Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

По-перше, вони не були ані фантазійною переробкою денних вражень, ані взагалі в жоден спосіб не стосувалися нічого, що я міг коли-небудь звідати на власному досвіді. Аніякісінького тобі дежавю. Як мені вдалося — найточніше — віддати це своє враження в розмові з Лялюською (бо саме в розмовах із нею мені й приходять найвдаліші формулювання, хай би навіть ішлося про принцип дії термоіонного ґенератора або інші речі, про які вона не має зеленого поняття), — враження таке, ніби переді мною помилково відкривають дверцята чужої шафи, де лежать незнайомі речі в незнайомому порядку. Те, що я бачу і що встигаю запам'ятати, для когось напевно-таки має сенс, — я ж почуваюся більш-менш як людина, котра через помилку на лінії випадково стає свідком чужої телефонної розмови. Ти хочеш сказати, уточнила Лялюська, нахмурившись і покусуючи спідню губку, що тобі сняться чужі сни?.. Ні, от власне що ні, і в цьому друга їх особливість — правильніше буде сказати, що мені сниться чужа ява. Тобто? Ну як тобі пояснити — воно виглядає не як сновидіння, а як спогад, ще й дуже живий і яскравий, навіть на запах, на дотик, тільки я точно знаю, що зі мною такого не було, це не мій спогад. Однією з безумовних переваг життя з журналісткою є те, що з часом навчаєшся врозумливо, і цілком літературною мовою, викладати свої думки, і словниковий запас також розростається по далі нікуди, аж тебе вже й самого, бува, беруть за журналіста, — все завдяки тому, що вона вміє терпляче допитуватись. Отже, заціліла картинка — либонь, тим і заціліла, що повторювалася вже не раз: весняний ліс, бліки сонця на стовбурах дерев, пахне пріллю і глицею, зелений такий запах, і спина того, хто йде попереду мене, — в сірувато-блакитному вояцькому однострої, зі шмайсером через плече, тільки пояс не ремінний, а чомусь тканий, строчений, — ми йдемо крізь ліс «гусаком», звідкись я знаю це слово, і ця кремезна селянська спина, підперезана тканим поясом, є останнє, що я бачу, бо зненацька з-за дерев вибухає сухе татакання, сильний поштовх у груди — й западає чорнота. Далі не пам'ятаю — розповзлося, як намоклий папірчик у темній воді. По якімсь часі Лялюська, з кимось тямущим порадившись — знайомих фахівців у неї в усіх галузях все'дно що в каталозі парламентської бібліотеки, досить зняти телефонну трубку й набрати номер, — зі збудженою шерлок-голмсівською інтонацією (журналістське розслідування!) сповістила мені, що строчені пояси, виявляється, існують насправді, і то здавна, — це однострій американської армії! От бачиш, я ж казав, звідкіля б же то мені таке знати?.. Ну гаразд, а шмайсер, ти певен, що то був шмайсер? Абсолютно, і навіть ліс був зовсім-таки наш, а ніяк не американський, і скажу тобі більше — я знав на ім'я не то дерева, а навіть підлісок, кущі: глід, верес… Ялівець… Нє, ну це якраз мене не дуже переконує, цього ти міг будь-де нахапатися мимобігом — хоч би і в турпоході, скажімо, як із мамою малим на Говерлу лазив, а потім забувся… То за такою логікою і з американським одностроєм може бути те саме: знав-знав та й забув, ти на це натякаєш?.. У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» — глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі арґументи вичерпано, але до поразки не признаєшся, бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» — із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), — як завжди в таких випадках, я не втримався, Щоб не розсміятись та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій — на яких-небудь галімих плакатиках на військовій підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, — не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще якось символічно числиться при професії, хоча хліб, слава Богу, їм і не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з'їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер новоспеченому, ха-ха, бізнесменові! — але ж досі ще пам'ятаю страшні військові таємниці се-ре-серу, тіпа макаронів кульового калібру та шоколадних конвеєрів, теж сконструйованих із прицілом — так, щоб за двадцять чотири години могли перейти на виробництво пороху, то чом би тому моєму протухлому колективному несвідомому й не викинути тепер на-гора яку-небудь давнозабуту детальку?.. Пояснення було нібито й логічне, проте не подобалося мені: було некрасиве. Бракувало йому інсайту, тої елеґантної несподіванки асоціацій, при якій рраз! — і все сходиться, як у пазлі, і ніяких хвостів більше не звисає. Я міг не довіряти своїм відчуттям — а вони мені голосили в одну душу, що в тому сні я таки навіч бачив чиюсь смерть, як вона відбулася насправді, — але бодай як фізик я ще не настільки дискваліфікувався, щоби стратити чуйку на істинність розв'язання — а та істинність, Лялюсь, серед іншого, завжди вивіряється елеґантністю, одним нестандартним ходом, від якого все нарешті стає на свої місця. Розумію, зітхнула Лялюська, дивлячись на мене вже «по-ягнячому», це не тільки в твоїх рівняннях так… Можливо — але знаєш, що ще? Тепер, коли ти згадала Говерлу, я вже цілком певен, що той ліс був десь у Карпатах.

… Страшенно не хочеться йти в душ і змивати з себе її запах, хай уже після сніданку. («Ледащук-Замурзульський!» — дражниться з мене Лялюська, коли снідаємо разом: сама вона, чепурна дівчинка, навіть кави не пригубить, попередньо не скупавшись і не вдягши трусиків, і не розуміє, який це кайф, коли вона вся така чистесенька, аж пахтить, — Ну припини зараз же, — Боюся, що це неможливо, — Зроби над собою вольове зусилля, — Пізно, — Псих, еротоман! — ніжно-ніжно, пересохлим голосом, і очка вже туманіють — моя дівчинка! — і біленькі трусики опадають долі, як білий прапор, і ще в мені все перевертається, коли вона тихенько попискує, мов плюшевий ведмедик; знаєш, сказала вона раз по тому, як ми отак вранці кохалися серед кухні, й вона сиділа на відсунутому стільці така немислимо рідна, розморена-розмарена, волосся змокріле при коренях, і розглядала свої безвільно розхилені стегна, — знаєш, у чоловічому інстинкті завжди є щось собаче — помітити жінку, як свою територію. Я тоді тільки гмукнув само-вдоволено, як останній бевзь, — а ревнувати почав уже згодом, на відкаті: як казала бабця Ліна, мудрий русин по шкоді. Хоча, здавалось би, до чого тут ревнувати — до спогадів?.. Смішно. Тільки чомусь жінки, почувши від чоловіка що-небудь на кшталт «усі ви однакові», переможно трактують це як зайвий доказ своєї правоти — мовляв, а бачиш, не я одна така! — а чоловік, навпаки, казиться від самої можливости бути поміщеним ув один ряд зі своїми попередниками…)

Ні, загалом я вмію пересуватись по цій замінованій території — я не ідіот, і не з тих, хто ставить запитання на кшталт «скільки їх було?», взагалі не з тих, хто ставить запитання, — які тут можуть бути запитання, до лиха… Свої пасочки ми з Лялюською давно склали докупи — потроху, по чайній ложці розповівши одне одному найголовніше з того, що в кожного було раніше, а з Сергієм, її колишнім чоловіком, ми одного разу навіть поручкалися на якійсь випадковій багатолюдній вечірці, і він був би мені навіть сподобався — відкрите обличчя, хлоп'яча усмішка, яка мусить і досі діяти на жінок, — якби не його рука в дотику: млява, як здохла рибина, наче з нього давно випустили повітря і він доношує себе виключно з примусу, з обтяжливого панщизняного обов'язку, — старіючий хлопчик, яких багато. Єдине питання, яке я Лялюсьці ставив (усе-таки ставив!) і яке мене дійсно цікавило — «Чому ви розійшлися?» — лишилось без відповіди: розійшлися, і все, ніби в цьому й була відповідь; іншої вона не має й не потребує шукати. О'кей, її право, що ж тут скажеш. Гірше, коли з уст їй принагідно зривається якась випадкова фраза, що заповідає розкрутку в спогадувальному, мало не ностальгійному режимі, — і коли я з готовністю підхоплюю й перекриваю, можливо, трохи зарізким голосом, таким, що з місця має покласти край дальшому спогадуванню: авжеж, авжеж, той самий, із ким ти їздила на Балтійське узбережжя і який учив тебе їсти омара, — вона щоразу щиро дивується: хіба я тобі розказувала?.. Вона не пам'ятає. На щастя, кількість любовних історій у нашому житті скінченна. (А омара я їсти таки не вмію, колупаюся в ньому, як безрукий, без жодного кайфу, тільки гору сміття на тарілці множу…) Кількість історій скінченна — зате нескінченною є кількість спогадів, а це велика різниця: Лялюська зібралась говорити про того самого чоловіка, маючи на думці щось інше, ніж за першим разом; цим і пояснюється її здивування — вона не лукавить, вона справді заскочена: до чого тут омар?.. Вона не пам'ятає, натомість легко уявляю я: розламаний червоний панцир на білому блюді, сочисто зім'ята половинка цитрини з розкошланим м'якушем, цмакання, сьорбання, впоєне облизування пальців, принесений офіціантом для учти поліетиленовий фартушок безсоромно заляпано сласними соками, поїдання омара то майже сексуальний акт, звісно, за умови, якщо вмієш його їсти, я вже не кажу про витаючий над столом запах — ніжно-солонуватий і такий неймовірно схожий на власний запах моєї дівчинки, про що вона, ясна річ, може й зовсім не думати за тим столом, але напевно думає її супутник, якщо минулу ніч вони провели разом і якщо він не повний ідіот, — все, годі, стоп, це таки направду нічого не дає: влізти в її спогади я негоден. Тим більше, що цим разом їй зовсім і не про омара ж ішлося, а кількість спогадів нескінченна. Як множина натуральних чисел. У тому вся й штука.