Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові - Денисенко Лариса (чтение книг TXT) 📗
ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться». Міра висипає мені на голову жіноче
обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфеті.
«В мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені». Все ж таки у мені багато чого
залишилося дитячого. От, наприклад, бачите, як я формулюю? Наче в дитячому садку, наче я кажу Лю:
«Лю, покажи мені своє, те, що під трусиками, а я потім покажу тобі своє». Але Міра радо погоджується.
«Розповідай», — каже вона і з задоволеним виглядом поправляє собі, а потім мені подушку. «В мене є одна
забаганка, дуже дурна забаганка. Я знаю, що цілком зможу її задовольнити, в будь-який час, самотужки, але
так само знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Але мені час від часу дуже кортить це зробити». — «Що
це?» — нетерпляча Міра смикає мене за руку, зараз відірве.
«От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метрі, як сувора тітонька забороняє сидіти на сходах або бігти
по ескалатору, забороняє заступати за обмежувальні смуги, радить стежити за дітьми, каже, що вона не
радить засовувати руки, пальці (та що там ще в вас є) під рухомі частини ескалатора?» — «Звісно, я таке
чула, вони постійно таке повторюють». — «От мені з дитинства кортить встромити руку під рухому частину
ескалатора, аж пече десь усередині, наче напад виразки, так мені кортить узяти і засунути палець під
поручень, що рухається. Та я чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, ескалатор ним чудово
поласує, і я стримуюсь. Але кожного наступного разу, коли я ступаю на ескалатор, мені так само кортить
підсунути палець під рухому частину і побачити, що воно буде, побачити, як саме ескалатор його
розчавить». Міра говорить, що поважає мене. «Нічого собі забаганка, не кожний на таке відважиться. У тебе
сильний характер». Звісно, що не кожний на таке відважиться, бо нема дурних. «Ну?» — вимогливо
дивлюся я на Міру. Вона не може бачити, як я на неї дивлюся, але розуміє, що треба зізнаватися. Вона
вовтузиться, мовчить, намагається зручніше влаштуватись у ліжку. «Якщо в тебе немає дурних забаганок, ти
можеш так і сказати. Не в усіх людей є дурні забаганки, воно й не потрібно їх мати». Може, їй нема про що
розповідати? «У мене є. У мене є одна забаганка, але вона дуже дурна. Мені кортить засунути в рот
електричну лампочку. Я бачила, що таке цілком можна зробити, можна навіть не порвати собі рота, якщо
поступово і обережно її туди засунути. Адже засунути лампочку не важко, важко її з рота витягти. Тобто
витягти її може лише лікар, людина нізащо не зможе сама собі витягти лампочку, і ніхто з друзів не зможе.
До лікаря треба доїхати із лампочкою в роті, рот починає боліти, сльози заливають обличчя. Але лампочка у
тебе в роті, тому ти пишаєшся собою, лампочка — річ радісна, і ти з нею, такою радісною, у роті теж чомусь
радий. Насамперед тому, що ти зміг це зробити! Адже це майже цирковий трюк, і не кожному він під силу».
Не знаю, що крутіше: засунути лампочку в рот чи засунути палець під рухому частину ескалатора, але ми з
Мірою варті одне одного. «Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в
рот. Тільки, щоб хтось був поруч, хтось допомагав, підтримував, фіксував результат, потрібні свідки цих
героїчних вчинків». Міра каже, що ні, краще ми будемо про це завжди мріяти, бо забаганки мають
залишатися забаганками, а не перетворюватися у каліцтва. «Забаганка куди приємніша за каліцтво». Саме
так мені сказала Міра, і в мене не було підстав їй не вірити.
«Цікаво, а що з цього приводу скаже Рудий?» — ми промовили цю фразу майже одночасно. Цього разу ми
не розсміялися, хоч завжди, коли ми з Мірою помічали ось такий збіг, то сміялися. Але зараз просто взяли
одне одного за руки і довго не відпускали (чи мені просто здалося, що ми не відпускали руки довго). Рудий, авжеж, той самий Рудий, але про нього потім. Не зараз. Згодом. Може. Колись.
Частина десята
Забавки
Міра та Ерік
Рудий
Мій шалений Руді, привіт! Сподіваюся, що ти стримався і не потрощив, перемагаючи свій темперамент та
гонор, усі мої банки з березовим соком, корисним навіть для твого здоров'я. Я трохи скучив за тобою, за
твоєю пикою, мушу визнати це, мій вогняний герою. Якщо я знайду в цій місцевості дику ружу, то зірву
квітку, засушу її, вкладу пелюстки поміж аркушів паперу, складу вірша на твою честь і надішлю тобі листа, мій хоробрий лицарю.
О, ледве не забув. У мене до тебе вималювалося одне запитання. Маленьке, нескладне запитаннячко. Вчора
мене непокоїв мій шлунок, я згинався навпіл, то хочу запитати тебе, мій друже, чи ти часом не поклав щось
важкеньке на мою фотокартку? Тільки відповіси мені відверто, як це ведеться серед чоловіків. Чорт, мене
відволікають, тому я мушу прощатися з тобою, мій любий. Цілую ніжно, твій пустунчик Ерік — Оксамитові
пальчики.
Р.S.І не вдягай мої спідниці! Неодмінно помічу, якщо ти їх чіпав, бо в жінок, знаєш, є свої таємниці.
Рудий, привіт! Прошу, не сердься на цього блазня та й взагалі не дуже на нього зважай. Він не може не
блазнювати навіть тоді, коли сам на сам відливає в кущах, вибач за натуралізм, але з ким поведешся, від
того й наберешся. Він виразно прочитав мені частину листа, який написав тобі в нашому спільному
«дядяфедірському» посланні, бачив би ти його задоволену пику, він упевнений, що ти визнаєш його витвір
дотепним та високо оціниш його літературні здібності.
Вчора ми побилися об заклад: чи розтрощив ти банки з березовим соком? Бачиш, це означає, що ми сумуємо
за тобою, наша люба руда бестіє. Мені тебе не вистачає, я люблю тебе, брате. Ще вчора я міркувала над тим, що мене оточують люди (це насамперед ти, Ерік, а також батьки), які так багато бачили в цьому житті, що
ваше знання, ваше бачення істотно компенсують «особливості мого зору». Я просто хочу сказати тобі: дякую. Бачиш, я вже це сказала. Ти хоч трохи скучив за нами? Сподіваюся, що так.
Бо незабаром ми повернемося, в Еріка розпочинаються лекції, новий навчальний рік. Я досі не можу
повірити, що він викладає господарське право. Господарське право він називає мертвою наукою, називає
себе викладачем мертвої науки, наполягає на тому, що господарського права як такого не існує, що воно
мертве. Ти знаєш, у нього так завжди: науки — мертві, натомість іграшки — живі. Та щоб він там не
буркотів, я все одно знаю, що він любить своїх студентів і з неабияким задоволенням повернеться до
роботи. Усе минає, все колись закінчується, завершується й наша відпустка. Все минає, щоб розпочатися
знов.
Ми нічого не обіцяємо одне одному, як заповів великий Стариган Хем, і, мабуть, саме тому відчуваємо себе
вільними, щасливими та близькими людьми.
Я люблю тебе, брате. Твоя і тільки твоя Міра.
Жовтий намет (справжній, снусмумрячий)
Півострів Забавок
Дніпровська затока (вже, до речі, починає цвісти)
Провінція Оболонь
2002 рік
Частина перша. Забавки.
Ерік 7
Частина друга. Забавки.
Міра 19
Частина третя. Забавки.
Як Ерік зустрів Міру, або як Міра зустріла Еріку 31
Частина четверта. Забавки.
Ваш вихід, пане Рудий 45
Частина п’ята. Забавки.
Страховиська Еріки(а) 59
Частина шоста. Забавки.
Страховиська Міри 69
Частина сьома. Забавки.
Дещо про Рудого 77
Частина восьма. Забавки.
Розмірковування Міри 89
Частина дев’ята. Забавки.
Розмірковування Еріка 103
Частина десята. Забавки.
Міра та Ерік. Рудий 119
Лариса Денисенко
Коли ти народжуєшся влітку, вважай, що тобі поталанило: "Ха, та тільки четвертій частині людей дароване
таке щастя!" Бо не дуже весело народжуватися взимку, хоч би тому, що взимку, як на мене, взагалі не
