Криївка - Вільчинський Олександр (прочитать книгу .txt) 📗

Вчора з нами був Форгель, але сьогодні він із десятим класом, а з нашим – Лейтьоха. Він у звичайному картузі і новенькій куфайці, з коміра якої на спині ще звисає й теліпається на білій нитці фабрична етикетка. Хлопці сміються, але не кажуть, а Лейтьоха не розуміє, в чому справа, ходить оддалік поміж ще не обрізаними купками, нервово курить і буркоче щось собі під ніс.

Коли під’їздить машина, Зозулині хлопці, поки ми накидаємо, ховаються за нею і також курять… а то раптом Валєльику-Оцельоту влучає в голову важкенький буряк. І Валєльик іде з поля, не слухає навіть Лейтьохи… Він так і попензлював прямо через ще не підорані рядки, що зеленіють гичкою, щоб поскаржитися братові. Зозулині трохи бояться Верби, а Славка – то ще більше, але то не наша справа, нехай «ірокези» із Зозулиними самі розбираються.

А коли Борейко в черговий раз дає задню і через напіввідчинені дверці гукає про останню ходку, я ховаю ножа за халяву і також йду через непідоране поле шукати Славка. Але ні його, ні Володьки на тій ділянці, де був їхній клас, вже нема. Лише Верба, рябий Пеньо із Садиб і ще кілька дівчат.

Підходжу до Пеня, що стоїть осторонь, бо Верба з дівчатами далі:

– Здоров! – кажу. – А Славка з Володькою не бачив?

– Славка? З Володькою? – повагом перепитує він.

– Так, – повторюю я.

– До лісу пішли, – нарешті якось начеб гмикає він, а потім додає, що насправді не до лісу, а на Глинки, – і показує рукою вздовж дороги.

– То чого брешеш, що в ліс?

– А тобі для чого?..

Ну, говорити з Пеньом, то ще треба здоров’я! Він дивиться на мої чоботи, начеб шнурки там побачив.

– Пеню, а коли, давно? – киваю я у напрямку села.

– А у тебе є три копійки?

– Для чого тобі?

– Треба…

– Нема, – я навіть не намагаюся шукати, розвертаюсь і йду назад, толочу гичку.

– Чекай, а може, дві?

– Нема, – кидаю, не оглядаючись.

– Я мав три і загубив! – гукає мені навздогін Пеньо, але я його вже не слухаю.

Але потім, коли вертаюся до своїх, спочатку через непідкопані, а потім і через підкопані рядки, то мимохіть думаю, що такого доброго можна купити за три копійки, а що за дві?.. Окрім двох пачок сірників, звичайно. А може, йому не вистачає трьох до п’яти копійок. А за п’ять – півник на патичку? Але ж Пеньо уже не малий, щоб півники смоктати, міркую я, толочачи гичку по непідкопаних.

Нас у село повезуть також машиною, але дехто йде своїм ходом, у багатьох тут мами, тітки, то вони залишаються… Я шукаю очима Ганютку, але чомусь не знаходжу. Потім згадую, що у неї ж тітка ланкова, мабуть, пішла до тітки? Навіть якщо не рахувати школи, то на полі повно людей.

Тітки-нормачки все ще бігають за пахкотуном. І як я туди йшов, бігали, і як вертаюся, не відходять від пахкотуна-«молдавана». Ми так називаємо жовтого молдавського трактора на тонких гусеницях, що підорює рядки, а з кабіни старий Хтома виглядає – чорний від пилу, тільки зуби білі. А тітки одна перед одну домовляються з ним, до кого йому їхати підорювати, бо не підорані треба викопувати городиком, а це набагато довше, та й важче… До багатьох на допомогу вийшли цілі родини, старе й мале. І я починаю думати, що як добре, що моя мама не на нормі і що ми тут тільки два дні, бо якщо ось так усе життя, то хіба це життя?!.

Але потім я переводжу думки знову на Славка і його таємничість, яку відчуваю останнім часом… А як уже приїхала машина, ми всі, хто залишився, повилазили, і Лейтьоха з нами також, я виймаю із-за халяви ножа і тримаю його лезом донизу, так, як Славко показував.

Увечері в мене температура, і приходить Славко. Вони вже молока в баби не беруть, і він прийшов навмисне, щоб мене побачити, а про температуру не знав.

– Ну що, хруню, шлангом прикидаєшся? – сказав він з порога ванькира, де я лежав на дідовій постелі. – Слухай, у тебе десь тут близько є листок і ручка, а то забуду…

– Що забудеш?

– А у тебе що, справді гарячка?

– Иги!..

– Знову за «иги»?

– А що?

– Нічого… Одне діло є. Але то не для здохляків…

– Я видужаю, – пообіцяв я.

– Завтра із самого ранку, на дев’ять, береш городника і на Бучині, на рові, там, де ми стріляли, чекаю.

– Що, знову розкопки?

– Побачиш, – киває Славко. – А ще води візьми і сала з хлібом… Шкода, що у тебе тут ні листка, ні ручки, я б тобі одну емблему намалював… Мисливці за головами? Знаєш, хто це такі?..

– «Ірокези», – відповідаю.

– Ні, «ірокези» – то за скальпами, а за головами – то папуаси у Новій Гвінеї, якщо вже так… Вони ще їх на патики настромлюють.

У мене знову ледь не вирвалося сакраментальне «иги».

– Але я не про те, – продовжив Славко. – А знаєш, хто такі «дикі гуси», або «собаки війни»? – нахиляється, дихає на мене часником Славко. – Найманці…

– Найманці? – перепитую я.

– У Південній Африці воюють, а їхня емблема… – він усе ще заглядає за ручкою і листком.

– Не в цій кімнаті, – кажу я.

Але заходить мама, простягає йому сумку, із якої вип’ялося щось замотане у газету, і Славко, кинувши мені:

– Ну давай! – зникає за дверима.

– Позичила їм змійку до самогонного апарата, – каже мама. – А то їхня протікає… Добре, що нагадала, – начеб сама до себе, – зараз я буду тебе горілкою із смальцем мастити…

Я вже знаю ту процедуру, бо ж не раз уже випробовував її на собі, коли газету промокають горілкою, а тоді ще мастять смальцем, зверху прикладають ще однією газетою. Роблять дві такі штуки й одну прикладають до грудей, іншу – до спини і ще перев’язують зверху старою хустиною. Спершу мокра газета холодна, але вже за п’ять хвилин починає пекти.

Зранку я почувався ще трохи мляво, але температури вже не було, вона навіть упала до 35,5. Перед мамою я вдавав ще трохи хворого, але тільки-но вона пішла на роботу, я хапаю городника, пляшку набраної з криниці води, а також ще звечора замотані у газету дві грубі скибки чорного хліба із куском сала всередині, а на грядці ще вириваю велику цибулину із зеленим пір’ям і звичним маршрутом – через межу до горбка, попри Позіхайло – чимчикую на Бучину.

Із нашого городу столітні буки за горбком виглядають лише до половини, хоча, пам’ятаю, коли був ще малим, то з того самого місця, звідки й тепер, бачив лише верхівки. У міру мого підростання горбок малів, а буки, навпаки, – вивищувалися, начеб виростали. Але процес зупинився десь на половині висоти дерев.

Я думаю про це щоразу, коли йду стежкою до поперечної межі, але коли йду боковою межею, від Юхима, то думаю лише про тички квасолі і думаю, що й у війну за ними було добре ховатися… Та тички скоро закінчаться, і поки я їх іще не проминув, то вже, як Славко, знімаю з плеча городника і випускаю кілька довгих черг униз по вулиці і навіть у напрямку саджалки, звідки якась тітка, наче мураха, несе у рядні прання…

Коли приходжу на вказане Славком місце, то нікого не застаю, і все ж щось мені підказує, що тут не безлюдно. Може, свіжопритоптана кропива біля кротовини, та й сама кротовина також, і зламана гілочка на грабі і ще купа гілляк, яких тут раніше начеб і не мало бути… І раптом вони накидаються на мене – Славко із Володькою, скручують руки, але я й не опираюсь. За тими гілляками вони й ховалися.

– Мисливці за головами, – каже Славко й приставляє мені до шиї обламок сухого корінця. – Пух-пух! І нема Олюня!..

– Иги! – видаю я навмисне, щоб його посердити.

– Ихи! – кривиться з-за бука малий Грицик.

– Якщо копати, то тільки тут, – уже відпустивши мені руки, кидає Славко.

– Ну а якщо хтось тут?.. – оглядається Володька, вони продовжують перервану моїм приходом розмову.

– Скажемо, лиса розкопуємо… лисячу нору, – начеб заздалегідь готова відповідь у Славка.

– Чи, може, борсучу? – вже переліз рів на наш бік Грицик.

– Нє, лисячу, – мить повагавшись, повторює Славко. – З борсука, то ще захочуть борсучого жиру, а з лиса зараз що толку?.. Скажемо, кури почали пропадати…

– Харе базарити! Тоді копаємо, – піднімає свого городника Рудий, піднімає його над головою, як списа, й кидає ближче до Бучини. – Три на три? – питає у Славка.