Під куполом - Кінг Стівен (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

Картер відчув у себе в горлі щось на кшталт клубка ниток і глитнув:

— Так, сер.

— Хочеш постояти навколішках поряд зі мною, синку?

Картер, котрий без молитов обходився ще довше, ніж без сліз, мало не відповів «так». Але вчасно згадав, який підступний його бос. Можливо, зараз він був далекий від хитрощів, був, імовірно, поза цим, але Картер бачив цю людину в дії і ризикувати не бажав. Він похитав головою:

— Моліться самі. І якщо бажаєте проказати свою молитву до самого «амінь», робіть це швидше.

Стоячи навколішках, Великий Джим ляснув долонями по диванній подушці, на котрій все ще залишалася вм'ятина від його далебі ваговитої дупи.

— Боже милостивий, це я, раб Твій Джеймс Ренні. Схоже, що я йду до Тебе, хочу я сам цього чи ні. Чашу вже подано мені до губ, і я не можу…

Гучний сухий схлип вирвався йому з рота.

— Вимкни світло, Картере. Не хочу я плакати в тебе на очах. Це негідна для чоловіка поведінка.

Картер простягнув уперед руку з пістолетом так, що той ледь не торкнувся потилиці.

— Окей, але це буде ваше останнє прохання. — І вимкнув світло. Те, що це помилка, він второпав у ту саму мить, коли її зробив, але тоді вже було пізно. Почув порух боса і, чорти забирай, той рухався надзвичайно швидко для такого обважнілого чоловіка та ще й з хворим серцем. Картер вистрелив і в спалаху з пістолетного дула побачив дірку від кулі в продавленій диванній подушці. Великого Джима на колінах вже перед нею не було, проте далеко відскочити він не міг, хай там який він не швидкий. Коли Картер посунув кнопку на ліхтарику, Великий Джим стрибнув уперед з кухонним ножем, який він раніше потай дістав з шафки біля плитки, і шість дюймів сталі ввігналися Картеру в живіт.

Той закричав від болю і знову вистрелив. Великий Джим відчув, як куля вжикнула йому повз вухо, але не відступився. У ньому теж жив конвоїр виживання, та ще такий, котрий гарно йому служив впродовж багатьох років, і зараз він йому підказав, що крок назад означатиме для нього смерть. Він підвівся, хитаючись, одночасно тягнучи вгору ніж, випускаючи тельбухи з дурного пацана, котрий гадав, що може взяти гору над Великим Джимом Ренні.

Картер, тепер уже розпанаханий, закричав знову. Краплі крові бризнули Великому Джиму в обличчя з останнім уже, як він щиро сподівався, віддихом хлопця. Він відштовхнув Картера. У промені впущеного ліхтаря Картер поточився, з хрустом чавлячи розсипані «Фруктові колечка», тримаючись за черево. Крізь його пальці струмила кров. Він вхопився за полиці й укляк під зливою бляшанок сардин «Віго», супів «Кемпбелл» [482] і «Молюсків Сноу». Якусь мить Картер продовжував стояти навколішках, немов, передумавши, врешті зібрався сотворити молитву. Волосся упало йому на лице. А потім пальці його розтиснулись і він завалився додолу.

Великий Джим подумав, чи не Дістати ніж, але то була надто трудомістка робота для людини, у котрої проблеми з серцем (він знову собі пообіцяв, що займеться своїм здоров'ям, щойно завершиться ця криза). Натомість він підібрав Картерів пістолет і підступив до дурненького пацана.

— Картере? Ти все ще з нами?

Картер простогнав, намагаючись перевернутися, але не подужав.

— Я тут збираюся вистрелити тобі у потилицю, саме так, як ти був мені пропонував. Але спершу хочу подарувати тобі одну, фінальну, пораду. Ти слухаєш?

Картер знову простогнав. Великий Джим сприйняв це за ствердження.

— Порада така: вправному політику ніколи не залишай часу на молитву.

Великий Джим натиснув гачок.

— Хлопчик помирає! — закричав рядовий Еймс. — Мені здається, хлопчик помирає!

Поряд з Еймсом став на коліна Сержант Грох і зазирнув у брудну щілину внизу Купола. Оллі Дінсмор лежав боком, буквально притиснувшись губами до тепер уже оприявленої, завдяки налиплому до неї бруду, стіни. З найкращою зі своїх командних інтонацій Грох гаркнув:

— Йо! Оллі Дінсмор! Рівняйсь, кроком руш!

Повільно, хлопчик розплющив очі й подивився на двох чоловіків, що уклякли за два фути від нього, проте в прохолоднішому, чистішому світі.

— Що? — шепнув він.

— Нічого, синку, — сказав Грох. — Спи собі далі.

Грох обернувся до Еймса:

— Попустіться з нервами, рядовий. З ним все гаразд.

— Та негаразд. Ви на нього лишень подивіться.

Грох взяв Еймса за руку й потягнув його вгору — доволі делікатно, — коли вони підвелися, він погодився з рядовим тихим голосом.

— Авжеж. Справи в нього аж ніяк не гаразд, але він живий і спить, а це найкраще, чого ми наразі можемо чекати. Так він втрачає з організму менше кисню. А ви йдіть, знайдіть собі щось поїсти. Ви снідали взагалі?

Еймс похитав головою. Сніданок йому навіть на думку не спадав.

— Я хочу залишитися тут, раптом він очуняє, — рядовий завагався, і раптом випалив: — Я хочу бути тут, якщо він помре.

— Він не помре, принаймні не зараз, — заперечив Грох, сам не маючи поняття, правий він чи ні. — Підіть, візьміть собі щось хоч у фургоні, хоча б шматок ковбаси зі шматком хліба. Ви вже ледь не на лайно зійшли, солдате.

Еймс мотнув головою в бік хлопця, котрий спав на обвугленій землі, притулившись носом і ротом до Купола. Обличчя в нього було зашмароване, ледь помітно здіймалися й опускались його груди.

— Скільки йому ще жити, як ви гадаєте, сержанте?

Грох похитав головою:

— Либонь, вже недовго. У тій групі, що на протилежному боці, хтось уже помер цієї ночі і ще кілька людей там також у поганому стані. А там все ж таки краще. Чистіше. Вам треба бути готовим.

Еймс відчув, що ось-ось заплаче.

— Хлопчик утратив всю свою родину.

— Підіть і поїжте. Я тут постережу, поки ви повернетеся.

— Але після того я зможу тут залишатися?

— Рядовий, хлопець хоче, щоб поряд були ви, значить, ви й будете. Будете до кінця.

Грох дивився, як Еймс бігом вирушив до столу біля гвинтокрила, де було розкладено сяку-таку їжу. Навкруги стояв гарний ранок, як і годиться для пізньої осені. Сяяло сонце, розтоплюючи залишки слідів приморозку. А за якихось кілька футів лежав світ-в-пузирі, де панував постійний морок, світ, в якому повітря було непридатним для дихання, а час зупинився й не мав ніякого значення. Грох пригадав ставок у Коннектикуті, у місті Вілтон [483], де минало його дитинство. У тому ставку жили золоті коропи, великі, старі рибини. Діти їх часто годували. Тобто до того дня, коли в котрогось з доглядачів трапилася якась аварія з розподілювачем добрив. Прощавайте, риби. Всі десять чи дванадцять штук плавали мертві на поверхні ставка.

Дивлячись на брудного хлопчика, котрий спав по інший бік Купола, неможливо було не згадати про тих коропчуків… от тільки хлопчик — не якась там риба.

Повернувся назад Еймс, дожовуючи щось явно через силу. Доволі нікудишній солдат, на думку Гроха, але хороший хлопець, з добрим серцем.

Рядовий Еймс сів. І сержант Грох теж присів поряд з ним. Близько полудня вони отримали повідомлення з іншого боку Купола про те, що серед людей, котрі врятувалися там, померла ще одна особа. Маленький хлопчик на ім'я Ейден Епплтон. Теж хлопчик. Грох пригадав, що лише вчора йому тут, здається, була потрапила на очі мати того малюка. Йому хотілося б помилятися щодо цього, але, мабуть, помилки не було.

— Хто це зробив? — запитав його Еймс. — Хто навернув тут цю купу лайна, сержанте?

Грох похитав головою:

— Без поняття.

— Ніякого ж сенсу в цьому нема! — скрикнув Еймс. Позаду них, втративши доступ повітря, поворушився Оллі і, так і не прокидаючись, підсунувся ближче лицем до мізерного вітерцю, що точився крізь стіну.

— Не розбуди його, — сказав Грох, сам думаючи при цьому: «Якщо він відійде уві сні, так буде краще і нам, і йому самому».

На другу годину дня уже всі біженці кашляли, окрім (як не важко в таке повірити, але ж правда) Сема Вердро, котрий у цій гидотній атмосфері почувався, схоже, просто чудово, та Малюка Волтера Буші, який тільки те й робив, що спав, засмоктуючи вряди-годи піднесену йому порцію молока або соку. Барбі, обнімаючи Джулію, сидів проти Купола. Неподалік, біля накритого тіла Ейдена Епплтона, котрий помер так жахливо раптово, сидів Терстон Маршалл. Терсі, котрий і сам тепер уже кашляв постійно, тримав у себе на колінах Алісу. Дівчинка ридала безперестанку, але нарешті так і заснула посеред плачу. Ще трохи далі, футів за двадцять, сидів Расті, пригорнувши до себе дружину й обох донечок, котрі теж доплакалися до забуття уві сні. Тіло Одрі він відніс до санітарної машини, подалі від очей своїх дівчаток. Для цього йому довелося затримати дихання; навіть за п'ятнадцять ярдів від Купола в глиб території міста повітря ставало смертельно задушливим. Повернувшись назад і одсапавшись, він вирішив зробити те саме і з тілом хлопчика. Одрі буде йому доброю компаньйонкою, вона завжди любила дітей.