Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT, .FB2) 📗
Миті слабкости в житті з усяким трапляються, і якщо сьогодні обходиться без них, то завтра вони прийдуть напевне. Подібно до ахіллеса, за чиїм бронзовим панцером билося в підсумку ніжне серце, згадати хоча б біль у лікті, від якого герой потерпав десять років, відколи агамемнон йому забрав коханку, полонянку брісеїду, а що вже казати про страшний гнів, що знову погнав його на війну, коли його друга патрокла вбив гектор, так само й у найміцнішому з усіх обладунків, дотепер викуваних, та ще й з ґарантією служби до остаточного виповнення часів, а говоримо ми про смертин скелет, не можна виключити, що одного дня в цьому моторошному кістяку сам собою, наче незалежно від її волі, забринить лагідний акорд віолончелі, простенька фортеп’янна тріль, або самий лише вигляд розгорнутого нотного зошита на стільці наведе твою думку на те, про що ти волієш не думати, що ти не жила й хоч зі шкіри пнися не житимеш, якщо тільки не. Ти з холодною увагою видивлялася на розіспаного віолончеліста, цього чоловіка, вбити якого ти не зуміла, бо тільки з запізненням змогла прийти до нього, ти бачила згорнутого клубком пса на килимі, й навіть до цієї тварини тобі доторкнутися зась, бо ти не її смерть, і в літеплій півтемряві спальні ці дві живі, занурені в сон істоти, що їм до тебе байдуже, тільки підкреслюють усю глибінь твого провалу. Ти, звикши мати силу, нікому більше не дану, виявилася тут геть безсилою, зв’язаною по руках і ногах, з анульованим у цьому помешканні дозволом на вбивство 007, ще жодного разу, відколи смерть смертю, тебе так не принижувано. Саме тоді ти вийшла зі спальні до музичної зали, вклякла перед сьомою сюїтою для віолончелі йогана себастьяна баха й зробила плечима ті швидкі порухи, які в людських істот зазвичай супроводжують ридання, саме тоді, коли ти стояла твердими колінами на твердій підлозі, твій розпач раптово розсіявся, як отой невагомий серпанок, у який ти часом обертаєшся, не бажаючи бути цілковито невидимою. Ти повернулася до спальні, пішла за віолончелістом на кухню, коли той пив воду й відчиняв двері для пса, спершу ти бачила, як він спить, потім уже, як ходить і стоїть, либонь через якусь оптичну оману, спричинену вертикальними смугами на піжамі, він здавався набагато вищим за тебе, але того бути не могло, то тільки так виглядало у викривленій перспективі, адже логіка фактів підказує нам, що вищою є ти, смерть, вищою за все інше, вищою за нас усіх. А чи й не завжди вищою, може, у світі трапляється так, що запановує гра випадку, наприклад, сліпуче місячне проміння, яке музи´ка пам’ятає з дитинства, світило б було надаремно, якби він тоді спав, авжеж, гра випадку, бо ти вже знову стала маленькою смертю, повернувшись до спальні та сівши на канапу, й іще більше поменшала, коли пес підвівся з килима і застрибнув тобі на коліна, неначе на дівчачі, й тоді тобі подумалося про якнайгарніше, подумалося про те, якою несправедливістю стане прихід смерти, не твій, а іншої смерти, що одного дня загасить приємний жар цього ніжного тваринячого тепла, таке подумалося тобі, хто б це сказав про тебе, таку призвичаєну до арктично-антарктичного холоду, що проймає залу, де ти в цю мить сидиш і куди тебе покликав голос твого лихоносного обов’язку, обов’язку вбити цього чоловіка, чиє обличчя вві сні нібито набуває гіркого виразу, прикмети того, хто за всеньке життя не мав у ліжку справді людяного товариства, хто домовився зі своїм псом снити один про одного, пес про чоловіка, чоловік про пса, хто встає вночі та йде в смугастій піжамі на кухню, щоб напитися води, звісна річ, простіше було б поставити біля узголів’я склянку води, коли лягаєш спати, але він того не робить, він воліє прогулятися вночі коридором на кухню, посеред нічного спокою та тиші, з псом, що завжди йде назирці й інколи проситься надвір, але не щоразу, Цей чоловік мусить померти, кажеш ти.
Смерть знову показується кістяком, загорнутим у саван, відлога нависає над її чолом, завдяки чому найбридкіші частини черепа сховані, але ця піклота, якщо був такий намір, не виправдовує витрачених на неї зусиль, адже тут нема кому лякатися жахного видовиська, очам-бо відкриваються хіба кістляві кінчики рук і ніг, ноги спочивають на кахлях підлоги, не відчуваючи їхнього крижаного холоду, руки гортають, неначе скребачкою, сторінки повного за всю історію зібрання правил для смерти, від найпершого з усіх приписів, що складався з одного-однісінького слова, вбивати, до найновіших доповнень і додатків, де зібрано докупи всі відомі дотепер способи та варіанти вмирання, про які можна сказати, що їх перелікові ніколи не буде кінця-краю. Неґативному наслідкові пошуків смерть не здивувалася, бо, далебі, було б недоречним і насамперед зайвим уміщати в книжці, яка для кожного представника людського роду визначає кінцевий пункт, фінал, остаточний вирок, смерть, ще й такі слова, як життя та жити, чи живу та житиму. Місце в ній є лише для смерти, й аж ніяк не для нісенітних припущень, що комусь, мовляв, пощастило її уникнути, такого ніхто ніколи не бачив. Хіба що, шукаючи пильно, можна буде натрапити ще раз, лише один, на дієслівний час я жив у необов’язковій примітці внизу сторінки, але до такої ретельности ніколи по-справжньому не дійшло, з чого мало б випливати, що існують аж занадто поважні причини на те, щоб навіть факт попереднього життя не мав права на згадку в книзі про смерть. І що інакша назва книги про смерть, нам годиться це знати, то книга про ніщо. Кістяк відклав зведення правил убік і підвівся. Як і зазвичай у ситуаціях, коли треба дійти до самісінької суті питання, він двічі обійшов навколо зали, а потім висунув шухлядку з формуляром віолончеліста й витяг його звідти. Цей рух нагадав нам про те, що настала слушна нагода, якої пізніше з цього приводу вже не буде, щоб роз’яснити один важливий аспект, пов’язаний із функціюванням архівів, які привернули до себе нашу увагу, аспект, що про нього через каригідне недбальство оповідача дотепер нічого не було сказано. По- перше, й усупереч тому, що можна було б гадати, десять мільйонів формулярів, розміщених у цих шухлядках, не були заповнені смертю чи написані її рукою. Цього ще бракувало, смерть то є смерть, а не якась там писарчучка. Формуляри з’являються на своєму місці, тобто відовідно до алфавітного порядку, тієї самої миті, коли люди народжуються, і зникають тієї самої миті, коли люди вмирають. До винайдення фіолетових листів смерть навіть і труду собі не завдавала витягати шухлядки, внесення та видалення формулярів завжди проходило безперешкодно, гладесенько-рівнесенько, на пам’яті немає таких неприємних сцен, щоб хтось відмовлявся народитися, а хтось інший наполягав на своєму небажанні вмирати. Формуляри померлих переміщаються, без жодного втручання з будь-чийого боку, в іншу залу, розташовану поверхом нижче, чи, точніше, займають своє місце в одній із підземних зал, що йдуть униз одна за одною, все глибше й глибше, й уже наближаються до вогняного ядра землі, де всі ці стоси паперу коли-небудь і згорять. Тут, у залі смерти та її коси, годі було б застосувати критерій, подібний до запровадженого тим доглядачем актів цивільного стану, який постановив звести до одного архіву імена та документацію, все гамузом, і живих, і мертвих, відданих під його опіку, на тій підставі, що тільки разом вони зможуть репрезентувати людство так, як його слід розуміти, тобто як абсолютну цілокупність, незалежно від часу та місця, а попереднє їх відокремлення одне від одного назвав замахом проти духа. Ось де є величезна різниця між тутешньою смертю та отим розважливим доглядачем паперів про життя та смерть, якщо вона по-олімпійському показово нехтує вже померлих, пригадаймо собі безжальну приповідку, безліч разів повторювану, що було, те загуло, то він, навпаки, завдяки тому, що в повсякденній мові зветься історичною свідомістю, обстоює позицію, згідно з якою живих у жодному разі не вільно відділяти від мертвих, інакше-бо не лише мертві назавжди залишаться мертвими, а й, головне, живі тільки наполовину житимуть своє життя, нехай навіть довше від матусаїлового, щодо якого є непевність, чи воно тривало дев’ятсот шістдесят дев’ять років, за твердженням масоретського заповіту, чи сімсот двадцять, як каже самаритянське п’ятикнижжя. Звичайно, не всі погодяться зі сміливою архівною інновацією доглядача всіх минулих і прийдешніх імен, але, з огляду на ймовірність підтримки цієї ідеї в майбутньому, варто її принагідно зафіксувати.
