Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович (лучшие книги txt) 📗
— Еге,— згідливо кивала головою Христя.— Вони тільки справні до столу, як воли до корита.
— О, вбережемо нашого Хомка Хомовича від лінивих, які і в своїй хаті змокнуть, від отих, що ні швець, ні кравець, ні в дуду грець,— щиро міркую над долею дитини, бо болить мені дужче за рідного.— А як виросте — і женити треба з розумом, щоб потім не розженювався та не дмухав на холодне, обпікшись на гарячому.
— Ще стільки тій женилці його рости,— зашарілась Христя.
— Хай росте,— кажу розсудливо,— а ми тим часом думаймо, щоб потім не пізно було.
Десь через день журавлем тупцяв я по гребеню хлівця в Христі, де яку лату цвяхом підбивав, бо не трималась, а то й крокви підрівнював, бо поперехняблювались. І, виждавши вільну хвилинку, випростував спину та й, чуючи на розпашілих грудях студені поцілунки літнього вітерцю, оглядав Яблунівку. Хоч і не з такої вже висоти, а все ж таки з висоти бачилась мені Яблунівка вродливою й по-літньому спокійною, врівноваженою господинею. І в найхимернішому закамарку моєї голови снувалась чудна думка, в якій і сам собі побоювався зізнатись до кінця. Та й не вистачить відваги зізнатись у тому, що мріялось мені... ой, мріялось!., що ото негоже Хомкові Хомовичу, який на-
чебто записаний на моє ім’я, насправді рости безбатченком... що можна було б отут, на Христиному обійсті, звести нову хату (сила в моїх руках іще є, і спритності по сусідах не позичати), а в цій хаті хай би жив Хомко Хомович зі своєю мамою... але ж не самі ж бо вони житимуть, а й я біля них притулюсь, буду для дитини за батька-діда, а для Христі за чоловіка-діда.
І так мріючи, став картати себе на хлівці, на виду у всієї Яблунівки,— так ото ще злий собака сам собі, трапляється, кусає скалічену лапу, коли вже дуже болить, що стриму ніякого немає. Бач, казав я собі, сивина в голову давно стрілила, а біс у ребро, а чорт у бороду! Не інакше, як у цій старій, підтоптаній печі сам дідько топить, бо замість крові по жилах скажений вогонь струмує і на мізки вдаряє зле. Ге, старий хрін, усе б йому гульки та гульки, усе б із молодицями хихоньки-хихульки, а самому зосталось три чисниці до смерті, нема того, щоб і вдома, і на колгоспних ударних об’єктах думати про святе та боже!
Отак себе шпиняючи і шпетячи, немов шукаючи з-під дохлого коня підкову, я розпікав сам себе, свої марення хльоскав батогами слів, бо мав же хтось відбатожити, від- батькувати! А кому ліпше це вдалося б, ніж мені, самодіяльному батькувальнику прещирого яблунівського заквасу, у якого язик свербить до розмови, мов бік у коростявої коняки?
Отож, лагодив хлівець, товчучи воду в ступі, аж бачу — спинився на вулиці під ворітьми велосипед, а на велосипеді спинився наш зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря. Очі його — два ситих перепели в перестиглій пшениці пухнастих брів — прудкокрило полетіли на хлівець до мене, по обійстю пошастали схарапуджено, якоїсь притичини вишукуючи, а далі зоотехнік звернув із своїм двоколісним конем до хлівця.
— Ти,— каже, мружачись,— Хомо Хомовичу, не трудодні часом тут заробляєш?
— Ти,— відповідаю, впівока прискалюючись,— Трохиме Трохимовичу, якось так складно говориш, що ні в тин ні в ворота — ні в’язать, ні чоботи шити.
— Ой, Хомо Хомовичу,— все мружиться зоотехнік,— із якихось пір ти почав воду у криницю лить, щоб людей смішить.
— Трохиме Трохимовичу, навіщо ти силкуєшся зав'язати коневі хвоста? Кажи прямо, як і належить зоотехнікові та ще членові правління колгоспу.
— Як зоотехнік і член правління колгоспу, скажу тобі, Хомо Хомовичу: чи не внадився ти до доярки Христі, як лисиця в курник? Сидиш ось на хліві, щоб на тебе всі зглядались. Вона молодиця молода, а з тебе вже й порохно скоро сипатиметься. Мав Мартоху — так ні, мало, переметнувся до Одарки. Але ж такий ненажерливий та заздрісний, що об’ївся Дармограїхою — і тепер до Христі шубовсть, мов щука в ставок із рибою! Вже не видно твого трудового ентузіазму на фермі, надої від кожної фуражної корови впали. Глянув би ти в районній газеті зведення по молоку за місяць, як наш колгосп «Барвінок» відкотився назад.
— Чому ж колгосп відкотився? — питаю.
— Не прикидайся недорікуватим! Бо впала загальна трудова дисципліна.
— Трудова дисципліна в мене,— кажу,— як отой п’яниця: поки тримається за пліт — доти й не падає в калюжу.
— Дарма колоду через пень валити, коли й сам став не з кращих, а з тих, що змішує себе з отрубами, щоб свині з’їли.
Ого-го, думаю, чого це Невечеря так розходився, як шатуни в паровоза, коли паровоза вже і розкочегарили, ось- ось має рушити по залізниці? Найдивніше ж — не чути сміху! Завжди сміх йому гуркоче в грудях, як порожня діжка з крем’яної гори, завжди заливається реготами, як циган сироваткою, завжди йому з горла сміх плеще, а тут обличчя стало мов рахівниця в колгоспній канцелярії, та й то на тій рахівниці зосталось тільки два дерев’яних круглячки. Авжеж, два дерев’яних круглячки, бо ситих польових перепелів, якими раніше видавались його сірі очі, і в помині немає, десь хуркнули в світи, заодно вкравши в Невечері всю чоловічу звабливість.
— Чого це ти, Трохиме Трохимовичу, такий ниньки молодець, як печений горобець? — сокорю з хлівця, як півень перед зозулястою.— Хай би вже завфермою в’їдав мене чи голова колгоспу, а ти ж тільки зоотехнік! Відповідаєш, так би мовити, за моральне здоров’я скотини.
Сказав — і вмить утямив: дурний його піп хрестив, що в воду не впустив. Бо очманів: почав трусити велосипедом, як очеретиною; вуха почервоніли й майорять, як кінчики піонерського галстука; брови ворушаться двома весняними вужами, що вилізли з сухого листя погрітись на весняному сонечку; губи обернулись на гузенце курки, що віялом розпушила хвоста, щоб знести яєчко; ніс скидався на сокиру-
самосіку, що, наділена сатанинським духом, ось зараз кинеться галала по обличчю все стинати на своєму шляху: губи, брови, щоки, вуха, бородавку біля вуха, прищики на скронях.
— Думаєш, коли сидиш на хліві, то можеш таке говорити? — шелеснуло в роті у Невечері, як ото нагла пожежа шелестить у скирті соломи.
— Авжеж, бо коза на горі вища, ніж корова в полі,— кажу гордо.— Й чого ото ти такий сміливий проти мене, як жаба, що плига у воду й не хреститься?
— Гаразд, гаразд,— шелестить Невечеря сипкими словами, наче то зів’яле листя шарудить.— Одчайдух ти, як отой сміливець, що на лежачу березу в сам верх зліз!
І чого б то, міркую, так нашому Невечері єрепенитись? Може, мухоморів смажених об’ївся, може, блекоти вареної за обидві щоки напхав? Мекає й мекає на мене, як ота коза, якій нагадали смерть. Либонь, неспроста! Щось тут криється.
— Поговоримо з тобою не тут, а там де слід. Тільки не про моральне здоров’я скотини, за яке ти патякаєш, а про
твоє!
Пострахав зоотехнік і покушпелив на велосипеді геть, бодай би йому, окаянному, вода освятилась у три батоги. А мене ж на стрісі наче правцем поставило, все з мислі не йшло: й чого Невечеря накинувся з мокрим рядном, і чому ним у гніві так колотило й трясло, як молотарка трясе суху, вимолочену солому?
XXIV. ЧИСТО БРЕШЕМО З ДІДОМ ГАПЛИЧКОМ — І ВІЯТИ НЕ ТРЕБА
От після тієї балачки з зоотехніком Невечерею, коли я на верху хлівця сидів, а він, злостячись, намагався роги скрутити своєму велосипеду, стало мені журливо на душі, хоча, здається, чого журитись, нехай собі журяться ті, що заміж ідуть! Журба — не матінка, від неї ласки не жди, вона всміхатись не годна і, клята шахрайка та підступна менджувальниця, здатна, здається, не тільки Яблунівку, а й світ весь переінакшити.
Й переінакшила! Кожна корова на фермі лупала на мене очима, повними тужливої мряки, а до корму була така спритна, як ведмідь до горобців. Ну, думаю, тепер надої
безпремінно покотяться донизу, як дурний голою сідницею із снігової гори! А покотяться, потерпаю, надої на яблунівській фермі — впаде показник і по району. Упаде показник по району — знизиться і в республіці, знизиться у республіці — круто сяде і по всій країні. Бо море складається з краплин, а де ж те море не зміліє, коли на яблунівській фермі отаке твориться! Худоба різко знизила надої, не їсть, не п’є; бо зажурилась.
