Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
Сивоок мовчки їв м'ясо, попивав обережно з кухля. Знов йому перед очі стала церква Богородиці, він знову був серед вишневого мороку в світінні барв його рідної землі, його нетьмареного дитинства.
- Де були? - кричав хмизонос, хоч стояв поряд. - У церкві,- прохарамаркав Лучук. - Сивоок усе бачив. І мідних коней з двома ідолами голими бачили. І дзвони. Скажи, Сивоок.
Сивоок мовчки жував копченину.
- Не було тут нічого, - ближче підсунувся до них хмизонос. Він витер вуса й бороду, обличчя йому знов набрало хитрого виразу, як тоді, коло воріт, веселе сп'яніння відразу геть зникло. - Як був я такий малий, як ви, а може, трохи й більший або й менший, хто ж то знає, які ви є, то не було в Києві церков, а на тім бугрі, де тепер дерев'яна церква Василія святого (бо князь Володимир, прийнявши хрест, взяв собі ймення Василій, як у ромейського імператора), то там колись стояли наші боги. Перун, цілий з дерева, привезеного з діброви подніпровської, а голова йому срібна, а вус золотий, і ще були Хорс, Дажбог, Стрибог, і Симаргл, і Мокош. Поклонялися їм кияни, плясання й співання творили, зело несли до богів, наїдки й питва вельми і справляли учти великі на бугрі коло богів, тоді було велике об'їдання й обпивання, і, може, й наші боги наїдалися та напивалися ще більше за нас, бо то веселі були боги, а вже що мудрі! Ну, а в якесь там літо пішов князь Володимир на ятвігів, і побив їх, і прийшов з дружиною до Києва, і були великі веселощі й поклоніння богам нашим, і люду зійшлося видимо-невидимо, і всі були такі, як оце я тепер і ви. А мені було, може, стільки, як вам, літ, а може, менше, а то й більше, бо й ви, бач, один малий та миршавий, а другий - як молодий тур, хіба тут розбереш. І стали учтувати, і пити і їсти, і богам нашим давали. А там, де тепер стоїть церква Богородиці, був тоді двір великий варяга Федора. Купці до нього приїздили з Царграда й з далеких східних країн, багатий був вельми варяг, нажився в Києві, двір вибудував коло княжого терема, збирав хутра, срібло, золото, викохав сина красного лицем і дужого та білотілого. Молилися вони своєму богові, ніхто їх не чіпав, бо люд у нас добрий. А як побачив варяг Федір наше поклоніння богам, та нашу учту, та наші веселощі, то став з сином коло воріт, та взявся в боки, та почали глузувати та насміхатися. «Кому требу творите, перед ким поклоняєтеся? Поганини дурні та обпиті! Не суть же боги, по дерево. Днесь є, а наутро зогниє. Даєте їм їдво й питво, а вони ж не їдять, говорите до них, а вони не чують, ждете від них мови, а вони ж не мовлять, бо суть роблені руками в древі. А бог єдин є на світі, йому ж бо поклоняються греки і варяги, а хто не поклоняється нашому богові, той дикий поганин і варвар». - «Ану ж бо помовчте, варяженьки! - покричали наші вої. - У вас бог свій, а в нас свої, і не дамо їх нікому!» А ті собі й далі глузувати, та кепкувати, і лаяти наших богів за те, що вони дерев'яні й німі, а всіх нас обжирайлами та обпивайлами дражнити. Тоді не стерпіли наші, а що люду була тьма-тьмуща, і весь пагорб з богами нашими обсіли, й коло княжого терема, і коло дворів, і на торгу, та й коло варягового двору теж, то й кинулися всі, як були, хто за оружжя, а хто й так голіруч і розметали весь двір варягові, а той і далі насміхався, тільки вилізли з сином своїм на високу вежу дерев'яну на дубових стовпах та взяли мечі варязькі двосічні і стали припрошувати, чи хто є охочий, щоб піднявся до них та скуштував їхнього дарунка. І хвалилися, що їхній бог найсильніший і не дасть і волосу з їхньої голови впасти, а наші боги - то просто тьфу! Тоді наскочило ще більше люду і підрубали вмить стовпи під вежею, і завалилося, і впали варяг Федір з своїм сином Іваном униз, а там їх ждали і списи, І мечі, і рогатини. І вбили їх, і сліду не позоставили. Бо не смійся з люду і з його поклоніння.
- А самі тепер поклоняєтесь грецькому богові, - сказав Сивоок.
- Не всі, - хитро прискалив око хмизонос. - Бо як звелів князь повалити всіх наших кумирів, порубати їх і попалити, а Перуна прив'язати до кінського хвоста й волокти вниз до Ручея, а потім, кинути в Дніпро, то хто й рубав та палив, хто й волік Перуна та кидав його в Дніпро, а багато люду стояло та плакало і бігло уздовж Дніпра і кричало: «Випливай! Видибай!» А як хрестився князь і бояри, а потім похрестив князь сво'їх дванадцять синів, то й кияни похрестилися, бо думали так: якби то було щось недобре, то князь і бояри не прийняли б. А князь прийняв хреста, як пішов на грецький город Корсунь. Багатий вельми й пишний город, і не міг його взяти князь ні приступом, ні облогою, і тоді, кажуть, помолився нашим богам і сказав, що як упаде перед ним Корсунь, то прийме він віру християнську. І, мовляв, Корсунянин Настас пустив до князя стрілу, а на тій стрілі написав, де треба копати, щоб не пустити воду в город, і князь повелів копати, й найшли труби водяні й перекопали їх, і Корсунь упав. І вивіз князь з Корсуня попів і Настаса Корсунянина, і коней мідних, і двох ідолів голих, і багато срібла, золота, церковних сосудів, і дзвони, і паволоки. А сам хрестився в Корсуні в церкві Богородиці, тому й у Києві повелів вибудувати церкву Богородиці і на тому самому місці, де стояв колись двір варяга Федора, що насміхався з наших богів. Люд же знає, що князь прийняв нову віру не через поклятьбу, а через жону. Дуже-бо захотілося йому пошлюбити сестру ромейського імператора Василя, а імператор сказав, що поганинові сестри не дасть, а дасть тільки тоді, як князь прийме хрест, як прийняла його баба, княгиня Ольга. Хто ж то знає, чого княгиня прийняла чужого бога, а про князя то відомо всім. Бо невтримний він у похоті до жінок, ненаситний в блуді, велить приводити до себе мужніх жон і дівиць, розтляє, і наложниць має у Вишгороді триста, і в Білгороді триста, а в сільці Берестовому двіста. І сини всі його не від одної жони, а так: від варягині, і від грекині, яку забрав по убитому братові Ярополку, і від чехині. А що князь… Хмизонос озирнувся, схилився до хлопців, перейшов на шепіт:
- Старий став і ослаб тепер… Церкви велить ставити… Камінь добувати твердий, як алмаз, щоб іскру давав, як агат…
- Краса велика,- сказав Сивоок, зітхаючи.
- Але нудний бог вельми, - скривився хмизонос і сьорбнув з свого ковша.
- Аж не віриться, що така краса, - повторив своє Сивоок.
- А копченина в тебе смачна, - виплямкав масно Лучук, - ще ніколи не пробував такої.
- То дід Кіптілий. Для князя коптить на моїх травах і моєму хворостищі. А не празнує дід князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити - отоді бог. А тут самий спів та ліпота. Нудно.
- Отак і мені! - вигукнув Лучук.- А йому, - він тицьнув рукою, в якій тримав недогризок копченини, на Сивоока, - йому ліпота потрібна. Він з пущі квітку носив. Мало не пропав через ту квітку.
- А хто ведмедя вбив? - зиркнув на нього спідлоба Сивоок.
- Ну ти, але ж квітка…
- А хто другого ведмедя вбив? - знов поспитав Сивоок.
- Якби я спіткав, то і я б убив. В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.
Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:
- На!
Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.
- Бочонок меду! - закричав хмизонос. - Не вмерли наші боги! Бочонок меду на всіх!
Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив:
- На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, під'їхало п'ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:
- Дай-но промочити в горлі!
А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:
