Капелан Армії УНР - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
слова зі Святого Письма, то і я частинку з його нагадаю.
Пам’ятаєте ж, звісно, як ішов Христос в Іудею зцілювати
Лазаря, то його відмовляли, казали, Господи, куди
Ти ідеш? Чи давно там юдеї побили Тебе камінням, а Ти
знову в їх землю? Одного разу Тебе вже тут не почули…
На що мовив Господь: чи не дванадцять годин має день?
Прийшов Я у першу годину – і Мене не дослухались, то
ж прийду і вдруге, і втретє. І нехай в останню годину, але
Мене таки почують…
Вистрілявши ще кілька набоїв і відзначивши подумки,
що набуває легкості його рука, він навіть не глянув
у бік мішені і почвалав повільно додому. Легкість то потрохи
з’являється, думав він, не помітивши, що так і бреде
з револьвером в руці, от тільки душа важка, захмарена
вона вся і темна.
Жінка старенька і згорблена, що вийшла з бокової
стежини, несла за плечима в’язку хмизу: «Вдова чи бездітна,
нещасниця, отак на старості від холоду взимку рятується…
» – мимохідь пропливла думка в архімандрита,
промайнула і відпливла собі, мов над головою в курця
101
кілечко диму. Але жінка, забачивши Смарагда, раптом
остовпіла від негаданого і неймовірного видива, примари
священика на лісовій дорозі із револьвером в руці та геть
тобі п’яними очима; в’язка з хряскотом впала на землю,
а жінка, вереснувши, дременула, спотикаючись і перечіплюючись
в гущавину.
Смарагд, спам’ятавшись, поспіхом заховав револьвера
в кишеню.
17
Сивий монах із сірим землистим обличчям, навіть
швидше лицем пересушеної ріллі, що не бачила місяців
два і краплини дощу, тепер говорив і говорив, отець Пащевський
ні разу його не спинив, не перебив запитанням,
бо людину немов прорвало, як прориває загату в
час повені на ріці, і тепер той потік бурлить, вирує і несеться
неспинно. Монаха Якова отець Павло знав ще з
часів, як був комісаром Київської духовної консисторії.
Яків, тікаючи з підрадянської України в Польщу, чудом
здолав дроти на кордоні, чудом вирятувався від прикордонних
вівчарок і тепер кривда й біда лилася отим повеневим
потоком у зболених і гірких словах.
– Звістки про наругу над храмами і духовенством,
що сюди пробиваються, – то маленька лише частинка
нашого горя, отака, як під нігтем, – показував Яків другою
рукою на кінчик власного нігтя. – А що вони тільки
вчинили з митрополитом Липківським…
Істинно кінець світу гряде, думав отець Павло, слухаючи
сивого монаха, тут з могил викидають прадідівський
прах і цвинтарі засівають травою, а на підрадянській
займанщині ще страшніше. Невже саме звідти, з
його землі, починається Суд Божий? До Липківського
в отця Павла назавше лишилося якесь почуття, як до
Іван КОРСАК102
старшого брата, ще з часів підготовки пам’ятного того
Собору, коли зазнайомились ближче, з перебігу самого
Собору. Перехід під юрисдикцію Варшавської митрополії
військового духовенства з таборів інтернованих,
вимушений перехід, але таки правильний, як час от підтверджує,
нітрохи не змінив ставлення Пащевського до
митрополита. Виступаючи тоді в обговоренні доповіді
Липківського про автокефалію, тоді, як гадав, що з хвилювання
він лише шепоче, отець Павло говорив:
– Маємо сповна підтримати доповідь, ми за споконвічним
християнським каноном діємо, що чинний вже
півтора тисячоліття. Бо ще Четвертий Вселенський Халкедонський
собор, року 451-го, ухвалив: «Якщо правосильною
владою заснована держава, то адміністративний
розподіл церковний повинен збігатися з розподілом
державним». І ніхто відтоді мудре рішення того собору
не відміняв.
А монах Яків тим часом згадував, як Липківському
двічі забороняли в священослужінні і один раз віддали
його заочно під церковний суд, бо не могли пробачити
слова, що ними він до народу звертався при визволенні
Києва від большевиків:
– Як не станеш ти об’єднано в обороні своєї Вітчизни,
то плакатимеш в неволі московській, мов колись Ізраїль
на ріках Вавилонських.
Двічі чекісти арештовують митрополита, по другому
арештові кидають за ґрати у Харкові,
– А як повертався у Київ митрополит, то те було треба
бачити, – говорив Яків і чи не вперше за оповідь очі
його потепліли і на лиці подоба рум’янцю засвітилася.
– Люди йому, як ішов, дорогу встеляли квітами, казали
навіть, що в крамницях та на базарах того дня вони геть
позникали, бо всі розкупили квіти.
103
В день Покрови на Собор у Святій Софії двадцять
сьомого року митрополит прибув просто з тюремної
камери. Хотіли застрахати людей чекісти, яких набралося
в храмі чи не стільки як власне мирян, казали, як не
слухатимуть їх вказівок, то Собор розженуть, а митрополитові
сухарі посилатимуть у Наримський край.
Літній мирянин, що стояв попереду, раптом обернувся
до вірних обличчям, і голос його покотився лунко
понад головами:
– Люди, що діється? Тут не казарма, то споконвічна
наша святиня!
Враз підскочили кілька чоловік у шкірянках, крутонули
мирянину руки за спину і повели.
Жах завис у повітрі, жах, густіший насталої могильної
тиші, він витав під древніми фресками, під образами,
яким вклонялись прадіди прадідів, зводив судомами заціпенілий
люд.
– Не бійтеся! – Христові слова, як грім, розірвали тишу.
– Не бійтеся, чи не знали раніше, куди і чого йдете?
Митрополитів голос знімався і відлунював під склепінням,
і мінялися в очах люду лики святих, десь дівався
страх і оціпеніння, кріпився дух – видавався той голос
не голосом літнього пастиря, а напрочуд молодим і
дзвінким.
– Не бійтеся, хто любить Бога і любить свого брата,
бо як угодна Господу наша справа, не здолає її ніхто.
Отець Пащевський бачив, мов наяву, як після вироку
особливої трійки НКВД стояв під розстрілом митрополит
Липківський – енкаведисти куля за кулею посилали
в нього, тільки в очі не здатні були подивитися,
зустрітися з поглядом спокійним і умиротвореним, хіба
трішки сумним і докірливим…
Іван КОРСАК104
18
Можна пустити кулю в того, хто несе Слово Боже, та
не під силу нікому спинити Слово, навіть тим, у шкірянках,
що арештовували просто в Святій Софії, що наводили
приціл на митрополита Липківського. Слово рідною
мовою, якого так бракувало тут, під займанщиною польською,
потребувало ще немало перекладацького труду.
І отець Пащевський, не полишаючи викладання та служіння
в Хрестовоздвиженському храмі, підключається
до перекладів богослужбової літератури.
Ще раніше від Діонисія, тоді єпископа Кременецького,
виклопотано благословення на вжиток в церквах
українською мовою «Святої Великодньої Відправи»,
«Святої Відправи на Зелені Свята», «Святої Відправи
Вечірньої і Ранньої», «Служби св. Івана Золотоустого».
Згодом справу перекладу переймає Комісія при Синоді
Православної церкви в Польщі.
