Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗
Вона спробувала зустрітися своїми очима з очима рисі. Зловити й причепити її погляд до свого. Й таки змогла. Може, їй це поввижалося. Рись, здавалося, поглянула пронизливіше. Але й наче хотіла щось спитати. Соломія зловила погляд рисі міцніше й раптом побачила у ньому й себе, й місяць, що прошкував десь там у небі й плив, такий манюсінький у очах рисі, й край лісу, що мовби заглядав у ці очі. Вона побачила все це (чи здалось у її розгаряченій, наповненій жахом, але й чимось незбагненним, голові) та ступила крок, другий наперед. Як блискавка, спалахнуло те, чим жила останні кілька місяців — чуття любові, яку втратила, прагнення чоловіка, гріх, каяття, бажання смерти й іншого життя, та вона крикнула:
— На, їж мене, звірюко.
Рись завурчала, вискалила зуби, а потім мовби прийняла виклик і стрибнула з дерева. Соломія в останній момент інстинктивно пригнулася й закричала. Голосно, розпачливо, мовби то вона поранена звірина. Кішка чи та ж рись.
Тому рись пролетіла над нею і приземлилася позаду.
Соломія відчула це падіння, блискавкою майнуло в голові — рись кинеться їй на плечі, вп’ється зубами в шию. Вона вертнулася дзигою і побачила знову морду звіра, що теж повернувся до неї.
Вони дивилися тепер одне одному у вічі — рись і жінка, яка стояла на колінах. Рись глухо завурчала й посунула до Соломії. Ось вона зовсім поруч, жінка чує запах звіриної шерсті, подих хижої пащі. Рись кидається і мовби обнімає Соломію. її морда поруч з наповненими жахом Соломійчиними очима. Здавлений крик виривається з горла жінки. Та рись знову вурчить та вже не так погрозливо, наче щось хоче сказати.
Наступної миті десь зовсім неподалік гримнули один за другим постріли. Рись здригнулася. Вона, до того ж, приземляючись, підвернула лапу, і лапа заболіла. Накульгуючи, звірина кинулась убік і, глухо рикнувши наостанок, зникла у гущавині.
Потім Петро розкаже, як знайшов її, Соломку, непритомну, як ніс до табору, як він перед тим ішов за нею і втратив слід, як попрямував усе ж гаданим слідом, боячись налякати криком, а як почув її розпачливий крик — то вистрелив.
— Безсовісний, — сказала щаслива Соломія. — Ти слідкував за мною.
— Я стеріг твій сон і охороняв табір, — сказав Петро. Погладив руку. То було вже другого дня.
3
І сталося те, що мало статися.
Та спершу.
Свекруха Марія:
— Куди ти ходила вночі, Соломко?
— Не спалося мені, мамо. На душі тривожно і мулько. Як там Павлик.
— Дасть Біг, живий. Панечин Митро навідувався до села, то казав — пустка. Бродять німаки та теї, що у башликах ненаських. Козаки расєйські чи що. І теї.
— Власовці?
— Во-во. На шосейці, казав, якеїсь залізяки ставлять. Коло могилок пушака вкопали. Людей, котрі по лозах ховалися, ловлять. Ліпше тутечки пересидіти. Як Біг дасть. А Павлик наш — не дурней. Чує моє серце — біда боком перетреться.
Отака розмова. Начеб пронесло, думає Соломія. А що пронесло? То ж ніякого за нею не числиться, а думка — не вікно, всякий не заглєне. Навіть свекруха.
Навіть. Під неїним вікном стояв один заглядальник. Єдиний. Той самий.
А через день вона стояла край галявини, що неподалік од табору. Побачила, як галявою, од річки прошкує дівчина. Придивилася —
Руфка. Звідки б то? Мо’, по чорниці ходила, он там, де бір починається, ягідники знатні, люди заготовлєють, війна війною, а зимою згодиться, і простудниця, і всяка на живіт гонячка. Руфина йде поволі та пишно, стегнами звично хилитає, ручкою помахує, мовби серед базару, де щойно сім гусаків продала та десять перснів купила. А із заходу, з-за бору ревище в небі наростає, і осьдечки вже над галявою залізний шуліка. Руфина задирає голову, ручкою мах-мах, драстє вам, наше з маком, мо’, ягід купите, кауть, для очей добрі, а звідти. Звідти полоснули вогнем та так рясно, що Руфка безголова кошика з рук упустила, але не кинулася бігти, а попрямувала далі — рівно, статечно, павою. А той анциболот залізний летить, даленіє у синьому полотні, стає як мушка. Зате виринає другий і тоже вогняний сніп додолу сипле.
— Лягай, падай, — кричить Соломка.
А Руфка ци то ни чує, чи з переляку розум на порохню перетрусився, тико йде далі. Мов оглухла й осліпла. Тут із лісу неподалік Соломки чоловік вискакує. Господи — Василько! Біжить до Руфки, а кулі сиплються з неба, як горох з дірявого решета, вже з третього самольота.
Василько таки збиває дурну Руфину з ніг. Накриває своїм тілом.
Потому й Соломія туди кидається. А з лісу-бору ще четверо дівчат виходять, що од Руфки ци то відстали, ци йти разом не схотіли.
Руфина:
— Соломко, твій брат геть мені спідницю замазав.
Люта Соломія, в якої руки трусяться, раптом з усього розмаху б’є Руфину в лице.
— Ти чого?
То не Руфина, а Василько скрикує. В кожному братовому оці справді по соколику сидить — радий, що кохана жива-здорова.
— На весіллі вашім ще погуляти хочу, — Соломія з плачем припадає до братового плеча.
Надвечір, як несла од річечки випрану свекрову сорочку та свої манатки, коло самого табору — Петро. Із осоружним автоматом на плечі, кашкет набік збитий. Парубок Ярема:
— Ще їднеї рисі не стрітила?
— Я сама як рись, — сердито відказує Соломія.
— Ну бо? Мо’, зо мною увечері на Розметену не побоїшся сходити?
— На Розметену? Нащо?
— Відьму зобачити.
Соломія знала — за переказами, там, на перехресті, коло гірки, що як і урочище, звалася Розметена, колись поховали вбиту осиковим кілком відьму. Казали, що відьма, похована на перехресті лісових доріг, з такої могили не встане і шкоди не робитиме.
— Думаєш, побоюся?
— Певне.
— Може, я сама відьма.
— То підеш?
— Нє.
Справді — не хотіла. Боялася. Бо казали, хто там постоїть, на тим місці — дітей не матиме і голова у завороти піде.
Та більше Соломія вже боялася наодинці з Петром лишитися. Кляла себе останніми словами і ловила на думці, що раз по разу табором їхнім пройтися хочеться. Бо. Бо знов і знов побачити бажання наростає, як потреба їсти чи пити, а не просто бачити.
На Розметену таки сходила — сама. Правда, серед білого дня. Не було ні страху, ні навіть бажання озирнутися — тико, здавалося, що неї геть усю пронизує, продимає вітер на тім перехресті. От-от підійме і понесе. Кудись, по дорозі, котрійсь із чотирьох, покотить чи й підійме увись, над лісом.
Якби зараз налетіли ті стерв’ятники, вона б, як і вчора Руфина, не стала б ховатися. І не йшла б нікуди. Стояла б на місці. Пам’ятником на могилі відьми, відкрита для вогняних джмелів.
Та враз відчула — треба втікати звідси. Тривога з’явилася в ній, як нечутний, але пронизливий звук. Три-во-га!.. Стала рости, як снігова баба, ні, як розпачливий крик, що, бува, наближається з далини.
А-а-а-а!
Соломія послухалася й не пішла — побігла. Вже в лісі почула дивний стугін, мов біг за нею табун коней. Таки озирнулася й уздріла: не коні, а ціле стадо диких свиней, дзіків, вибігло на перехрестя, стало рити землю, а далі, попіднімавши рила, заревло — трубно, розпачливо. Не тямлячись од страшного видовища, Соломія кинулася углиб лісу.
Сталося вночі. Соломія прокинулася й відчула, що вже не засне. Хропів свекор, тихо постогнувала свекруха. Нестерпне бажання охопило Соломію — зновика піти в ніч, у ліс, аби зустріти тую рись. Тихо-тихо звелася на коліна, а тоді не вийшла — виповзла з куреня.
І була гарячкова хода-втеча, і зупинення край табору (цього разу таки гукнув вартовий), і молитва перед високою сосною (друг Ярема, здається, казав, що такі високі сосни чогось корабельними звуться), і звертання до Божої Матері, котру, як казала мама Соломія, вони обманили, бо ж обіцяла, клятву давала, назвати доньку Марією.
Про що вона просила?
Про те, щоб простила Мати Божа її вину і гріх. майбутній гріх. Соломія здригнулася, подумки вимовивши ці слова, потім затрусилася вся, як у пропасниці — що ж то вона таке каже, а думає. То ж ще більший гріх — очікування гріха, чекання перелюбу, гріха, який ни прощається, а може, й прощається, хіба вона знає, звичайна сільська жінка, поліщучка, темна, як цея ніч, хоч із Святим Письмом знакома.
