Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
— Особисті. Чи відчуваєте ви до когось бодай слабкий натяк на антипатію, на кого з них ви не змогли б покластися, хто викликає у вас роздратування? Я запитую не з власної ініціативи, а за дорученням адмірала Дюбарі. Він вважає, що ви як командири загону маєте провести остаточний відсів, усунувши слабкі, ненадійні ланки. Це його дослівний вираз. І ще він просив передати, щоб при вирішенні цього питання ви відмовилися від хибного почуття провини за те, що не зуміли налагодити з кимось стосунків. Усі члени вашої команди, безумовно, чудові хлопці й дівчата, але навіть серед найкращих людей нерідко виникають конфлікти. А у вашій ситуації найменша неприязнь до підлеглого може призвести до катастрофічних наслідків. Ви мене розумієте?
— Так, — серйозно кивнула Рашель. — Я розумію.
— Я теж, — відповів Валько й замислився. Потім нерішуче промовив: — Ну… мабуть, я назву Михайловського.
— Чому? — запитав я.
— Він дуже зарозумілий. І різкий. Зверхньо ставиться до товаришів, вважає їх дурнішими від себе. Це… це трохи дратує.
Рашель зиркнула на нього й глузливо осміхнулася:
— А все через те, що він розкритикував ідею Хулії Мартінес? Чому ж тоді ти не забракував Естер, яка висловилася не менш різко? Бо вона красуня і на неї приємно дивитися?
Валькові щоки злегка зашарілися.
— Не в тому річ. Зовсім не в тому. Це лише окремий епізод, але якщо ми заговорили про нього, то Естер просто висловила свою думку, а Станіслав викаблучувався, демонструючи, який він розумний. На кшталт „ви всі недоумки, а я Д’Артаньян“.
— Про що ти?
— Та це так, з одного старого анекдоту. Навіть із стародавнього. І, е-е, не зовсім пристойного. Якось надибав його в мережі, але не зрозумів і став з’ясовувати, хто такі Д’Артаньян, віконт де Бражелон і поручик Ржевський. У результаті прочитав кілька дуже цікавих книжок. Але це вже справи не стосується. Просто часом Михайловський нагадує мені героя з того анекдоту. Він нахапався по вершечках різних знань і за будь-якої нагоди демонструє свою, так би мовити, ерудицію.
— Можна подумати, що ти у нас скромний і сором’язливий, — все так само в’їдливо зазначила моя донька. — Також лізеш зі своїми зауваженнями, коментарями, уточненнями і часто виставляєш співрозмовників цілковитими дурнями.
— Проте я говорю лише про ті речі, про які знаю досконально, — заперечив Валько. — Ніколи не візьмуся з авторитетним виглядом просторікувати про те, що мені відомо тільки з чуток.
— Що правда, то правда, — погодилася Рашель. — І найдивніше, що твоє нахабство, твоя зарозумілість, твої постійні під’юджування нітрохи не дратують мене. А от Станіслав… ну, не те щоб дратував, а… як би це висловитися… Коротше, я б гарненько подумала, перш ніж піти з ним у розвідку. А ще… — Тут вона збентежено потупилася. — Можливо, ви вважатимете це снобізмом, але мене часом дратує його благоговіння перед Космічним Корпусом.
— Не назвав би твоє почуття снобізмом, — зазначив Валько. — Це, до речі, ще один мінус Михайловського. Немає нічого поганого в тому, що він хоче стати космічним піхотинцем, проте раз у раз підкреслювати в присутності інших хлопців і дівчат, які мріють про флот, що саме в піхоті служать найхоробріші, найсильніші, найвитриваліші й узагалі найкрутіші, — це, м’яко кажучи, нетактовно.
— Отже, Михайловський, — підсумував я. Шкода, мені подобався цей хлопець. А втім, мені подобалися всі мої підопічні — командування справді відібрало найкращих.
— Так, — упевнено сказав Валько. — Якби я сам комплектував свою команду, то його б не взяв. А що тепер з ним буде?
— Нічого страшного. Його повернуть в систему Дельти Октанта, візьмуть підписку про нерозголошення й відправлять на одну з наших секретних баз — нібито для спеціальної підготовки. Разом з вашими „дублерами“, а також з тими школярами з різних планет, котрих достроково призвали на службу для замилювання очей, щоб замаскувати вашу ґрупу. Всі вони прискореними темпами закінчать шкільну освіту, пройдуть додаткову підготовку й отримають призначення на дійсну службу з перспективою швидкого здобуття офіцерського чину.
— Оце правильно, — схвалив Валько. — А то я побоювався, що комусь може спасти на думку зібрати інформацію про ці дострокові призови, проаналізувати минуле всіх призовників, їхнє походження і зробити відповідні висновки.
— Можете не хвилюватися, лейтенанте, командування все врахувало. — Я стукнув долонею по підлокітнику крісла. — Гаразд, з Михайловським вирішено. Ще є відводи?
Трохи повагавшись, Рашель назвала ім’я однієї славонської дівчини, Божени Малкович, яка, на її думку, була надто сексуально заклопотана й загравала з усіма хлопцями. Тут Валько не втратив нагоди підковирнути мою доньку, але проти запропонованого нею відводу заперечувати не став. А потім вони вже одностайно забракували одного землянина — їм не подобалася його замкнутість і потаємність.
— Було б у нас більше часу, — пояснила Рашель, — ми б зуміли зійтися з ним, налагодити нормальні стосунки, а так просто не знаємо, чого від нього чекати.
Протягом наступної півгодини ми перебрали решту кадетів, і я переконався, що ні Рашель, ні Валько не мають до них жодних претензій. Адмірал Дюбарі проґнозував двадцять чи навіть двадцять п’ять відсотків відсіву, проте ми вклалися у п’ятнадцять.
Після цього я відпустив обох відпочивати. Валько пішов одразу — його явно хилило на сон, а Рашель затрималася біля дверей каюти, переминаючись з ноги на ногу.
— Сер… — нерішуче почала вона, але я м’яко перебив її:
— Коли ми на самоті, можеш називати мене татом. Поступово входитимемо в роль. — Я всміхнувся і змовницьки їй підморгнув. — Готовий закластися, що це буде неважко.
На доньчинім обличчі виразно відбилося полегшення. Вона підійшла до мене й схилила голову до мого плеча. Я обійняв Рашель і став гладити її біляве волосся.
— Ах, татку, якби ти знав, як важко мені було весь цей тиждень, — поскаржилася вона. — Постійно називати тебе „сер“, а у відповідь чути „мічмане Леблан“… Слава богу, невдовзі все закінчиться.
— Усе тільки розпочнеться, сонечко, — заперечив я. — Атож, нам не доведеться прикидатися, коли гратимемо роль батька й доньки, це трохи полегшить нашу задачу — та водночас і ускладнить її. Наші родинні стосунки можуть зашкодити нам. Чого доброго, ми розслабимося, втратимо пильність і в результаті зірвемо всю операцію.
— Щодо цього не переймайся. З нами буде Анн-Марі, вона вже точно не дозволить нам втратити відчуття реальності. До речі, тату, про наше завдання. Мадам Петі сказала, що ти — один із двох, хто здатний впоратися з ним. Що вона мала на увазі?
Я спохмурнів.
— Пані президент неточно висловилася. Коли ця операція лише планувалася, на її керівника було запропоновано більше сотні кандидатур, серед них і моя. Зрештою залишилося двоє — я і ще одна людина, чийого імені не назвали. Не знаю, що в мені знайшли такого особливого, але факт залишається фактом.
Рашель поцілувала мене й вивільнилася з моїх обіймів.
— Ти просто кокетуєш, тату. Насправді ж ти особливий. Ти найкращий з усіх.
Невдовзі донька, побажавши мені на добраніч, пішла. Боюся, вона не повірила моїм поясненням. Сам я на її місці точно б не повірив…
13
Наступного дня, рівно о пів на десяту ранку за бортовим часом, наша ґрупа зібралася в кают-компанії у повній готовності до посадки в десантний шатл. Усі ми були в одязі, виготовленому на Новоросії; жодних предметів, що могли виказати наше інопланетне походження, у нас не було. Командування врахувало всі дрібниці, аж до спідньої білизни, шкарпеток, наручних годинників, сережок у вухах дівчат і косметики, якою вони користувалися протягом усього польоту.
Я підкликав до себе двох хлопців і дівчину, яких напередодні забракували Рашель з Вальком, наказав їм йти зі мною, а хвилин за двадцять повернувся сам і повідомив:
— Ваші товариші відмовилися від участі в операції. Я бачив, що вони вагаються, поговорив з ними, і вони визнали, що не годяться для такого завдання. — Я зробив паузу й зміряв усіх пильним поглядом. — Хто ще має сумніви? Це ваш останній шанс.
