Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
Він знову почав писати. Писав, зціпивши зуби, і вже не правлячи. Начебто позбувся тугодумності й незмінного страху перед словом. Рипів крізь затиснені вуста химерними, майже, безглуздими словами, і перо його аж повискувало в руках. Хитав головою, мов кінь у запрягу, — відчував ритм і вимірював його, їхав начебто в ніч, і ніч розступалася перед ним. У хворих грудях його почало блідо засвічуватися світло, хоч волів, щоб палахкотів там нестримний вогонь.
Зляканий, вичерпаний, смертельно втомлений, сидів у сірому світлі ранку. Сірі були його очі й обличчя, сірі й погаслі видавалися вуста. Не дивився на стіл, де лежало кілька списаних аркушів, — глуха порожнеча заповнювала його вщерть. Був немов дерево дупласте, і тільки в кутку ока бриніла, наче срібна мушка, загублена, випадкова й майже рожева сльоза…
Він вийшов на вулицю. Було порожньо, тільки віддалік замітав вулицю двірник. Лахматий та бородатий, махав мітлою, немов змітав з лиця землі залишки ночі.
Метлинський пішов до моря. Був наче велетенський чорногуз, і двірник, побачивши його, ошкірив рота, повного міцних жовтих зубів.
Метлинський дивився вже туди, де котило сріблисті хвилі море. Крайок неба був рожевий, і рожевий відблиск грав і на хвилях. Все навкруги спало, і тут, віч-на-віч із цим морем та срібними хвилями, відчув він раптом глибоку й високу самотність.
Небо розгорялося все більше. Велика тиша стояла над землею, і тільки хвилі шуміли. Здалося йому, що чує особливу ніжно мелодійну музику: немов сумувала десь скрипка, і в той її чистий плач увіходив помалу темний шум та гуркіт. Наростав, аж доки не покрив тонкого скрипкового жалю — десь неподалець несміливо писнула перша пташка. Озвалася за нею друга, і цей дзенькіт з переливами яскраво вплив у ту першу музику і в її світло. Крізь червоне полум’я, яким палало небо, бризнуло яскраве сонце, і хвилі із срібних раптом позолотіли: побігла по морі червоно-золота стежка. Гори навколо стали темно-руді, навіть брунатні; голосно прогула біля Метлинського бджола, і він аж скинувся: де це вона взялася, бджола?
Поривало уклякнути перед цією стихією й помолитися, як молився тисячу років до цього його пращур, для якого світ був загадковий і сповнений невидимої сили. Відчував той пращур зв’язок між своїми мовленими словами і тією невидимою силою, тож молився й тяг до неба спрацьовані руки, просячи милосердя. Зараз той пращур оселився на якийсь мент у ньому, заговорив раптом плескотом хвиль і неясним гомоном. «Боже мій! — думав Метлинський, озираючись на велике світло, що палало над світом. — Чому дав ти мені спромогу так відчувати, а заліпив мені вуста; чому дав тонкий слух, а не навчив музики, чому око моє так гостро й тонко бачить, а рука мертва?»
Великі сльози раптом викотилися з його очей. Встав, утершись, вуста його зімкнулися щільніше, дивився на сонце мертвим поглядом — вся краса краєвиду поступово вмирала: неживе стало сонце й неживе було море.
Повернувся різко й подався до готелю. Рухи цього разу були злагоджені, сам він випростаний і стрункий. Таким і побачив його Руданський, який повертавсь в повозі з нічного виклику. Він провів поглядом старого поета і дав йому зійти з очей. Зрештою, в обличчі Метлинського було щось таке, що примусило Руданського стулити вуста, коли вже збирався гукнути…
Летів коридором, наче чорна птиця, і рудий служка, який визирнув із кімнати на голосний стукіт його закаблуків, зчудувався від незвичайного вигляду Метлинського: поли чорного плаща розвіювалися, очі були випиті й порожні, а голову поставлено так, наче готувався він до бою.
Повернув ключем за собою і кинувся притьма до валізи. Видобув великий чорний пістолет і, зваживши на руці, дивився якийсь час із усмішкою. Тоді жбурнув його бридливо назад у валізу і в кілька кроків опинився біля столу. Звісився над списаними аркушиками і наче їв їх очима. Відтак схопився руками за голову й закоцюб.
Його привів до тями обережний стук у двері. Зірвався на рівні і швидко прибрав списані листки. Кинувся до дверей і став віч-на-віч із рудим служкою. Той побачив біле, як полотно, обличчя і не стримався, щоб не згукнути:
— Які ви бліді, ваше превосходительство!
— Мені голова болить! — сказав Метлинський самими вустами. — І не називай мене більше цим дурноверхим «превосходительством». Мене звуть Амвросій Лук’янович.
— Але ж це ваш титул? — зробив неймовірні очі служка.
— Так, — відповів роздратованою скоромовкою Метлинський. — Це мій заслужений титул, але я не хочу його вже чути. Всі ми рівні перед небом, і всі ми люди!..
— Слухаю, ваше превосходительство… чи б пак Амвросію Лук’яновичу…
— Все! Залиш мене в спокої… У мене розламується голова.
— Це вітер, ваше превосхо… тобто Амвросію Лук’яновичу. Не кожен переносить його. Шторм наближається.
— Звідки знаєш?
— Таж я виріс тут, у Ялті. Сніданок подавати?
— Сніданок? Хіба вже пора?
— Саме пора, ваше превосходительство, чи б то…
— Ну гаразд, подавай!
Повернувся на закаблуках і пішов просто до вікна. Море вже й справді непокоїлося. Він засміявся коротко й покрутив шиєю, начебто муляв йому комірець.
Відчував вітер, який налягав на шибки, окрім того, гойдалася біля вікна гілка якогось тутешнього дерева і крізь розчухране листя проглядали інколи лискучі й надмір схвильовані чайки. Здавалося, чув їхній горловий крик, наростає він в горлі і в нього, начебто сам був птахом і, як птах, відчував хмільне піднесення перед бурею.
Повернувся різко на рип дверей: входив служка.
— На добре вино я можу у вас розжитися? — спитав гостро.
— Скільки завгодно, ваше… Яке бажаєте?
— Сурож білий.
— Є чудовий масандрівський мускат.
Він подумав, що до цього настрою, вітру й чайок більше личитиме все-таки сурож.
— Сурож білий! — попросив він. — Тільки швидше!..
— В одну мить! — хитнувся до дверей служка.
Метлинський подивився на смажену яєчню, вона ще пухиріла й побулькувала жиром. До яєчні було подане татарське біде й каву.
Відчув раптом нехіть до їжі. Так само було й тоді, в Женеві, коли ледве не послав у себе кулю. Зирнув у кутки, чи не визирають звідти чорні звідницькі очі? Було, однак, порожньо, натискав на шиби вітер, і вони, погано притулені до рами, ледь дзенькотіли.
Зайшов служка, обтираючи на ходу пляшку.
— Остання, — сказав без звичних улесливих ноток. — Ледве знайшли для вашого превосходительства.
Голос його став мирний і м’який, було враження, немов вони зробилися по-особливому довіреними змовниками.
— Як тебе звати? — спитав Метлинський, мимоволі потрапляючи в той-таки мирний тон.
— Яків.
Відчував спиною й потилицею, як тремтять під натиском стихії шибки, наливався й сам отаким свіжим та розтривоженим вітром.
— Сідай-но, Якове, вип’ємо по чарці, — сказав просто.
Сурож золотився й іскрився, і Метлинському здалося, коли притулив чарку до вуст, що такий смак повинен мати й той вітер за вікном.
Служка пив, намагаючись вторити рухам Метлинського, малими, короткими ковтками.
— Непогане в тебе обличчя, хлопче, — сказав старий поет, беручись до яєчні. — Я зразу це примітив… Але служба в тебе погана, дуже погана. Купив би собі шматок землі, сад насадив би, навколо ж тут чудові сади, тоді й по землі ходив би гордо…
— Я, ваше превосходительство, бідний, — сказав Яків, і одне його око засльозилося. — Не по кишені мені купить землю й гордо голову носити.
Метлинський знову торкнувся вустами чарки. Здалося йому, зойкнули за шибками всі оті світлі лискучі чайки й кинулися раптом униз, до моря, яке починало вже бунтувати й розгойдувало все більші хвилі.
— А коли б я пособив тобі грішми, га? — раптом сказав гарячим шепотом Метлинський. — Ти б кинув оцю рабську службу й осів би на землі?
— Ну, про це ще помізкувати треба, — сказав розважно Яків. — Прикинути й роздивитися. Таке діло, знаєте, не робиться ні сіло ні впало; хто його зна, може, воно мені, ваше превосходительство, на цій службі й сподібніше? — він раптом підморгнув Метлинському і, вже не чекаючи, поки вип'є той, потягся за пляшкою.
