Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗

Загорєнці цього не знали, та знали лише — рано чи пізно, а нова біда з пожарищами і смертями прийде. А тут і чутки пішли — людей з прифронтової зони, де мають бої бути, смерти весіллє, не просто виселяють з хат і сіл, а вивозять цілими селами до Німеччини. Тож ходили од хати до хати, перемовлялися — тре’ втікати до лісу, абись там переждати лихо.

Вірка Ликунова до Соломії забігла:

— Дід Тиміш каже, що в середу потроху до лісу йти почнемо. Підете?

— Підемо, — Соломія чомусь зітхнула.

На сімейнім зборі рішали, що взєти з собою. Коней, корів, свиню хотя б їдну, на возі мона вивезти, бо ж так марудно сюю твар гнати. Ну, хатнє начиння та причандалля, одежу там, посуду, яку найнеобхіднішу. І тут Павло:

— Я ни поїду.

— Павлику! — зойкнула його мати.

— Не поїду і все, тут лишуся, — вперся Павло. — Чули, що розказують, як ще перед хронтом покинутими селами мародьори всякії лазять і все геть виносять, а то й вікна б’ють та хати підпалюють. Треба хоч комусь хазяйство глядіти.

Свекруха мало не з плачем:

— Скажи хоч ти, Соломко, то ж прийдуть, та мара ци як там їх, і першого вб’ють, як боронити стане. Хазяйством зновика мона обжитися, а життє назад не вернеш.

Павло:

— Що судилося, того возом не об’їдеш, конем не обскачеш, а нечисті порядкувати на мему обійсті не дам. Тут і татова, і ваша, мамо, та ще й дідова кривавиця, а тепер — і Соломчина. То за що дармоїдам уступати мозольми нажите? У погребі ховатимусь або й у хліві криївку викопаю. На рожон не лізтиму, німчаків тоже стерегтимуся. Ну, й дубельтивка ³⁹ при мені буде. Набоями запасся.

— Ой, людоньки, — свекруха.

— Мо’, послухаєшся мами, Павлику?

То Соломія тихо-тихо проказала. Голос мов не свій, ледь шелестить. Язик омертвів. Чого б то? Нє, не бажає вона смерти Павлові, чоловікові свему. Тико. А що тико? Розуміє раптом — любощів, до яких себе щоночі принуджує, не Павла, а себе, хоче позбутися. Хоть на тиждень-два. Щось у лісі передумати.

— Не просіте, — Павло з лавки звівся. — Я тутки чоловік, мені й рішати. Нічо зі мною не станеться. І гуски твеї, Соломко, на обід собі не заріжу, не бійся.

— Я не боюся. За тебе лячно.

— Ой ци.

От того слова Соломію вкотре за ці місяці приском обсипає. Здогадується про щось Павло?

Павло здогадується. Виходить на двір і спиняється. Не раз в оті дні думав — ліпше б Соломка холодною була, до себе не підпускала. Бо. Бо ніби завойовує її, тілом гарєчу, та, він же бачить, у душі холодну. Мовби зі сторони кимось заморожену.

Ліс у далечині, за селом, зітхає — Петром. Дружбаном його з дитинства.

І близька яблунька шумить — Петром.

І гуска чужа, з неба впала, ненависне ім’я сичить.

Варто б її зарубати.

А мо’, його підозри даремні?

Чого ж вона так вимучує, хай солодко, розкішно, аж тіло терпне, ночами, ця жінка, яку він знає з малесенької, з першого зачудування тією яскравою сяючою квіткою, з блакитними, як небо, очима.

Павло шукає відповіді день, два, всі ці дні. Шукає і не знаходить. Вислизають слова, що, здається, от-от спіймає.

Вже пішла до лісу його симня, й він лишився сам. Готує їсти двом свиням, що зосталися, годує курей, качок, гусей, пса Гицеля. Порається на дворі, витешує голоблю. Село як вимерло. Староста робив вигляд, що не знає, куди люди подівалися. Перед Іваном Купальським у селі з’являється ціла темно-зелена орава. Орда. Йдуть від хати до хати, виганяють тих, що лишилися. Вже потім Павло довідається: правду казали про тую вакуацію. Дали годину на збори. Півтори сотні людей погнали потому кудись за Буг. Хати, правда, не палили. Тико за селом потвора залізна стала — самоходка із довгою, як витягнута гусина шия, гарматою.

Павло успів сховатися у ямі, що таки в хліві, там, де кінь стояв, викопав. Чув звуки, гортанну мову, собачий гавкіт, постріли (нивже Гицеля вбили?), чужу злість відчував, перелиту в сердиті незрозумілі слова. Потім стихло. Під вечір одважився вибратись наверх. Кількох курей недорахувався. Двері в хату нароз- пашку, та хата ціла. Приплентався, накульгуючи, пес. Живий, тико куля ногу зачепила. Радий, руки лиже. Залив рану самогонкою, перев’язав. Потім сам з горла відпив. Сів на порозі й подумав, що як виживе, любитиме Соломійку ще більше, що ці дні без неї порожні, як пуста шкаралуща, що він сам у всьому винен,

у своїй любові і неїній нелюбові, а може, і є любов, бо чого б то тіло таке гарєче, таке солодке дихання, таке бажаннє любитися щоночі?..

— Песю, ми з тобою хоч і самі, а щасливі, — сказав до Гицеля. — Ти живий зостався, а до мене сяя ніч горнеться. Ну, за твоє заживаннє.

Випив ще. Гарячий потік розлився тілом, затуманилося в голові. Павло звівся на ноги, змахнув руками, тупнув ногами. Ни танець, а хитавиця. Як то там Соломці? Сплять на возі ци в курені. Нащо він симню оставив? На сході загуркотіло і зблиснуло.

Двоє тіней-силуетів наблизилися нечутно. Голос тико почув збоку:

— Спокойно, дядя. Нє шевєлісь. Ручкі за голову.

Павло послухався. І тут збоку завалував пес, що кудись було відійшов. Один з силуетів наставив у той бік обріза, стрельнув.

— Не стріляйте, — попросив Павло. — У него й так вже сьоннє німци стріляли. Я оддам, що хочете.

— А нам і небагато треба, — почув у відповідь, другий говорив по-вкраїнськи. — Ми не грабітєлі, ми золотошукачі.

— Золотішко ілі хотя би пару царських монеток імєються, небось, — сказав перший. — Дньом примєтілі — ізба нє бєдная.

Отже, він був не сам навіть тоді, коли вважав, що довкола хати нікого нема. Грошей не водиться, хіба трохи совєтських (десь сорок рублів) зостались та ще кілька німецьких окупаційних марок. І все. Що було в запасі — на весіллє стратив, на обновки Соломії та й собі дещо прикупив. Усе. Не повірять, копнуть за цапову душу. Дубельтивку здуру у клуні лишив.

Тут йому в очі вдарило світло. Ліхтарик, певно, німецький.

Як не дивно, зі світлом прийшов рішенець. Не знайдуть скарбу, то ци живим лишать? Покалічать, як питатимуть, то напевне.

— Є в мене трохи монет, — сказав Павло.

— Так неси, — зрадів перший, цибатіший, завважив Павло до того, як осліпили пучком світла.

— У клуні вони в мене.

— Тоді — пашлі.

І пішли. Ноги дрижали, але голова працювала чітко. Відчиняв клуню, а де стоїть прикрита сіном рушниця, добре знав. Тільки ж ци вдасться вихопити? Теперка рішення прийшло миттєво. Одчинивши двері, згадав, що над ними поперечний бальок є. Підстрибнув, як бувало в парубоцтві, схопився двома руками і зразу ж двигнув ногами того, що за ним з ліхтариком стояв. Од несподіванки ліхтарика той напасник упустив і сам беркицьнувся на землю.

— Ти чо, мужик? — другий.

Павло кинувся до рушниці. Схопив і півоборота, не цілячись, загилив за спину. Влучив, бо почув скрик й хрип. Десь мимо нього пролетіла куля. А що рушниця стояла на зводі, то й собі стрельнув.

— Забирайтесь, бо повбиваю!

Ще раз ударив цибатого, що надумав був звестися, прямо рушницею по голові. Той заточився, упав на двері. Другого Павло копнув ногою.

Він змусив їх повзти навкарачки подвір’ям. Забрав обріза, німецького револьвера, ножа, багнета і, звісно, ліхтарика. Намацав у кишені гроші, щось залізне й кругле, може, ті ж монети. Та подумав, що бруднитися не буде. Не грабіжник він, хоч, певно, й награбоване то.

Вже за ворітьми сказав:

— Спробуєте вернутися — направду вб’ю.

І як одповзли трохи:

— А про монети я збрехав. Повзіть, у кінці вулиці підведетесь.

Для певності ще раз вдарив обох ногою.

— Мужик, калєками сделаєш, — прохрипів, судячи з голосу, вищий.

Навів ліхтарик. Сплюнув. З голови нижчого цибеніла кров.

— Нічо, нечисть живуча.

Повернувся і пушов до свого двору, на якім скавулів, певно, поранений вдруге пес. У селі стояла тиша і темінь, тильки десь далеко гавкали пси. Став накрапати дощ — легкий і шелестливий.

«Мертве село, а що то далі буде?» — подумав Павло.

Йому стало ще самотніше й незатишніше. Вперше пошкодував, що лишився. Али затявся, мовби з кимось сперечаючись, до лісу не піде, хати і хазяйства на розграбунок нізащо не оддасть. Тильки б німци не почули його пальби. У схроні, рішив, якось передрімає. А завтра — то буде завтра.