Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Тепер Зелений звертався до Шеремета так, ніби саме від Артемової думки залежить, чи погодиться Оскілко прийняти посольство й допомогти повітовим отаманам, чи категорично відмовить.
— Між вами й Петлюрою контри зайшли, — нагадав. — Чи все ж таки хочете через Оскілка спробувати домовитися з ним?
— Нема мені про що з ним говорити! — відрубав Зелений. — Тут інше. Дійшло до нас сюди, розвідка моя донесла, ніби сам командувач Оскілко вже хоче розійтися з паном Головним. Отут ми з командувачем спільної мови й пошукаємо. Я напишу листа, поясню: Київська губернія повстала вся. Отамани беруть Київ, а він, Оскілко, повертається й заходить туди вже головним отаманом. Далі розгортаємося по фронту — і вперед. Сил, щоб визволити Україну від комунії нас вистачить. Потім долучаться й інші отамани. Так і поженемо їх назад до Москви. Чи бодай до Харкова.
— Чому тільки до Харкова?
— Відкинемо туди, значить. А там побачимо.
Видно, що буде далі, Зелений поки не придумав. Але, слухаючи його й розуміючи навіть найближчі отаманові плани, Шеремет не міг не помітити, як захоплено, а головне, переконливо він про це все оповідав. На словах отаман уже здійснив свій перший великий військовий план, переміг усіх ворогів. Думка його не стояла на місці, галопом мчала далі. Артем подумав: от якби не треба було нічого планувати й утілювати, розмова могла б затягтися надовго. Зелений жив цим, не приховував своїх поглядів і зовсім не видавався наївним.
— Хочете, щоб поїхав до Оскілка? — здогадався Артем.
— А чого ж ні? Знайомцям простіше говорити й домовлятися. Розкажеш, як ми тут воюємо. Підтвердиш: хлопці в нас серйозні, обстріляні, готові діяти разом. Тобі повірить. Хіба ні?
Що відповісти, Шеремет уже знав, тільки — но зрозумів отаманові плани щодо себе. Та говорити не поспішав, намагаючись хоч трошки уявити собі реакцію Зеленого. Проте отаман чекав, і тягти час не було ніякої рації. Кінець кінцем Артем сказав:
— Не знаю. Ще раз нагадую: знайомство в нас поверхове. Навіть якби було й ближче… Ви мені наказуєте?
— Це прохання.
— Ви можете мені наказати виконати ваше прохання?
Зелений глянув на повстанців, ніби ті могли чимось зарадити. Звісно, всі присутні мовчали.
— От не знаю, Шеремете, — він уперше звернувся до Артема на прізвище. — Не знаю, хто ти в мене, боєць чи полонений.
— Зате ви все добре вирішили з Дзюбою, що з губчека.
— Бо він мені все пояснив про себе. І з ним мені все ясно. Від нього я почув, що той ладен порвати з минулим і стати до лав моєї армії. Більше нічого мені не треба. Як воюватиме — побачимо. Ти ж, як я розумію, хоч пішов з Оскілком, та розумом лишився з Петлюрою. А він тепер більшовик.
— Не думаю, — спокійно відказав Артем.
— Своїй розвідці я довіряю.
— Гаразд, теж повірю. Коли так, то мені нема, виходить, до кого йти, щоб пристати. Ви стоїте за радянську владу. Ваші вороги — комуністи. Згоден. Але я казав уже і знову повторю: пане отамане, я не розрізняю більшовизм і владу рад. Якщо Оскілко взяв намір відійти від Петлюри, то це ще не означає, що він укладе військову угоду з сільськими повітовими отаманами.
— Он як, — протяг Зелений. — Ну — ну. Я слухаю.
Шеремет і собі запалився, тож, не зупиняючись, повів далі:
— Отак! Скажімо, він погодиться. Хоч би тому, щоб насолити Петлюрі. Значить, він стане на бік радянської влади — ви ж її тут пропагуєте, кричите й захищаєте. Для мене це неприйнятно. Чи ж маю я право, не поділяючи ваших поглядів і, чесно кажучи, не розуміючи, як за радянську владу можна повстати й боротися з комуністами, вести з командувачем якісь переговори? А що, як Оскілко побив горшки з Петлюрою і радянська влада йому не до душі? Він же й мене, і все ваше посольство, пане отамане, візьме та заарештує. Ще й накаже розстріляти як провокаторів. Йому то дрібничка. Бачите, скільки маю причин відмовитися. Що, ви мене тепер — до стінки? Учора не добили одні, то сьогодні другі порішать?
Кажучи це, Шеремет важко дихав. Усвідомлюючи собі ризик і не знаючи межі, якої, на його думку, отаман Зелений не переступить, Артем усе одно підсвідомо боявся: що, як розстріляють? Зате виговорився… Хоч і не велика перемога — сказати, що думаєш.
— Треба ти мені… Добивати ще…
Отаман повернувся на своє місце за столом, змахнув звідти невидиму крихту і криво всміхнувся.
— Не більшовик — знаю. Петлюрівець ти, а вони мені вороги… Ти ж он не знаєш, яка буча довкола твого Головного отамана. Але можеш іти собі з миром. Куди очі бачать. Отак.
Щоб не казав ніхто: мовляв, отаман Зелений у себе в Трипіллі всіх чохом стріляє, хто не подобається.
— Не подобаюся, виходить?
— От над чим би я ще думав! Чим би голову собі сушив! Не дівка ти, щоб подобатися. Але в мене тут або бойові побратими, або жінки, діти й старі люди. Ти хто?
— Лікар. Доктор медицини.
— Та знаю! І що з того?
— У мене щонайменше одна хвора, тяжка. А в Трипіллі, у вашій республіці, з медичною допомогою сутужно.
Зелений не чекав на такий виверт або й не думав над цим. Почухав потилицю, на коротку мить обернувшись із грізного, справедливого для своїх батька отамана на звичайного селянина. Не на молодого й раннього юнака, а на доходжалого чоловіка, який раптом стикнувся з незвичною, несподіваною проблемою, що її треба чимшвидше розв'язати.
— Трудна Григоренчишина невістка?
— Зробив, що міг. Доглядати треба. Тітка сама не зможе.
— То лишишся?
— Біля Марусі хіба. Оклигає — піду. Хоч, як гнатимеш…
— Треба ти мені! Гнати ще! А лікаря в Трипіллі, правда, поки що нема. Значить, побудеш. У вас там, я чув, клятва є.
— Клятва Гіппократа, — підтвердив Шеремет.
— Лікувати ви повинні всіх, хто того потребує. Як підстрелять мене, витягнеш кулю, хай я за радянську владу, тільки без комуністів?
Напруга почала згасати. Принаймні попустило Артема. Як хотів повестися з ним отаман, так до пуття і не втямив.
— Витягну. Навіть якщо порубаного більшовика мені сюди привезеш, так само полікую. Така вже доля.
— То йди, — отаман махнув рукою. — Без тебе обійдеться моя делегація. І ще… Маємо правило одне у війську: червоних комісарів ми завжди на смерть рубаємо. Не буде чого лікувати.
8
Кілька наступних днів Шеремет ходив коло Марусі Григоренко, а заразом оговтувався сам.
Несподівано виявив у себе зламане ребро. Думав: просто шрам муляє. Загоїться й перестане. Але, щось запідозривши й роздягшись до пояса, все ж таки старанно обмацав себе і знайшов пошкоджене місце. Не помилився. Ребро як не зламане, то, напевне, тріснуло. Випросивши в Катерини довгий неширокий шмат полотна, що його вона видобула зі скрині, де лежало всяке манаття, з її ж буркотливою допомогою міцно обмотав груди, більш — менш зафіксувавши пошкоджене ребро. Принаймні тепер криво не зростеться й не трісне остаточно від різкого руху, бо можна ж і орган якийсь усередині пробити. Тільки цього ще йому бракувало!
Дія морфію минула. Порізане й зашите місце боліло. До того ж він не латав до кінця, лишивши невеличкий отвір для подальшого дренажу. Рештки гною виходили ще добу. Григоренчиха роздобула якісь трави, почала варити відвари й тицяти Артемові, щоб прикладав до надрізу. Не дуже вдаючись, що то за народна медицина, Шеремет невдовзі мусив визнати: справді помагає. Загоює, діє, як антисептик, та ще й гній почав швидше виходити.
А ще Катерина поїла невістку настоєм на міцній самогонці. Артем скуштував і закашлявся: майже чистий спирт. Хотів заборонити категорично: хворій у такому стані цього пити не можна. Проте Григоренчиха відрубала: роби, мовляв, своє діло — і, не маючи в її хаті жодних прав, Шеремет поклав собі в це не втручатися. Сподіваючись, що свекруха не має наміру наробити лиха невістці. І незабаром він зрозумів, нащо вона поїла Марусю тим настоєм: більшу частину дня хвора спала, ніби їй знімали біль сильними порошками. Отже, недуга не так дошкуляла дівчині, хоч одужувала вона помалу — малу, але цілком задовільно, як зважити на такі не дуже придатні для лікування умови. Незабаром Шеремет уже не так сильно хвилювався за пацієнтку, як попервах.
