Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна
— Так, так! — похитав головою неуважно Метлинський, в цей час знову закричали в нього за спиною чайки.
Йому вже хотілося бути самому.
— Йди вже, Якове! — сказав тихо.
Подивився пласкими, випитими очима, і від того служка миттю втратив самоповагу. Скочив на рівні, й обличчя його знову стало усміхнене і прислужливе. Трохи зігнувсь у карку і виходив отак, задкуючи.
Метлинський повернувся до нього спиною, ковтнув вина і задивився, як метиляється в його вікні розчухрана гілка і як далі за гілкою захоплено ріжуть небо гострокрилі меткі птахи.
Море гнало на берег великі хвилі з вінцями білої піни, і вони котилися одна за одною, аж доки не розбивались об каміння, розсипаючись на тисячки сріблистих крапель. Море ревіло й бухкало, наче мало застуджені груди, й обкидало солоними бризками. Метлинський закоцюб на березі, безсилий і пальцем кивнути, — перетворювавсь у темне безлисте дерево, до якого підбиралося море і яке хотіло забрати у свої зелені нетрі. Так, море було зелене-зелене, з білими гребінками, коло берегів хиталася широка смуга шуму, розбивалась і скидалася, шипіла з безсилля чи озлості. Метлинський стрепенувся й кинувся чимдуж під гору, де були будинки й люди. Вітер немилосердно чухрав і без того розпатлані дерева, бив йому в спину, а він ішов зігнувшись — тут, біля моря, не було вже йому чим дихати. Не бачив облич людей, що зустрічалися по дорозі, їхнього здивування чи цікавості — майже біг по хіднику і з посвистом видихував перепалене повітря. Вітер метляв, рвав із пліч тонкий чорний плащ, закидав його на плечі, немовби те чорне з моря гналося за ним услід, ступаючи в п’яти й тягнучи до нього десятки розчепірених кощавих та кігтистих лап. Вже хапало його за рамена, щоб потягти назад, у розбурхану зелену стихію, яка ревла й кашляла за спиною, грозилась і вабила…
Хляпнув дверима й сперся об одвірок, облившись холодним потом. В кімнаті стояла зеленкувата півсутінь, яка густо затоплювала кутки, і від того помешкання здалося круглим і хитливим. Погойдувалися стіни й стеля — стіни немов зсувалися, а стеля приспускалася. Важкі краплі поту покотилися Метлинському на очі, рот було розтулено — старий поет хрипко дихав. Заспокоювався помалу і вже через кілька хвиль ступив дрібними кроками до столу. Витяг стосик листків, густо помережаних хитливим почерком, впав на стілець і довго й важко вдивлявся у поплетені й покручені лінії літер. Проступали з того хаосу окремі слова: мертві речення лежали на білому мертвому полі.
Він зирнув у вікно: чайок не було. Тріпалася тільки за шибкою гілка, і чи та гілка, чи насурмлене, схвильоване небо несподівано влило в його серце холодного, сріблистого миру. Ніколи ще не відчував такого широкого й застиглого спокою, аж навіть хотів подіяти своїм настроєм на ту гілку, що тяглася до його вікна, наче кігтиста лапа, — хотів її заспокоїти й зупинити. Щоб се навколо завмерло і знерухоміло, щоб перестали хитатися стіни, а зеленкуватий сутінок розвіявсь та розчинивсь.
Але в нього не було сили зупинити гілку, а стіни присунулися ближче. Приплющився і струсонув головою: почулася йому раптом далека-далека, тонка й прекрасна пісня, яку колись чув від надзвичайно гарної на вроду дівчини; вона співала дзвінко й захоплено і так чутливо, що в нього аж серце затремтіло.
Звівся й почав рівняти складені в стосик листки. Гортав аркуш за аркушем, і в його грудях побільшало того холодного сріблистого спокою. Зарипів зубами, наче не міг витримати напруги, тоді підійшов до дзеркала й побачив у ньому зелене обличчя. Розширені очі були порожні.
Срібний безмежний спокій сповнював його. В шибку вдарив раптом і затарабанив дощ. Скло покрилося краплями, а розчухрана гілка, яка так довго не могла заспокоїтися, раптом зупинилась і спустила листки.
Легкий морозець перейшов через тіло: стало йому холодно. Дощ тарабанив об піддашок за вікном і все більше закропував шибки.
Метлинський узяв стосик списаного паперу і вкляк біля грубки. Відхилив дверці і почав всовувати один за одним листки. Підпалив і дивився, як корчаться, чорніють і пропадають рядки та слова. Простяг до вогню сухі, сині руки й грівся.
Вогонь загас, лишивши після себе покручені темні смужки. На них проступали ще літери й навіть окремі слова — бронзуватий слід на чорному тлі. Він поворушив коцюбою, і смужки розпалися на дрібні клаптики сажі.
Звівся й підійшов до валізи. Вийняв пістолет, сів у крісло і, звівши курок, спокійно й без найменшого хвилювання натиснув на спуск.
Переляканий служка влетів у кімнату. Просто перед ним сидів у кріслі Метлинський, в руці його ще димів пістолет, а груди були залиті кров’ю.
— Я, здається, не поцілив, — сказав він крижаним тоном. — Будь ласка, покличте доктора Руданського…
Микола Костомаров почув про самогубство Метлинського, тільки-но приїхав до Ялти. Він одразу подався до лікарні й попросив доповісти про себе головному лікареві. Незабаром у дверях з’явилася широкоплеча постать із козацькими вусами. Видно було, що лікар не одну ніч не спав, — коло очей йому проклалися сині кола.
— Я професор Костомаров, — звівся назустріч йому Микола Іванович.
Його утла рука потонула у великій і теплій лікаревій.
— Дуже радий, — сказав Руданський. — Ви, напевно, щодо Метлинського.
— Це мій давній колега й приятель, — сказав Костомаров. — Чи не зміг би я з ним побачитися?
— Поки що ні, — Руданський зморено сів на стілець. — Я роблю все, щоб його врятувати, але моя сила невелика.
— Йому погано?
— Дуже погано, — Руданський звів втомлені очі, і вони дивилися якийсь час один на одного.
— Чи не міг би я чимось допомогти? — тихо спитав Костомаров.
Але допомоги вже не потребувалося. Метлинський розплющив у цей час очі й побачив великого білого птаха, що летів до нього просто зі стелі. Мав той птах великі зелені очі, а крила його срібно сяяли. Метлинський згукнув вражено й почув, як далеко-далеко хтось заспівав ту саму пісню, яку колись чув він від темнокосої красуні. Він побачив і ту красуню, вона також мала крила й зелені очі. Співала, і солодкі дзвенькотливі звуки заповнили світ.
1978 р.
Євген Гуцало
14 січня 1937 — 4 липня 1995
Уже кілька фактів біографії шістдесятника Євгена Гуцала розставляють певні акценти над його творчістю. Рік народження — трагічний 1937-й, батьки — сільські вчителі.
Євген Гуцало — поет і прозаїк. Саме як прозаїк став однією з помітних фігур української літератури другої половини XX століття. Прикметно те, що одразу по виходові його першої книжки оповідань та повістей «Люди серед людей» двадцятип’ятирічного Є. Гуцала прийняли до Спілки письменників України: в ті часи це було нетиповим явищем.
Протягом 33 років письменник видрукував кілька десятків книжок. Лауреат багатьох премій, зокрема Державної премії Української PCP ім. Т. Г. Шевченка, як вона тоді називалася (1985 p.).
Критики свого часу писали про Євгена Гуцала як тонкого стиліста, знавця «життя простого народу».
Перечитуючи нині його твори, намагаєшся передусім збагнути їх як вияв неоднозначного феномену шістдесятництва. Йдеться зокрема про відтворення саме того «життя простого народу», переважно буднів українських селян. Це відображення позначене прикметним мотивом, який би назвала «безневинною провиною». Євген Гуцало — можливо, один із найчутливіших уловлювачів знаків, сигналів свого часу. Галерея його образів — це передусім сільські «тітки і дядьки, баби і діди». Не завжди усвідомлюваний мотив каяття перед ними був не лише даниною трансформованої в дусі соцреалізму народницькій традиції української літератури. Це був також парадоксально проявлений результат специфічних маніпуляцій ідеологічної машини над світоглядом тих, кого називали інтелігенцією. Цей «прошарок» мав бути колінно-вдячним точочасному режимові за те, що має змогу «їсти білий хліб»…
