На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (лучшие книги TXT) 📗
Сирієць жестом запросив зайти. Сісти не запропонував.
– Для чого ти прилетів сюди?
Мене аж заціпило. «Ви що, всі змовилися?!»
– Я вже розповідав це вашому колезі, перед тим – клерку на паспортному контролі. Цілком випадково опинився у Каїрі в розпал революції… – Далі в деталях виклав свою історію.
– А що ти робив у Каїрі?
– Е… Подорожував. Майже місяць провів у Західній пустелі.
– Покажи паспорт.
Я неохоче розлучився з паспортом. Полковник покрутив його в руках. Взявся гортати сторінки, пильно роздивляючись усі візи.
– Ти був у Ізраїлі? – Він шукав, до чого прискіпатися б.
– Ні… Звісно, ні.
Тут я вперше замислився над тим, що справді можу залишитись без візи і сидітиму три дні у транзитній зоні аеропорту. Я не знав, що буде далі, а тому не розумів, що такий варіант був би далеко не найгіршим.
– Ти студент?
Цього разу я не поспішав із відповіддю. Бажання переконатися в тому, що я студент, насторожувало. Студенти – найбільш вразливий і малозахищений прошарок серед мандрівників. Я почувався б значно впевненіше, якби представився журналістом. От тільки казати таке не можна було.
– Так, я студент.
– Добре.
Полковник відклав мій паспорт і відвернувся. Встромивши руки в кишені, я м’явся на порозі кабінету. Клубок злості вкотре поліз угору стравоходом. Манера обривати розмову, перекладаючи на мене ініціативу, страшенно бісила. Фактично мене примушували благати. То був мовчазний шантаж. Сирійці чудово розуміли, що у мене немає вибору. Проте що більше на мене тиснули, то більше я паленів.
Помовчавши трохи, спитав:
– Можна дізнатися, коли нарешті удостоюся візи?
– Я повинен отримати підтвердження від начальства.
«Дурня! – Я кипів. – Ти ж полковник! Яке ще начальство? Невже через кожного, хто отримує візу безпосередньо в аеропорту, ви піднімаєте на ноги генералів?»
Знаю, що це неправильно, та все ж не стримався:
– Полковнику, у вас там що, консиліум? Ви скликаєте парламент, щоб вирішити, чи можна мене впустити в країну?
Сирієць учепився в мене поглядом. Його нижня губа випнулася. Щось кольнуло мені в грудях. В очах полковника виразно читалося: хлопче, ще трохи, і ти дограєшся.
– Вийди, – холодно наказав він.
Втрачати мені було нічого:
– Мій багаж майже три години на конвеєрі в залі прильотів. Не могли б ви послати когось, щоби…
– Вийди!
Знову довелось відступити ні з чим.
Протягом наступної години я ще тричі вчащав до полковника з тим самим запитанням: що з моєю візою? Офіцер щоразу відповідав, що відповіді поки що немає. Одного разу він подзвонив при мені до «начальства». Трохи погавкав арабською. Поклавши трубку, пояснив, що «начальства» немає на місці. Я не був певен, що він говорив із кимось. Швидше за все, він прогундосив щось у трубку, в якій звучали короткі гудки.
Ця гра могла тривати вічно. Я виснажувався. Страшенно хотілося пити. Без візи я навіть у туалет не міг сходити (найближча вбиральня знаходилася у залі прильотів). Відтак о 21:10 я вирішив виступити в «послєдній рєшитєльний бой» і не відставати від полковника, поки не доб’юся візи.
– Вечір добрий, полковнику. – Постукавши, ввалююсь у кабінет. – Це знову я. Коли буде віза?
Офіцер повернувся до мене, картинно, просто по-ковбойськи якось, поклавши руку на пістолет на поясі:
– Тобі вже пояснювали: я не можу пропустити тебе, поки не отримаю підтвердження від начальства.
– Я громадянин України і маю право отримати сирійську візу в аеропорту. Ви не можете поводитися так зі мною. Я не якийсь собака. Ви утримуєте мене більше трьох годин, при цьому я навіть у туалет сходити не можу.
Містер Подивіться-Який-У-Мене-Файний-Пістоль розплився у зарозумілій посмішці. Щоки розтягнулися, шкіра довкола губ стислася в зморшки. Він відчув, що я налаштований серйозно, але потрактував це на свій лад. Відкинувся на кріслі, зиркнув мені за спину, переконався, що ми самі, і заговорив:
– Знаєш, я намагаюся тобі допомогти. Подзвонив, куди треба, чекаю відповіді. – Він тицьнув пальцем на телефон. – Бачиш? Я стараюся. – Коротка пауза. – Ти не думаєш, що треба якось допомогти мені?
Ось так просто – прямо в лоб. Я глибоко вдихнув і напнувся.
Не хочу, щоб ви подумали, що я такий чесний і правильний. За будь-яких інших умов я б заплатив. Тицьнув би в кулаку кількасот фунтів (при цьому тихо примовляючи: «Хай це буде тобі на ліки, мавпо»), і ми розійшлися б миром. Практично друзями. Полковник порадів би надбавці до зарплати, а я поїхав би в хостел до теплого ліжечка. І це було б правильно. Логічно і безпечно. Проте після сутичок у Каїрі, після трьох годин у поліційному відділку в аеропорту і, головне, – після такого безцеремонного вимагання грошей мій здоровий глузд винесло геть, кудись на задвірки галактики. Хвиля обурення затопила мене:
– No way! I’m not gonna pay you! [30]
– Як знаєш, – знизав плечима полковник. – Воля твоя. Зайдеш до мене через десять хвилин.
Я повернувся до нього о 21:20. З цього моменту події почали розвиватися з космічною швидкістю.
Полковник жбурнув у мене паспортом і зневажливо відкарбував:
– Тобі відмовлено у візі.
– Можна дізнатись причину?
– Ніякої причини! Тобі заборонено в’їжджати в Сирію. Забирайся геть!
– Але…
– Ти три дні сидітимеш у аеропорту! Нічого не хочу чути! – Він кричав. У той момент він нічим не відрізнявся від задрипаного торговця на ринку.
– Зачекайте!
– Пішов геть!
– Не гарячкуйте. Зараз піду. Просиджу три дні у транзитній зоні, це не проблема. Але мій багаж на території Сирії. Я фізично не можу його забрати. Ви повинні повернути мені наплічник. Там усі мої речі.
– Забудь про свої речі, ти їх більше ніколи не побачиш!
Мене трусило.
– Тоді віддайте гроші! Я заплатив за візу двадцять вісім доларів! Ось квитанція.
Містер Великий-Пістоль замислився. Підвівся, виглянув у коридор, гукнув когось. На заклик з’явився молодший офіцер. Полковник заходився щось йому пояснювати, час від часу тицяючи на мене пальцем. Підлеглий кивав головою і посміхався. Коли полковник закінчив, він махнув мені рукою:
– Come! Come! Пішли.
Стискаючи в одній руці паспорт, в іншій – квитанцію, я рушив назирці за молодшим офіцером. Ми повернулись у транзитну зону і попрямували до кіоску, в якому я міняв гроші і платив за візу. Наблизившись, сирійський офіцер безцеремонно вирвав квитанцію з моїх рук і передав клерку. Вони перекинулись кількома словами арабською. Я похмуро спостерігав за тим, що відбувається. Зрештою конторник по-армійському відсалютував. Офіцер розсміявся, крутнувся на місці і… закрокував назад до відділку.
– Ей… ти куди? – Я гнівно скривив рота.
Сирієць віддалявся.
Вивергаючи блискавки з очей, я повернувся до клерка. Квитанція все ще лежала перед ним на столі.
– Віддай мої гроші!
Чоловік подивився на мене, згріб рукою квитанцію і сховав її під стіл.
– Які гроші? – ховаючи посмішку під вусами, здивовано запитав він.
Голову наче у гідравлічному пресі сплющило. Об мене у буквальному сенсі витирали ноги! Треба було бути мертвим, щоби мовчки проковтнути таке. Лють гуркітливою лавиною змела останні захисні механізми. Я більше не думав про самозбереження. Я жадав помсти.
– You, fuckin’ prick! – горлаю. – Віддай мені мої гроші! Негайно!
– Не розумію вас, містер… е… айм вері соррі. – Араб різко «забув» англійську. Я спробував просунути руку, та вічко було надто вузьке. – Go away! Іди звідси! Забирайся!
Я почувався повним лохом. Образа випікала очі. Розумів, що мені потрібно забрати назад хоча б квитанцію, інакше шанси довести свою правоту скочувались до нуля. Можливо, я погамував би емоції і зрештою придумав щось конструктивне, проте крізь міцно стиснуті губи клерка виразно пробивалась глумлива усмішка. Бачачи її, я просто не міг стримати оскаженіння.
30
В жодному разі! Я не платитиму вам! (англ.)