Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

Шеремет повірив щиро й відразу. Тож мовчки повернувся до Дзюби спиною, рішуче відсторонив від воза кількох людей і коротко, але голосно розпорядився:

— Вогню! Світла сюди!

Дивно, але до нього дослухалися: дуже скоро біля воза запалало кілька смолоскипів. Цього світла виявилося досить, щоб Артем побачив розстебнутий на грудях френч без погонів та інших нашивок і нерівну червону пляму. Із рани поволі текла кров. Узявши кволу руку й намацавши пульс, Артем нахилився ближче до лиця і побачив зовсім ще молодого чоловіка, навіть юнака, що кліпав очима і тяжко та хрипко дихав. З кожним видихом зсередини вихоплювався стогін.

— Микола, — почулося обіч. — Це Микола…

Повернувши голову, Шеремет уздрів біля себе таку ж юну дівчину. Спереду на її похапцем накинутому одязі теж були криваві плями, і Артем сікнувся був допомагати їй, та вчасно зрозумів: вона ж, мабуть, обіймала свого пораненого, тому й замастилася. При світлі смолоскипів він помітив вологу на її щоках, а тоді знову глянув на пораненого й мовив голосно:

— Хто переверне?

Кілька чоловіків, ні про що не питаючи, спритно й водночас обережно взяли хлопця за плечі, підняли його й поклали на бік. Жестом звелівши присвітити ближче, Шеремет нахилився, провів рукою по спині, шукаючи, але не знаходячи отвору. Тоді показав знаком перевернути хворого горілиць і промовив чи то до присутніх, чи то сам до себе:

— Оперувати треба. Різати.

— То ріж! — почулося з натовпу.

— Отут? — підніс голос Шеремет. — Я не Господь Бог, та й не тесаком же його кремсати! Операція потрібна. Ви тут десь шпиталь обладнали? Давно ж воюєте!

— Поранені по хатах, — озвався інший голос.

— У яку хату цього везти?

— До мене! — заплакана дівчина сіпнула Артема за рукав. — До нас! Він… Це мій… Микола Поклад… Ми хотіли вінчатися.

Шеремет зітхнув, але так, щоб це не видавалося занадто приречено.

— Не довеземо. Те, що його взагалі довезли сюди живим, — чудо Господнє. Тільки ж я див не творю, дорогенька.

— Він не помре! — закричала дівчина, зриваючись на істерику. — Не помре! Ви доктор, ви з Києва, ви вчилися на це! Микола буде жити, пообіцяйте!

— Не можу, — цієї миті, як ніколи, Артемові важко давалися такі слова. — Якби можна було витягти кулю просто тут, то ще пообіцяв би… Та й то… Але тепер…

Поранений на возі голосно захрипів. Тіло смикнулося, немов його пронизав електричний струм. На губах запухирилася червона піна, з кутика рота потекла цівка крові. За мить очі вже дивилися в чорне нічне небо. Простягти руку, Шеремет опустив йому повіки.

— Ні—і–і—і–і! — дівчина вчепилася Артемові в лікоть. — Не треба! Нащо ви зробили так! Не треба, не треба! Миколо!

— Хтось тут є з її рідні? — втомлено спитав Шеремет. — Забрати хтось її може?

Та вже й без його заклику до пригніченої розпачем дівчини підступили дві жінки. Найстарша була, певно, мати. Між другою з них, молодицею з покритим волоссям, і самою дівчиною навіть при тьмяному світлі смолоскипів Артем помітив неабияку подібність. Не інакше, як старша сестра. Заміжня або навіть удова. Щоб покінчити з цією справою, відвернувся, взяв з воза картуза й делікатно накрив ним мертве лице.

Тоді став так, щоб його могли добре бачити, і запитав голосно, немов намагаючись перекричати весь цей людський вулик:

— Поранені ще є? Де поранені?

10

Ранком Шеремет застав себе на лавці в сінях хати, куди заходив востаннє.

Запам'яталося: хазяїн, поки Артем порався коло інших, надумав сам собі виколупати кулю зі стегна. Коли Шеремет уперше переступив поріг тої хати, то йому здалося, що тут тільки — но когось убивали, бо боса господиня, підіткнувши спідницю вище колін і скинувши верхню сорочку, старанно змивала з підлоги криваву калюжу. Сам же повстанець сидів без штанів, накривши ноги для пристойності широким рушником, і, ніби нічого не сталося, пив самогон, закушуючи салом та цибулею. Із печі на татка позирали двоє хлопчиків. Шеремет не наважився б сказати, хто з них старший, а господиня, перехопивши погляд і наче прочитавши його думки, мовила:

— Степанко — то перед тим, як мого на війну забрили. Кузько — то як моєму за рік відпустку дали. За подвиги.

— За які? — поцікавився Артем.

— Німців порубав. У Галичині, — без ніяких гордощів, так, ніби розказує про оранку, пояснив хазяїн. — Мене в газеті друкували. Георгіївський кавалер.

— Зберігаємо, зараз покажу! — хазяйка кинула ганчірку, витерла руки об спідницю, ступила до кутка, де стояла ікона, та чоловік осадив:

— Не бігай, Ганно! Бач, людина в хату прийшла, чарку давай, чи що.

Звали його Федір Палій. На стіні під рушниками, подібно до образів на покутті, висів його фотопортрет із причепуреною, а через це ніби не такою жвавою Ганною та хлопцями на колінах. Але центром уваги як родини, так і київського фотографа, був справді георгіївський хрест першого ступеня.

— Обдурили тоді, морди, — сказав Палій незлобиво.

— Кого? — не зрозумів Шеремет.

— Мене. Усіх, кому чіпляли, — охоче пояснив Федір, бо, видно, ділився цим не вперше. — Ми, знаєш, коли пішли зніматися, ще перед революцією, спочатку зайшли в ательє на Подолі. Потім Ганя почала трубити — зайди та зайди до жида, в ювелірню. Той народ знається на таких штуках. Хай скаже, золотий хрест чи не дуже.

— Навіщо?

— Ти, чоловіче, в Ганьки спитайся, за яким чортом їй треба було знати, скільки в мене на грудях золота. Прийшли на свою голову. Жидок запхав собі таке кругле скельце в око, крутив, глядів, колупав, навіть на зуба брав, важив. Тоді каже: у вашому золотому хресті, шановний, золота трошки більше половини. Решта — срібло й мідь. Бач, халтура. Але ж за знімок заплатили, тому забрали. Хай собі буде халтура. Тепер царські хрести нічого не значать. Скасовані.

— Куди ж подів? Викинув?

— Нащо? Діти граються. Сідай уже до столу, бо на ногах ледь тримаєшся.

Але Шеремет, подякувавши, все одно наполіг на тому, щоб спершу оглянути рану й переконатися, чи Палій, бува, колупаючись у ній ножем, не наробив собі шкоди. Той запевнив, що все добре, бо перед тим випив для хоробрості дві чарки, жінка дала ложку в зуби, а саму рану обрізав кругом та залив горілкою.

— Як сльоза, — пояснив. — Усяку заразу вбиває.

Однак Артем ще раз промив рану, прочистив, наклав тугу пов'язку з саморобних бинтів, що їх завбачливо наготувала Ганна. Лише тоді сів за стіл і дозволив собі випити. Він зрозумів, що й справді втомився за цю ніч.

Палій командував півсотнею і так само спокійно, без поспіху, що, певно, було в його характері, розказав Артемові, як отамани вчора цілий день утримували Київ. Судячи з усього, Федір не належав до найближчого кола отамана Зеленого. Та коли виступили, то план майбутньої операції знали геть усі бійці трипільського повстанського загону.

— Хлопці Ілька Струка йшли з Петрівців, — розказував Палій так, наче завжди це знав, навіть готував наступ. — Там ще раніше збиралася армія. Два дні тому наш отаман отримав звідти цидулку. Ніби на Струка комісари вислали загін карателів, а хлопці в Петрівцях кого перебили, а кого захопили в полон. Трусонули легенько, то ті й виклали: Київ про наші наміри якось довідався, запросили військову підмогу. Значить, каже Зелений, чекати вже не можна. Треба почати раніше, ніж вони наспіють. Ну, тому ми й виступили так швидко.

— Пізніше планували?

— Трошки. Бач, не дуже були готові. А вони встигли.

…Зі слів свого нового знайомого Шеремет почув таке, у що навіть тепер, коли самому дивом удалося врятуватися від смерті, вірилося важко. Виявляється, виступивши одночасно, узгодивши свої дії через вістовців і не покладаючись зовсім на жодну регулярну армію, отамани намагалися щільно замкнути кільце довкола Києва. Наступали разом, ідучи з Петрівців, Обухова та Василькова. Попереду мчала повстанська кіннота, вона й удерлася в Київ зранку, захопивши всю Куренівку, прорвавшись на Поділ і витіснивши червоні загони з Царської площі [26] та Хрещатика. Але це Палій знав від інших, бо сам змушений був затриматися на Подолі.