Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович (мир бесплатных книг .TXT) 📗
Але тут можна поставити, на мій погляд, цікаве питання. Чому все те, що відбувалося в країні в той час — п’ятирічки, марші, лозунги, битви за врожай і за виплавку сталі, політичні процеси, клятви у вірності, які приносили моральні і матеріальні дивіденди, — мовби проходить повз скромного коректора, який був Поетом? Поетом з великої літери. Поетом справжнім… Відповідь значною мірою також у цьому вірші.
Відверто кажучи, я вагався, який вірш вибрати, щоб показати саме Свідзінського — його світ, його суть, відчуття, і те, що робило його великим поетом. Те, що поет почував протягом останнього десятиліття, найліпше він висловив у вірші, який починається словами: «У рідній моїй стороні не маю я рідного дому». Це писалося у 1939 році, коли інший великий, навіть геніальний поет Павло Тичина у збірці, за яку отримав Сталінську премію першого ступеня, «признавався»:
Згадайте інше тичинівське: «Ви знаєте, як липа шелестить у місячні сріблясті ночі?» — і ви зрозумієте, сподіваюся, в чому річ. А річ у тому, що знати, навіть не чути, а саме знати, пригадати, як шелестить липа — це природне людське почуття. Поет підіймає, підносить його до високого рівня, коли поезія виростає із найнепомітнішого на перший погляд процесу життя. Що таке шелест липи? Звичайний порух листя під впливом іншого руху — вітру, кажучи мовою фізиків. Місячні ночі, себто ночі повністю або переважно безхмарні (бо сріблясті), як правило, безвітряні. Отож шелест липи в такі ночі ледь чутний і порухи листя ледь помітні. Їх можна зауважити за особливого стану душі й особливого вслухання. Того стану, при якому виникає наступний заклик: «Піди, збуди, цілуй їй очі». Але це природний порух, це такий настрій, коли душа справді співає. Це людське в людині.
У випадку з аркодужним перевисанням до народів маємо справу із штучно спровокованою рефлексією, навіть не рефлексією, а її імітацією, яку прагнуть приховати, видаючи за бажання творити поетичне бачення із епітета, породженого лозунгом. Це, по суті, смерть людини, яка живе. Свідзінський порівнює в цьому другому вірші дерева в чужому дворі, де він живе в чужому домі, із в’язнями. Вони такі ж в’язні, як поет, замкнений простором нав’язаних йому уявлень. З тією різницею, що дерева ростуть природно, як їм і належить рости, хоча й нема під ними трави, а будинок, можна так зрозуміти, затуляє зорі. Будинок, в якому живе невільна людина, в котрої нема власного дому!
Але повернемось до першого цитованого вірша Свідзінського. Його печаль, як сніг на вітах, умирилася, як сніг на вітах, і осиплеться. Коло замкнеться, і в середині його буде чиста і прозора душа. А цю прозорість у свою чергу викристалізовують три неодіймані радості: самотність, труд, мовчання. Які це гіркі радості — самотність, труд і мовчання, поєднані в одне! Але вони й утворюють ту високість душі й духу, з якої народжується поет Свідзінський, незмірно великий і в той же час зовнішньо доступний. Як холодна тиша під надламаним місяцем.
І далі ми вже не питаємо, чому цей поет мовби не помічав тих ритуальних танців, нав’язаних суспільству в тридцяті роки, чому, пишучи для себе і для доньки, за його ж висловом, він писав так, що знаходив тоді і знаходить зараз відгук у наших душах, торкаючись насамперед їх найпотаємніших струн. Цінність буття будь-якої людини, як і цінність життя світунів, як він називає світлячків, дивовижних рослин — наголоватки, яка не буває божевільною, памолотка, повію, про яких більшість читачів довідується з цих поезій, хмар, які десь там, саме в його Україні називають памелами, набуває раптом конкретного і всеосяжного, а може, й неосяжного змісту. Воно цінне, як цінне людське життя само по собі, незалежно від того, чим людина займається, яке місце вона посідає. Так ми підходимо до того значення, якого набуває та непомітна, непоказна, а внутрішня духовність, яка й становить вищу сутність людини, якщо вона хоче почуватися людиною і єднає слово з душею, з внутрішнім “я”».
20
— Навіщо ви метали бісер перед свиньми? — прямо спитала Яніна, коли вже вони сиділи в кав’ярні навпроти філологічного корпусу (факультет мав свій корпус, правда, наполовину ще з одним факультетом, але чомусь будинок називався філологічним корпусом) і пили каву з коньяком.
— Он як? Цих милих, симпатичних дівчаток ви вважаєте свиньми?
Сильвестр вимовив ці слова гнівно, навіть різко, але очі його сміялися.
— Фе, як некультурно, — додав.
— Десь я чула вже ці слова, — сказала Яніна. — Здається, їх любила промовляти фрекен Бок.
— Знаю, це лаборантка на нашому факультеті, — цілком серйозно сказав він.
«От мені й стало добре, — подумала Яніна. — Добре, тільки дуже пізно. Дуже пізно й сумно. Немов серед пустелі, швидше на великому полі, кінець якого видніється десь далеко, а з того краю, з якого ти прямуєш, чути чийсь голос, до якого, ти знаєш, напевне, не повернешся».
— Я бачила, як вони слухали вас. Точніше — зовсім не слухали. Кожен робив, що хотів. Спершу декотрі озиралися на мене, а потім перестали. А під кінець…
«А під кінець лекції в аудиторії стояв справжнісінький гамір, крізь який мій бідолашний диктофон не міг навіть спіймати голос лектора», — мала б сказати вона.
— Одна дівчина точно слухала, крім вас, звичайно…
— Я прийшла спеціально…
— Але одна дівчина з тих, в аудиторії, мене таки слухала. До кінця. Вона завжди слухає. І знаєте чому? Вона глуха. Тактак, вона глуха і мусить слідкувати за моїм ротом, моєю мімікою, аби зчитувати слова. Якось вона сказала мені, що боїться пропустити ту мить, коли я вимовлю її ім’я. Щодо решти… Є ще, правда, одна поетеса, котра таки цікавиться літературою. Один хлопець із задатками критика. Кілька, які затято мріють про «червоний диплом». Інші ж прийшли на філфак або від безвиході, бо кудись-інде не могли піти, або за гроші заради будь-якого диплома. Такий вирок для сучасної філології підписало саме життя. Як і всієї, як прийнято казати, гуманітарної сфери. На інших курсах по троє-четверо студентів, котрі відчайдушно чіпляються за слова, сказані до них, від невміння жити. Ви бачили коли-небудь людину, котра не вміє плавати, але борсається у воді й раптом під рукою намацує дошку чи поліно, за яке можна вчепитися?
– І ви…
– І я кажу це цілком спокійно. І про мої погляди знають колеги. Одна з них дуже злиться, бо вважає філологію, зокрема літературознавство, словесні вправи, найважливішим заняттям у світі. Вона, здається, цілком серйозно мене ненавидить. Вона — один з чотирьох стовпів, які підпирають факультет. Я до них не належу.
Яніна відчула — те, заради чого вона йшла слухати його лекцію, — не спрацьовує. Не народжуються особливі почуття. А не спрацьовує тому, що він такий самий, як і вона, — страшенно самотній ізгой, виродок в цьому житті, мутант чи то з минулого, чи з майбутнього, результат трагічної помилки, краплина чийогось там первинного слизу. І це відштовхує?
— Ви такий цинік? — спитала вона, хоч і знала, що це не так.
— Якби ж то… Я реаліст, для якого реальність — це те, по чому не можна йти. Знаєте, як у біблійній притчі — щоб піти по воді, не по дну, а по воді, треба дуже вірити, що це можливо. Я не вірю, що це можливо, а заплющую очі й уявляю, що йду. Коли розплющую — води вже по самісіньку шию. Треба вертатися. І так кожного разу. Мужності йти далі не вистачає, іноді кажеш собі — ось я повірю й піду по воді, але розумієш — цього не буде. Як там, до речі, живе Ніна?
Він сказав це без будь-якого переходу, раптово. Яніна зрозуміла — втікає від тієї реальності, про яку щойно, перед тим, говорив. Але коли він осягнув її, цю реальність? Як же йому має бути гірко…
— Я її не бачила давно, дуже давно. А в її теперішньому селі взагалі ніколи не була.
