На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (лучшие книги TXT) 📗
Цей факт перевернув усе з ніг на голову. Варто таємній поліції підкинути в рюкзак невеликий мішечок з білим порошком – і все! – я «залишаюсь» у Сирії років на двадцять. Якщо не на довше.
У розпачі посмикав руками волосся. Що робити? Щось же треба робити! Потрібно вдарити на випередження! Мені потрібен Інтернет!
Помчав до найближчого магазину. Ним виявився відділ парфумів. Аеропорт вночі не працював, тому решта магазинів уже зачинилися.
– Пробачте, міс, – звертаюсь до продавщиці. Дуже незвично було побачити за прилавком жінку з непокритою головою і з обличчям, не закритим хусткою.
– Так. Чим можу допомогти?
– Де у транзитній зоні є Інтернет?
– Мені дуже шкода, але в аеропорту немає доступу до Інтернету.
– Як?! – Насправді моє здивування було нещирим. Підсвідомо я очікував подібної відповіді. Мобільний зв’язок у Сирії з’явився у 2001-му. Перший міжнародний банк впустили до країни у 2003-му. Інтернет став доступний простим сирійцям лише у 2004 році! Більшість не могли зайти до Світової мережі удома. Доступ надавався у спеціальних інтернет-кав’ярнях, які було легше контролювати. При цьому чимало сайтів, таких як www.facebook.com, були заборонені владою. Не варто й говорити, що про wi-fi у Сирії можна було тільки мріяти. – Жодного інтернет-кафе чи якої-небудь стійки з платним доступом до Мережі?
– На жаль, ні, – опустила очі сирійка.
– Wi-fi? – навмання спитав я.
Продавщиця похитала головою. Навряд чи вона знала, що це таке.
Я зиркнув на екран свого мобільного телефону. Внизу визирало: «Обмежений сервіс». Грошей на роумінг не вистачало. Без Інтернету поповнити рахунок я не міг. Відтак подзвонити в Україну не було змоги.
– Міс, – звертаюся ще раз. Лишилась остання надія. – Тоді, можливо, десь є платні телефони? Мені терміново потрібно подзвонити за кордон.
Сирійка задумалась.
– Так… Гадаю, у нас є такі. – І вона пояснила мені, як до них дістатися.
Подякувавши, побіг шукати переговорні будки.
Насправді ніяких будок не було. За низкою магазинів безмитної торгівлі, просто над приміщенням поліцейського відділку, знаходилась квадратна зала, розділена навпіл півтораметровою стійкою. Над входом висіла запилена вивіска «INTERNATIONAL CALLS», обрамлена значками «$» (ну звісно!). Всередині нікого не було. Аеропорт закривався на ніч, і більшість служб завершували роботу. Я страшенно хвилювався. Боявся, що працівник переговорного пункту забрався додому. Навіть якщо він не пішов, часу в мене обмаль. Ще кілька хвилин – і все зачиниться. Лишусь на самоті посеред гігантського, доісторичного аеропорту, і сирійці зможуть робити, що захочуть. Як не зі мною, то з моїм наплічником.
Довго грюкав і репетував, перш ніж із підсобки вигулькнув низькорослий сирієць у цивільному одязі, з кривими ногами і конічною головою, котра, здавалося, росла просто з пліч. Шиї у нього не було взагалі – комір теплої сорочки підпирав вуха.
– Чого тобі? – позіхнув він.
– Мені потрібно терміново подзвонити в Європу. – Моє серце скажено калатало. Я раптом подумав, що поліцейські могли випередити мене, наказавши коротуну не підпускати мене до телефонів.
Готувався почути банальну відмовку на кшталт «телефони зламалися», коли сирієць буркнув:
– О’кей. Куди саме тобі дзвонити?
– В Україну.
Чоловік зміряв мене поглядом і промовив:
– Сто дев’яносто сирійських фунтів за хвилину.
– Та ви здуріли! – спалахнув я. – Це більш ніж чотири долари!
– Хочеш – дзвониш, не хочеш – не дзвониш, – розвів руками араб.
Торгуватися не було часу.
– Добре, – кажу, а подумки додаю: «Біс із тобою, здирнику».
Коротун дістав з-під стійки допотопний дисковий телефонний апарат. Показав, як набирати міжнародні номери. А тоді став і втелющився на мене.
– Ви так і стоятимете біля мене? – похмуро цікавлюсь.
Сирієць тицьнув на годинник на лівій руці:
– Хтось мусить засікати час.
Я лиш повів плечима. Підтягнувши телефон до себе, замислився. Кому дзвонити? Батькам? Ні. Вони – останні, хто має дізнатися про цю халепу. Допомогти вони навряд чи зможуть, зате хвилюватимуться страшенно. Комусь із друзів? Теж марно. Потрібен хтось, хто може здійняти достатньо галасу в ЗМІ, хтось, хто примусить чиновників з Міністерства закордонних справ почати діяти і витягти мою гепу з Дамаска. Знайшовши серед контактів у своєму мобільному телефон видавця, тремтячими пальцями набрав номер на дисковому телефоні.
З’єднання встановилося миттєво. Після кількох довгих гудків на тому боці відповіли:
– Алло?
Голос був здивований. На екрані мобілки висвітилося чортзна-що.
– Миколо, добрий вечір! – привітався я.
– О, Максе, привіт! Як ти там? – Тон різко помінявся на веселий. Це було не зовсім те, що мені потрібно.
– Миколо, у мене проблеми. Дуже серйозні проблеми. Не можу багато говорити. Ви мусите вислухати мене і спробувати мені допомогти.
– Гаразд. Я весь увага. – Видавець миттю посерйознішав.
– Я в аеропорту Дамаска. Чотири години тому прилетів з Каїра. Мені відмовили у візі попри те, що українці мають право отримати візу на кордоні. Коротше, у мене прямим текстом вимагали хабара, а я психанув і послав на хрін.
– Кого послав на хрін?
– Полковника. Сирійського. З таємної поліції. Не перебивайте.
– Добре, добре…
– Після цього ці бусурмани відмовилися повертати гроші, заплачені мною за візу. Тупо вирвали у мене з рук квитанцію, а тепер клеять дурників, удаючи, наче я нічого нікому не платив. Та не це головне. Коли я здійняв невеличкий скандал, вимагаючи віддати гроші, полковник почав мені погрожувати. Без вихилясів. Сказав, я сидітиму три дні в аеропорту і статися може все, що завгодно.
– От же ж… Вічно ти кудись устромиш свою…
– Миколо, у них мої речі. Я зараз у транзитній зоні і не можу забрати свій рюкзак. Тут усе зачиняється на ніч, але повсюди є відеокамери. Я сумніваюсь, що сирійці ризикнуть щось заподіяти мені, але… дуже боюсь, що вони додумаються підкинути щось у наплічник. Ну, ви розумієте, про що йдеться. І тоді мені гайки.
Я вже почав вимальовувати в думках романтичні картинки: обдерта камера в тюрмі для політичних в’язнів – іржавий тапчан, гнилий матрац, смердючий унітаз і перемотана скотчем табуретка. Крізь вутле заґратоване віконце сочиться запилене денне світло. А ось і я – з бородою до пупка, немитим волоссям і трьома зубами на весь рот, згорбившись над табуреткою, відмахуюсь охлялою рукою від надокучливих мух і самовіддано дописую свій тридцять перший роман огризком олівця на куцих обривках туалетного паперу. А потім на уроках української літератури в Україні, заливаючи слізьми білосніжні хусточки, вчительки казатимуть: свої найкращі твори він написав у сирійській темниці. Отак-от.
Господи, це нечесно! Ми так не домовлялися!
– Що ти хочеш, щоб я зробив? – питає Микола.
– Ем… Навіть не знаю. Підніміть галас у пресі. Спробуйте додзвонитись до МЗС, поясніть ситуацію, скажіть їм, що я не просто студент і якщо вирвуся звідси живим, то обов’язково про все напишу.
– О’кей. Усе зроблю. Зараз уже пізно, не знаю, чи вийде щось із МЗС, але завтра…
– Миколо, діяти треба просто зараз! Можливо, саме в цей момент араби заштовхують у мій наплічник ангельський пилок.
– Що заштовхують?
– КОКАЇН!!
– Зроблю все, що зможу. Як з тобою зв’язатися?
– Ніяк. Мій телефон тут не працює. Єдине, що можна зробити, – я передзвоню вам через десять хвилин. Цього часу вам буде достатньо?
– Думаю, так.
– Тоді я вийду на зв’язок щонайпізніше за чверть години. Дякую!
– Тримайся!
Я вколотив трубку в телефонний апарат і звів очі. Сирієць із конусоподібною головою задумливо дивився на мене.
– У тебе все гаразд, май френд? – Він трохи нахилив голову.
«Фак’ю!» – відповідаю подумки.
– У мене все просто чудово, – видихнув я, відчуваючи, що аж спітнів після розмови. – А от у вас зараз будуть проблеми.
Він або не зрозумів, або ж проігнорував мою останню фразу.
