвіконні, і це теж ніжно мене розчулює, ловлю себе на мимовільній усмішці: їла тут навстоячки, дивлячись у колодязь двору, — вона завжди так робить, як їсть сама. Коли ходиш отак по кухні, ступаючи в її сліди, то наче трапляєш у рукави скинутого нею халата, що перетворився на повітря; вгортаєшся в нього, і хочеться притулитися щокою, потертись: Лялюська… І є ще запах — знятий з уранішньої подушки запах її парфумів, наскрізь прогрітий солодким хлібобулочним, дріжджевим духом її тіла, він невідступно пересувається за мною, дужчає, мов прискорений віддих, при вікні, де вона стояла, з новою силою навалюється в передпокої, коло вхідних дверей, де взувала черевички; притуляю до носа пальці (на яких Лялюсин запах трохи інакший, гостріший, солоніший, як від морських водорослів, — даленіючим відгомоном ночі), відрухово всапую ніздрями, і з мене мимоволі вихоплюється стогін, — смішно, в ці хвилини я, певно, схожий на полишеного на самоті пса, що нюшкує по хаті за слідами господаревої присутности… Попервах, коли вона стала залишатися в мене на ніч, я по її відході й поводився чисто як пес — цебто закопувався писком у її халата й провалювався в сплячку, доки прийде господар. Ніби від блока живлення відмикався. Єдиною соціальною дією, на яку мене ставало, було подзвонити в офіс і ліниво відбрехатися, що мене сьогодні не буде, — не знаю, чи йняли віри мої співробітники моєму щасливому оспалому голосові, але мені було по цимбалах, а коли тобі по цимбалах, то перевага завжди на твоєму боці, бо ніхто тебе не дістане. Так занірванений, я й валявся в нашій вистигаючій постелі до полудня — засинав, прокидався, знову засинав, крізь дрімку радісно чудуючись із зміни освітлення й невпізнанних, якихось оновлених, наче живі істоти, предметів у кімнаті, ще по вінця вібруючій Лялюсиною присутністю, — і так ніколи їй про це до ладу й не розповів, встидливий парубок удався… І ото власне тоді мені й почали снитися оті сни.

По дню, як оце зараз, вони тануть, умлівши ідуть під воду, наче уламки скресаючої криги, — стоншуються по краях, сюжетний зв'язок губиться, і тільки й устигаєш затримати пам'яттю, мов стейплером клацнувши, що серединний сколок — дві-три картинки, ніяк не поєднані між собою: якийсь «опель-кадет», якась ніби-лікарня, шпатель, біле простирадло, обмотане круг тіла… В принципі, так нерідко буває зі снами, особливо коли голова тобі випхана клопотами і прокидаєшся — наче мордою об стіл: блін, знову те саме!.. Не до снів тоді. Але з отими снами відпочатку було інакше.