Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович (лучшие книги txt) 📗
— Лишенько,— мовила Христя,— йому ще рано до таких цяцьок.
— Нічого, Христе, він із молодих, та ранніх.
Далі, не соромлячись мене, як і має бути, взяла вона Хомка Хомовича до рук, розстебнула блузку і дала йому
груди. Груди в неї були великі й пишні, мов коровай, який, зліплений щойно, ось-ось має шугнути в щедро напалену піч. Малому, либонь, груди подобались не менше, ніж мені, бо він спраглими пелюсточками своїх губ у хмільному азарті припав до тугого соска, схожого на дубовий жолудь, який хвильку тому вилущився з шапочки-тюбетеєчки. Заплющившись, він вправно наминав той жолудь, іноді навіть буцав голівкою в пухкий коровай, як ото буцає норовисте телятко свою матір-корову, а ще Хомко Хомович, мов справжній козарлюга, хапався то однією, то другою долонькою за те смачне, сокровенне багатство, наче казав: моє — і ні з ким не поділюсь, і нікому не віддам!
— Мала бджола, а як працює!—не втримався я від похвали.— Губами наче говорить, а руками діло робить.
— Ага, старається, як мурашка,— сором’язливо згодилась Христя.
Вона, Христя Борозенна, сиділа на ліжку. Обличчя її, мов місяць уповні, світилось щастям. На фермі завжди начебто непримітна, була вона зараз гарна, як квітка гайова, від якої не можна було відірвати погляду, хотілось милуватись годину й другу, чуючи, як те замилування бере душу на крила, несе понад землею в небеса, і в тому піднебесному польоті душі так добре, що кортить плакати і водночас сміятися з радості.
Наївшись усмак, Хомко Хомович так і заснув із тим тугеньким і солодким дубовим жолудем у роті, а Христя кілька хвилин не ворушилася, слухаючи, либонь, як її материнське животворне тепло й далі струменить, переливається в сина, а від нього їй цівочкою цямкотить його вдячна ніжність, його безборонна довірливість.
Так посидівши із малям на руках (мов на іконі, на якій малюється богоматір із своїм богорівним сином), Христя поклала сонне немовля до ліжечка, накрила ковдрочкою, а я, підсунувшись ближче до ліжечка, милувався Хомком Хомовичем і розказував йому казку-нісенітницю. А щоб не розбудити, розказував потайки, без голосу:
«Вилетіла сорока на дерево, сіла та й дивиться, а рак виліз із води та й лізе. От він лізе, та й лізе, та й лізе, а сорока дивиться. От вона дивиться, та й дивиться, та й дивиться, а рак лізе. От він лізе, та й лізе, та й лізе, а сорока дивиться. От вона дивиться, та й дивиться, та й дивиться, та й дивиться, а рак лізе...»
XXII. БУВ СОБІ ЦЕБЕР, ПЕРЕЦЕБРИВСЯ, МАВ ДІТИ ЦЕБРЕНЯТА-ПЕРЕЦЕБРЕНЯТА
Краще б, як то мовиться, тієї неділі понесло на папороть- могили та на Щокотин слід, аніж із Одаркою на ярмарок у район! Бодай би мені в той день було поїхати в колгосп на роботу волами або коростявою конячиною, аніж прудко- колесим автобусом на оте торговельне тирловисько! Бодай мені було в той день не пилось і не їлося, ніж потрапити туди, куди не дуже й хотілося!
Після цих клятв-прокльонів самому собі ви, звісно, догадуєтесь, що випало мені не з медом і непереливки. Але я ж на тертці тертий, на шатківниці шаткований, на терниці битий, у м’ясорубці рубаний, у макітрі макогоном туди- сюди гнаний, сіллю посолений, перцем приперчений, лавровим листячком здобрений, калиновою ягодою прикрашений,— отже, отакий, як бачите, заслужений, якось мусив викручуватись і, звісно, викрутився.
Примостив я Дармограїху за рундуком, де вона продавала на цей раз простенький городній та садовий товар (ну, груші, яблука, сливи, помідори та моркву), а зовсім не такий товар, як людське життя, що ото колись було нам приверзлося вві сні. Прилаштувавши, значить, Дармограїху, сам я надумав трохи повештатись по ярмарку, поштовхатись ліктями серед покупців-продавців. Матінко, що таке ярмарок у районі! Багаторукий, багатоокий, багаторотий та довгоязикий, він продавав і купував усяку всячину, зібрану докупи, мовби чиєюсь фантазією з рога достатку тут висипану! Телята живі й зарізані; свині метушливі та порскі, а також заколоті; півні з голосистими лудженими горлянками, а також із горлянками перетятими. Чоботи ялової шкіри, свинячої шкіри, телячої шкіри, кирзяки-громаки, гумові, непромокайки, а також усякий товар — халявки, передки, виточки, підметки, підкови, набойки — на пошиття нових чобіт. Крам — шовк, сатин, перкаль, рубчик, полотно, повсть, бая, фланель, а також сукні, спідниці, сорочки, штани. Посуд — залізні сковороди, чавунні баняки, глиняні гладущики та друшляки, фаянсові чашечки, порцелянові вазочки. А ще, звичайно, жіночі прикраси, здебільшого саморобні брошки та ковтки до вух, якоїсь підозрілої вартості персні та каблучки, чудернацькі шпильки й запонки.
Ходжу по ярмарку, який торгується, лається, божиться, усміхається, підлещується, плаче, регоче, дивиться то прямо, то зизом, то спідлоба, то й зовсім по-вовчому, який
щось обіцяє, щось бере, щось ховає, щось назад повертає,— отож, ходжу по районному ярмарку, наче у Вавілон потрапив, і так мені чудно на душі. Чудно! Бо якийсь я тут зайвий, як отой славнозвісний Марко, котрий, як пригадуєте, вчасно не вигулькнув із конопель, а так і зостався сидіти, засекречений, у коноплях. Бо я тут не продаю, не торгуюсь, не пробую когось обманути — й мене ніхто не силкується обдурити; не думаю залізти в чужу кишеню — і’ в мою ніхто не лізе, бо там тільки вітер свистить. Чудно! І весело міркується мені, що на ярмарку справді двоє дурнів, вони так парами й повилаштовувалися скрізь; той, хто продає, і той, хто купує. В такому разі, хто ж я такий?
Тиняючись-вештаючись, потай зловсміхаючись та зловтішаючись, доплуганився я до магазину, на якому було почеплено вивіску «Промтовари». Що ж там за промтовари, міркую, зазираючи у вікна. Та хіба зазирнеш, коли на кожному вікні по дерев’яній ляді та ще хрест-навхрест залізними штабами взято! Хотів стрельнути всередину оком через замкову щілину в дверях, як хтось питає за спиною цікавим, засапаним голосом;
— Що дають?
Оглядаюся — стоїть переді мною мордяка така, наче об неї дохлих кошенят б’ють уранці і ввечері; очі дивляться так, наче їхній хазяїн побоюється, що ці очі зараз буде вкрадено з обличчя й воно зостанеться голе-голісіньке, як обкрадена злодіями церква; внизу під мордякою шия, схожа на водогін, а вже цей водогін проведено до грудей, яких, здається, і немає, бо живіт починається десь від горла і випинається вперед так далеко, що, либонь, цей живіт до якогось певного місця приходить за три-чотири хвилини раніше, ніж ноги. Цікаво, на яких харчах його так роздуло?
— Шурики-мурики дають,— відказую жартома, бо й олуху царя небесного видно, що нічого не дають.
— Шурики-мурики чи мурики-шурики?—питає всерйоз мордяка, плямкаючи губами, схожими на кажанячі крила.
— І те, й друге, либонь,— відповідаю, не моргнувши й оком.
— Ви перший? Я за вами... Тепер із шуриками-муриками трудно, треба стояти.
І стає за мною. А мені взяти б і піти, але ж не йду чомусь, моняюсь під магазином, немов замок хочу поцілувати. Мордяка сопе ковальським міхом, поглипує підозріливо, наче я ось-ось таки покраду його очі, тільки ж хитрую поки що, заколисую пильність. А тим часом придибала якась дженджуриста тіточка — худа, мов жердина, у туфлях на шпильках, із жовтим ридикюлем і так напудрена та розмальована, що, либонь, ось зараз налетять дві-три сороки й украдуть цю красуню.
— Хто останній? —спитала, спритно пристроюючись до широкої, як вільні небеса, спини в мордяки. А вже потім поцікавилась: —Що дають?
— Шурики-мурики, а також мурики-шурики,— заколихались кажанячі крила губів.
— О, шурики-мурики, дефіцит! — зраділа жердина з жіночим обличчям.
Чутка про те, що в магазині дають шурики-мурики, гайнула по ярмарку, як вогонь по соломі, і незабаром коло дверей зачиненого магазину велетенською змією звивалась черга. Я завбачливо, щоб не роздавили на кізяк, одійшов убік, стежив, як дедалі дужче починає клекотіти черга. Вона клекотіла, як окріп у казані, й здавалось, що його залізні стіни не витримають, луснуть. Дехто намагався продертись до дверей без черги — таких відпихали, ганьбили на всі заставки. Дехто підлещувався до знайомих, щоб утертись до черги не з кінця, а десь посередині чи навіть ближче до початку. Подеколи за місце в черзі спалахували такі дикі сварки, в яких давалась страшна зовнішня характеристика одне одному, що тільки чудом діло не доходило до кулаків.
