Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
- А любо мені так, - чоловік розігнувся, знов підсмикнув бородою. - Багато люду пливе до Києва, всі його бачать однаково, а ніхто, як я!
Сивоок, здавалося, зовсім байдуже сприйняв хмизоносові витребеньки. Був заклопотаний іншим.
- Що то? - спитав глухо, вказуючи самими очима на величезну кам'яну споруду, що вразила його безмірно.
- То? - хмизонос навіть не глянув туди. - Церква Богородиці.
- А що то - богородиця? - втрутився Лучук.
- Та, що народила бога. Звалася діва Марія. Та вона не вища за бога, бог-бо найвищий і всемогутній, йому поклоняємося. А богородиця - тільки церкви. І в Корсуні, де наш князь Володимир хрестився, церква Богородиці, і в самому Царграді,,і скрізь - найбільші. А ставили їх гречини, наш люд тягав камінь з землі древлянської, а майстри грецькі зиждили і зсередини прикрасили іконами, хрестами, сосудами, що їх узяв князь Володимир з Корсуня, а ще - красотою невимовною.
- Та ти все тут знаєш! - вигукнув Лучук. - А нащо хмиз тягнеш до города? Хіба тут деревини мало?
- Дурень єси, - незлобно засміявся хмизонос, - не бачив, що несу. А несу дідові Кіптілому хворостища вибрані, з сорока кущів по сорок прутів, є прут зелений, а є й сірий, а той чорний, а той червоний, і білий, і жовтий є, і є такий, як змія, а є в лусці, наче риба, і деревина в одному крихка, а в другому масляна, а в третьому камінна, а в четвертому… І дим неоднаковий од кожного, і пах теж неоднаковий… А дід Кіптілий робить копченину для самого князя і для бояр та воєвод і мені, грішному, як принесу йому хворостища, піднесе копченини, а я собі піду на торг та візьму пива та меду.
- Чому ж сам не коптиш м'яса, коли знаєш усі хитрощі? - допитувався Лучук, у якого враз заблищали очі, він уже уявив собі вмить спілку з хмизоносом, брався вже постачати йому дичину, а той аби тільки викопчував її на своїх сорока димах…
- А ще треба сорок трав сухих, а в них стебло неоднакове і квітка, а в одних смола світла й пахуча, а в других темна, а в третіх самий божий дух, - хизувався він своїм знанням перед дикуватими забродами, - і пахне тоді копченина так, що чутно й за п'ять покинень стріли.
- Питаємо ж, чого сам не коптиш? - встряв у їхню розмову й Сивоок, не відриваючи тим часом погляду від церкви Богородиці.
- А ліньки, - блаженно зітхнув хмизонос. - То я собі тихенько назбирав хворостища та приніс його до города, а по.дорозі надивився, як люди ходять головами по небу, а ногами грузнуть у важкій землі, та тоді віддам дідові Кіптілому хворостище та маю шмат копченини і п'ю пиво й мед цілий день на торгу, аж поки весь світ піде колом, колом, колом, і вже не розрізниш, де земля, а де небо, де город, а де пуща, де церква, а де ідоли… Ну ж бо піддай! - зненацька штовхнув він у плече Сивоока. - Понесу, бо вже пора. Ходімо до діда Кіптілого, то матимете по шматку вудженини, а що такої не поїсте ніде, як у Києві, то вже вам моє слово!
- Ні, ми он туди, - піддаючи йому в'язку, сказав Сивоок, - церкву подивимося, бо ніколи такого не бачили. Дивна єсть дуже.
- Не побачите такого ніде, - згодився хмизонос, позираючи на хлопців крізь кроковку своїх широко розставлених ніг в обтріпаних портах і стоптаних до решти личаках. - А я на торгу буду.
Він почалапкав убік між двома дворами, місячи жовту глинясту багнюку, а хлопці опинилися в скаженому вировинні Бабиного торжка, де Лучук відразу роззявив рота і ладен був щокроку заклякати від подиву, але Сивоок уперто тяг його туди, де над високою дерев'яною оградою потужно вигиналися кам'яні луки небаченої церкви. Щоправда, й він не зміг опертися спокусі й став, щоб поглянути на чудернацьких мідних коней, що мчали з-за огради, з-під самої церковної стіни, величезні, розвихрені, дико прекрасні коні, запряжені в легкий повіз на двох височенних колесах, на вузькій перекладині повозу стояв могутній голий, також мідний, чоловік з віночком круглих листків навколо чола, а поряд, намагаючись дістати рукою повозу, біг ще один мідний і голий, але зі змученим, перекривленим від знемоги обличчям, і всі м'язи на його тілі були напружені до краю, в той час як у того, що стояв на повозі, тіло лагідно круглилося випуклостями, вилискувало від спокійної краси.
«Бог і служка, може, князь і раб?» - подумав собі Сивоок, якому трохи моторошно стало від широкогрудих мідних коней, що, здавалося, летіли просто на хлопців, щоб потоптати цих малих, небажаних прихідців у найбільший город князівської слави і сили.
А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко розтікаючись у тугому повітрі, полинуло густе «бомм!» і до нього прилучився дзвін, вищий у голосі, з срібністю в барві, - «телень», і вже вони злилися разом і полетіли над Києвом весело й невтримно, урочисто, співуче «бом-телень! бом-телень!», і вдарилися об мідних коней і мідних ідолів, і ще дужче загучали міддю, ще ясніше й закличніше, і тоді Сивоок побіг уздовж огради, не випускаючи руки Лучука, бо кортіло йому чимдуж опинитися там, звідки лунали дзвони, де народжувалися ці дивні звуки, від яких церква, здавалося, здійметься зараз з землі й тихо полине в голубу безвість.
Вони добігли до воріт з високими дерев'яними стовпами, в ворота валом валили люди, ніхто не охороняв цього входу, хоч, здавалося б, ось де саме треба ставити найпильнішу сторожу, а над воротами, між високими стовпами, на міцних чотирикутних брусах, заховані від негоди під дерев'яним, гарно різьбленим навісом, тихо похитувалися два дзвони з темної міді, один більший, другий трохи менший, дивилися вниз на людей широкими розтрубами, в яких калаталися важкі залізні язики, калаталися мовби самі собою, ніхто не зауважував тонких білих вірьовок, що тяглися від язиків кудись униз, ніхто не думав про те, що хтось там десь посмикує за ті вірьовки, надто урочистим і незвичайним було все, що творилося високо вгорі: тихе похитування ярої міді, голубий спокій неба, темне калатання несамовитих язиків і солодкі голоси самодзвонних дзвонів.
Люди знімали шапки, Сивоок і Лучук теж здерли з голів свої нахляпці й позасовували їх до міхів. Усі хрестилися, тицяючи складеними пучкою пальцями правої руки в чоло, в живіт, в праве й ліве плече, але хлопці не вміли цього робити, та й не відали навіщо. За воротами, на рівній, як стіл, площі стояла церква Богородиці. Хоч була зовсім близько і нічим не закрита, здавалася тепер не такою великою, легко охоплювалася оком, було в ній так багато іграшкового, що видавалося: простягни руку - і піднімеш усю кам'яну споруду на долоні. Може, вони, замість наблизитися до церкви, весь час віддалялися від неї, і тепер вона тільки мріє перед ними? Сивоок, не думаючи, як тільки ступив за ворота, став лічити кроки, навмисне ставлячи ноги якомога ширше. Налічив сорок, церква так само стояла відкрита для очей зі всіх боків, зберігала свою легкість і цяць-кованість, він лічив далі, вже знов дійшов до двадцяти, і аж тоді церква мовби стрибнула догори і поструменіла до самого неба, так що відразу треба було задирати голову, щоб побачити найвищий хрест на ній, а там розскочилася вона й у боки, розкрилилася кам'яними крилами ширше, ширше, ширше, і, коли він дійшов у лікові ще раз до сорока, були вони вже коло входу в це чудо.
Двері були високі й широкі, різьблений камінь прикрашав їх з боків і зверху, Сивоок задивився на хитру різьбу і не бачив калік і старців, що обстали вхід, не бачив простягнених благаючих долонь, звернутих до нього, не бачив перекошених стражданнями облич, сліпих очей, кровоточних ран, зловісних виразок, не бачив брудного лахміття, крізь яке світилися ребра, не чув смороду. Зате Лучук усе бачив і чув, крутився між жебраками й каліками, йому було шкода їх і водночас був злий на них, бо колись сам гнив у отаких лахманах, сам був ще худіший за оті ходячі кістяки, сам готов був простягати руку. Але ж вирвався на волю! А хто їх поприв'язував тут, коло цих високих дверей? Чи вже тут такий мед і такі розкоші?
До церкви Лучука не впустили. Вже коло самих дверей чіпка чиясь рука потягла його назад, а в оба вуха відразу сичливо зашепотіли:
