Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗

— Через кілька слів, кинутих на вітер?

— Не на вітер, а до тебе він сказав їх, чи варта ти того, чи ні, і якась інша не скоро почує від нього такі слова, хоч їх і чуло вже від нього аж двадцять вісім. Ми ж обидві не дурні й добре бачили, як він тут угризся.

— Своїми попсованими жовтими зубами, — докінчила Габрієль.

Діана аж задихнулась від обурення:

— Як ти смієш казати таке про короля?

— Дай спокій, — відмахнулась Габрієль. — Зрештою, він уже старий.

— Ех, ти, — сказала сестра. — Йому ще й сорока немає, і він — загартований вояк. Яка струнка постать, і стан міцний!

— А обличчя наче прокопчене і все в зморщечках, — зауважила красуня.

— А ти б як хотіла? Він усе життя прожив у походах. Там нема коли рівненько підстригати бороду.

— Сиву бороду, — уточнила Габрієль.

Сестра крикнула розлючено:

— Коли хочеш знати, то в нього ще й шия погано вимита!

— А ти думаєш, я не помітила? — байдуже спитала Габрієль.

Діана тоді зовсім оскаженіла.

— Саме через це я б і лягла з ним у ліжко хоч сьогодні. Бо тільки великий переможець і уславлений чоловік може собі дозволити такі дивацтва.

— А я волію звичайних людей. Упадання короля Франції мені байдуже, коли на ньому протертий камзол і старий капелюх.

Із цими словами Габрієль покинула сестру. Голосом, пронизливішим, ніж звичайно, Діана гукнула їй услід:

— Волієш свого цибатого дженджика! Прилизаного! Напахченого!

Габрієль кинула через плече:

— Ти мені ще одне нагадала. Від короля і тхне погано.

Нічна дорога

Поки король і його придворний їхали через пагорби, через хвилі барвистого листя, небо ще червоніло вечірньою загравою. А тепер перед ними чорною стіною стояв ліс. Король зупинив коня й подивився на замок, що мрів над верховіттям. Відблиск догорілого дня м'яко забарвлював високі дахи. Так недавно вони яскраво блищали й обіцяли — що ж? «Мені якось моторошно. Це так і слід, це діло звичне: на початку бою мені завжди бувало так. Та в мене таке почуття, що цього разу я піддамся й попаду в полон».

Спочатку все передбачаєш, мов ясновидець, а тоді зразу й забуваєш, очманівши. «Цього разу, — думав Анрі,— мені судилось терпіння. Все терпіти, заплющивши очі; це неминуче, бо ми, позначені слідами пережитого, не можемо сподобатися з першого погляду. Тільки це вирішує. Перед усім іншим, що мені судилось, перед страхіттями, перед турботами, в сімнадцять юних літ я знав дочку садівника Флерету. Ранок, іскриться роса. Я взяв її, я кохав її, наша ніч була сповнена захвату, я ще тримаю її за руку, і в криниці відбиваються наші обличчя; але, як те відображення в воді, так само швидко розпливлось і кохання, і ось уже я помахав їй здалеку, і мій кінний загін прийняв мене. А зараз — чорний ліс».

Він повернув туди. Бельгард був далеко попереду, і Анрі, задумавшись, пустив коня ступою. «Мені доведеться довго-довго облягати її,— думав він, — а облогу звичайно знімають, коли втратять досить часу й людей. Тільки не цю, друже, — тут межа твоєї волі, і ти скоріше спливеш кров'ю, ніж її знімеш». Він злякався, зупинив коня і втупився в темряву, крізь яку помалу проникали, звикнувши до неї, його очі. «Не просте це діло; треба, щоб я знайшов з нею щастя!» Він згадав про щастя, і воно явилось йому: серце його забилося шпаркіше, в голові проясніло, і він подумав, що старість — це помилка, вона настає лише тоді, коли ми їй піддаємось. «Я хочу бути щасливим, стати ще раз сімнадцятирічним, і обіцянка того щастя сьогодні зветься Габрієль. Здійсни ж його сам! Тут вибору нема, і сором не допоможе, і втоми не можна собі дозволити. Борись! Стань знову королем Наваррським, маленькою людиною перед великими небезпеками. Вони не вломили його, і навіть ця не зломить».

Випроставшись у стременах, щоб звести дух, він побачив віддалік нерухомого вершника. Рівна дорога тяглась удалину, над нею схилялося гілля дерев, і все ж Анрі поміж листям, поміж тінями розрізнив далеку й маленьку статую, що дожидала його: «Ось кого вона кохає! Це правда, і перед цією правдою я схиляюсь. Та якби й він її кохав, то він би отут, зараз всадив мені в горло кинджала. А коли він цього не зробить? Тоді моє зверху, бо я король. Він вродливий і молодий; убий мене, Бляклий Листе, а то втратиш свою кохану. Вона не завжди вважатиме мене старим і бридким, про це я подбаю, Бляклий Листе. Борода в мене сива, але то дарма, бо сам я такий молодий, як ніхто. Вона це зрозуміє, хоч би скільки довелось мені заплатити; хоч я муситиму дарувати, без кінця дарувати, вдавати сліпого, залицятися, благати, принижуватися, та врешті-решт вона кохатиме не тебе, Бляклий Листе. Мене вона кохатиме, мене!»

Під'їхав. Спинив свого коня поруч із другим, нахилився до вершника:

— Бельгард! Прокинься! Що ти хотів зробити?

— Супроводити вас, величносте, коли вам більше не бажатиметься бути самому.

Анрі здивувався, почувши ввічливий, спокійний голос. «Як? Його буря не зачепила, тільки мене вона пошарпала? Хай би хоч недовіру відчув, цього я маю право жадати».

— Старію я, — сказав король, коли вони рушили далі.— Це помітно по тому, як мене останнім часом зустрічають жінки. Одна, хоч вір, хоч ні, покинула мене за столом, накритим для двадцятьох відсутніх гостей, а сама вислизнула з дому й утекла. Тоді хоч-не-хоч помітиш, що твої справи кепські. Отак і сьогодні. Ти можеш бути задоволений. Ти ж задоволений? — спитав король, бо його супутник мовчав. Отже, все-таки ревнує! Король тріумфував.

— Ти сам хотів цього, Бляклий Листе. Я неодмінно мав побачити твою кохану, а ти радий був показати її мені хоч і в купелі. Вона й справді біла й рожева, як ти її змалював. Не так рожева, як біла, — теж правда. Ніколи ще я не бачив чогось такого білого, осяйного, і ніколи ще самий вигляд жінки не обіцяв мені стільки щастя. Як жаль, що я старий…

Усе це говорилося із щирим смутком — або ж із дуже талановито вданим. Слухаючи, Бельгард усе дужче впевнювався у власному щасті, бо його щастя було дійсністю, а не порожньою обіцянкою.

— Правду кажете, я щасливий, — гукнув він угору, до безшелесних верховіть. І зразу почав півголосом: — У мене найвродливіша в світі кохана, я перший стайничий Франції, мені тридцять років, я непоганий на вроду, і вечір такий погожий. Я маю честь їхати поруч короля. Величносте! Ви б хотіли відняти в мене мою прекрасну подругу, і це була б щонайбільша честь для вашого придворного. Але Габрієль д'Естре кохає мене, і вона зраджувала б вас.

— Вона тебе забуде, — так само тихо відказав Анрі.

— І все ж таки я зостануся для неї першим, — заперечив Бельгард. — Ми покохали одне одного ще при дворі покійного короля, коли їй було шістнадцять. Король звелів нам танцювати вдвох, убраними в однакові кольори. Дуже добре, що ми тоді не піддалися взаємному жаданню. Хоч я й не доторкнувся до неї, та однаково вона була призначена мені, а не кардиналові де Гізу і не герцогові де Лонгвілю [26]. Втеча короля з Парижа розлучила нас на три роки, і я зустрів її знову завдяки чистій випадковості. Та хіба таке буває випадково?

«Надто поважно ти про це розводишся, — хотілось вигукнути Анрі. Надто поважно й довго». Але він змовчав. Чим темніше ставало в лісі, тим самозабутніше поринав Бельгард у спокійне сп'яніння своїм щастям.

— Мені кажуть — вона в Кеврі. Я поїхав туди — і хто ж стоїть серед зали? Ми глянули одно на одне — і все вирішилось. Вона дожидала мене три роки, я лишався для неї першим. Тітка наглядала за нею, я підплатив тітку, і тої ночі двері до її кімнати зостались не замкнені. Сходи в одній з ажурних вежок ведуть нагору до бічного крила, і там я з нею спав, — докінчив Бельгард; його протверезило саме це слово, і він замовк, мабуть, міцно стиснувши губи.

— Це все? — спитав Анрі, якось дивно пригнічений, хоч це все ж таки була кумедна історія — як підплачують тітку й сплять із небогою.