Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович (мир бесплатных книг .TXT) 📗
– І я не був, — сказав він.
Підняв келишок з рештками коньяку. Випили, сьорбнули кави.
— Ви впізнали мене відразу? — спитала Яніна.
— Так. Пригадуєте, ви приїжджали на наш випускний?
— Пригадую, звісно, — зітхнула вона. — Мене запросила Ніна. Не знаю, чому вона це зробила.
— Вона представила вас як відому художницю.
— Це було ще дивніше.
«Бо вона, здається, і тоді, як і тепер, ні в гріш не ставила мого таланту, — подумала Яніна. — Саме так.
А може, й розуміла, що ніякого таланту насправді нема. Чи є? Чи вона щось відчувала? А чому я приїхала тоді?»
21
Десь опівночі вона покинула випускний бал. Пішла від сільської їдальні, де бенкетували учні, вчителі, батьки, в напрямку озера, яке видовженою тареллю тулилося до села. За нею хтось ішов, і вона безпомильно знала хто — вчитель, фізкультурник, котрий кілька разів танцював з «почесною гостею свята, чарівною старшою сестрою найкращої учениці» (вислів директора школи) і встиг її крадькома облапати. Вона знала так само безпомильно, що далі буде, — на березі озера він її наздожене, разом скупаються, в посадці біля озера він її візьме, матиме, трахне. Вона не опиратиметься, сміятиметься в душі. Потім вони повернуться до їдальні, дорогою він щось белькотатиме про любов.
Вона тільки не могла передбачити одного — подальшого розвитку подій.
22
«Пане автор! Ви просите мене розповісти про себе. Я так розумію, що найбільше вас цікавить потаємна частина моєї біографії, пов’язана з сином. Оскільки, як кажуть моя мама і моя сестра Ніна, я непотріб, потороч, перекотиполе і взагалі живу в нереальному світі, то пропоную вам кілька варіантів, як могло бути або було. Вибирайте, який вам до вподоби. Попереджую — один з них таки реальний.
Отож, варіант перший. На другий день після випускного вечора моєї зведеної сестри, про який ви, як я зрозуміла, знаєте, я поїхала з села. А через якийсь час відчула, що вагітна. Так, від вчителя фізкультури Вербківської школи, звуть його Борисом Феофановичем Курбанком. Через дев’ять місяців я народила сина від цього Бориса Феофановича.
А далі через місяць я привезла сина його батькові. Батько Борис відпиратися не став, а страшенно зрадів. Як колись про любов, так тепер щось белькотав про щастя мати сина саме від мене. Про те, який у нас гарненький хлопчик.
Я вийшла з квартири, яку він наймав у нашому селі. Я йшла, а навздогін мені нісся дитячий плач. Але це був плач мій — у мене зсередини. Бо мій хлопчик мирно спав. Там, на ліжку самотнього чоловіка. Чоловік через два місяці виїде з села, і слід його прохолоне, як і мого сина.
Я шукатиму цей слід, але де і як їх знайти, коли Борис Курбанко був дитбудинківський?
У мене ще є кілька заготовлених варіантів. Але навіщо? Я злякалася тоді, що не зможу виховати сина. Де і як при моєму стилі життя? Поміняти стиль, скажете ви… Я була згодна й на це, але я приїхала на два дні, всього на два дні пізніше, коли, звільнившись зі школи, Борис виїхав у невідомому напрямку.
Моя рідна мати розповідала мені, що мого сина годувала грудьми одна породілля з нашого села разом зі своїм сином.
«Варіантів далі не буде». Я списала п’ять сторінок цими словами, цим заклятим реченням з чотирьох слів. Писала тупо, з люттю. Він мав би відмовлятися, кричати на мене, цей чоловік, батько моєї дитини. Так, як колись відмовився від мене мій батько. Але так не сталося, от яка біда. Чи є в мене каяття? Ні, бо я б не зуміла виховати цю дитину. Тільки щось ниє — тупо, затято, як, буває, ниє хворий зуб, а лікувати його боїшся, відкладаєш, сподіваєшся — він от-от сам перестане боліти. Зрештою буває, до цього болю звикаєш. А іноді й справді перестає боліти. Може, й перестане? Всього найкращого. Яніна».
23
Насправді в історії Яніни все було не так, яка вона пише. Історія мала інший, єдино реальний варіант. Борис Курбанко, якого доля закинула вчителювати у поліське село Вербку, справді був сиротою. Він з дитинства сприймав цей світ як велику в’язницю. Сам він був ув’язнений в тюрмі меншій, яка звалася дитбудинком, а потім школою-інтернатом особливого типу, тобто для дітей-сиріт, та ще й таких, котрі схильні до непокори й правопорушень. Від принижень, побоїв, знущань з боку і вихователів, і старших вихованців цього життєвого університету можна було порятуватися трьома способами — давати здачу, якщо ти маєш фізичну силу й здатен організувати довкола себе однодумців-ровесників, знайти собі захисника, котрий за твоє персональне рабство захищатиме тебе від інших, і, нарешті, ховатися, втікати, натворивши собі в гуртожитку інтернату лише тобі відомих сховищ. Борис обрав четвертий шлях. Він постійно бігав, утікаючи і від мучителів, і від усього несправедливого світу. Він дуже швидко ходив, а ще швидше бігав. Посланий на якісь районні змагання, здобув перші місця і був посланий на змагання обласні. Гордість школи-інтернату, як назвав його директор, вже не такто просто було зачепити. Але й поза змаганнями він не міг усидіти на місці. Ледве закінчувалися уроки, він йшов до ставка і бігав до знемоги. Поза тренуваннями швидко ходив від навчального до спального корпусу. Часом перелізав через огорожу чи вилазив крізь дірку в тій же огорожі й ходив також до знемоги, або й бігав вулицями невеличкого містечка. Шлях його лежав по закінченні школи до інституту, куди першорозрядник зі спортивної ходьби і бігу на середні дистанції не міг не вступити. У нього була перспектива стати відомим спортсменом, але він обрав інший шлях і поїхав за направленням у село, куди спрямували. По їхав ще й тому, що на останньому курсі відмовився від участі в кількох змаганнях.
У Вербківській школі він мав серед учнів прізвисько Вертун. ВертунКурбанко любив свої уроки фізкультури, як ніякий інший вчитель не любив своїх предметів. У нього було кілька романів в інституті, на змаганнях, згодом у школі. Борис Курбанко котився цим життям з шаленою швидкістю. Сам обладнував шкільний і сільський стадіони. Окрім викладання на уроках, був тренером футбольної, гандбольної і волейбольної команд. Така гонитва-життя, — де він мовби змагався сам з собою, — тривала, доки він не познайомився з Яніною.
Якимось шостим, а може, й десятим чуттям, спочатку слухаючи виступ «відомої художниці» на офіційній частині випускного вечора, де вона говорила про те, що може виражати мистецтво, зокрема живопис (запа м’яталися слова про «одиничний примірник будь-якого відчуття, закладеного в кожному мазку», дивні, як для вечора в селі), і як воно здатне будити людські душі (казала так якось сумовито, наче сама в те не вірила), після кількох слів, почутих за столом і під час танцю, Борис Курбанко відчув: нарешті він зустрів людину, жінку, гранично самотню, як і він сам, цілком можливо, упосліджену, вигнанця, що йде пустелею, сподіваючись на диво. Те, що він кохав, брав її там, в посадці, не мало суттєвого значення. Він сказав собі: ми маємо бути поруч, і став гарячково втілювати цей свій задум.
Та, як виявилось, навіть її рідня не знала, де Яніна живе.
— Може, у Львові, може, в якомусь іншому місті, а може, й у монастирі, — сказала її мати.
Але у Львові, куди він дістався наприкінці літа і став ходити по численних кав’ярнях і місцях, де тусувалися художники, ніхто не знав Яніни Світящук чи Яніни Кримащук. Нарешті хтось здогадався, що, певне, мова йде про Яніну Росяницю.
— Навіщо ви приїхали? — спитала Яніна, коли він таки постав перед її очі.
На той час вона вже знала, що вагітна. Знала, й від кого.
То було дивне відчуття — наче хто раптом поселив у ній її саму. Маленьку істоту, котра все росте й росте. Кругла, наче м’ячик, а може, й дивна рослина-істота — перекотиполе. Вона ставатиме дедалі більшою, ця істота. Наповнюватиме собою не тільки живіт, а й всю її, першу Яніну. І коли вона виросте, тоді розірве її тіло.
«Може, в мені живе янгол з якоїсь з моїх картин?» — якось покепкувала з себе Яніна.
