Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Повторюю: про все те я довідався значно пізніше. А зараз ми не могли збагнути, що ж таки зі мною трапилося.
Я докладно розповів про свій вояж у ліс, про раптове запаморочення й дивне видиво — сон наяву.
Вислухавши ту казку «тисячі й однієї ночі», як сказав Заєць, друзі почали висувати різноманітні припущення. Той же Альфред заявив, що я, мовляв, злякався анаконди або якоїсь іншої змії.
— У твоїх очах, да Гама, був переляк і відчай, — торочив він. — Навіть тоді, коли ти прокинувся, тебе не залишала паніка й страх.
— О дон ті, товаришу, — тихо посміхнувся в'єтнамець. — Пропасниця — владарка джунглів. Чанг знає…
— Шарман! — сказала Лота, приклавши до моєї пораненої руки прохолодне й пекуче зілля.
— Оце такий «шарман»? — кривлячись від болю, насмішкувато глянув на неї я.
— Терпи, Васка-Кваска, — лагідно мовила дівчина, і її долоні, як крильця колібрі, ніжно обвили мою руку.
Чао (що то значить звірина!), угледівши кров, що проступала крізь трав'яну пов'язку, заверещала, скакаючи, мов навіжена. Вона або злякалася, або ж у такий спосіб «висловлювала» своє співчуття. Плигаючи довкруг мене, збивала куряву. Її лапи безперестанку мелькали в мене перед очима.
— Забери мерщій цю тварюку! — роздратовано кинув я. — Мені й без неї гірко. Тіло ніби у вогні.
— Васка-Кваска, бідолашна… — хитнула головою Лота, й чорні, хвилясті коси, як водоспад, розсипалися по худеньких плечах.
«Ех, Лоліто-Лото, — тяжко зітхнув я. — Правда твоя, що да Гама уже не колишній шибайголова Васько, а Кваско. Ква-ква! — як жаба, розквакався від болю. Ганьба! Ну, що ж, пройде!» — заспокоїв сам себе.
Заєць насупив брови: його, бач, образило те, що я назвав мавпу тварюкою. А як, скажіть, її ще звати, коли вона плигає межи очі! Дивна у вас, товаришу Заєць, любов! Ви що — удочерили макаку? Його я просто не розумів.
Кім Михайлович мовчав. Коли він мовчить, значить, сердиться. І було чого гніватись! Я не послухав поради, самовільно подався далеко в джунглі. А тепер (мало нам нещасть!) каліцтвом своїм завдав усім клопоту. Правда, мій добре загартований організм переміг, хоч від болю кілька разів я таки непритомнів.
Але зілля, яким мене лікувала дбайлива чаклунка Лота, зробило своє: рани загоїлися, і я невдовзі зовсім одужав.
До Яо-Ватономбі ми так і не пробралися, отаборившись у лісі, далеко від бухти Врятованої Мавпи.
Після спроби обігнути острів із заходу зробили привал на узліссі отих згубних тропічних нетрів.
Ніч і день і ще ніч, поки я не окріп, нікуди не йшли.
Спали на землі, покотом, намостивши під боки сушняку й трави. На третій день уранці, коли з сусідніх хащ пролунали різноголосі крики папуг, а небо над океаном зарожевіло, Кім Михайлович гукнув:
— Вставайте, соні! Вставайте!! Час великих звершень настав.
Ми взяли вбогі пожитки — жбани з прісною водою, трохи налущеної копри, я — надерту в лісі кору (про неї розповім пізніше), і, поки не настала спека, рушили в дорогу.
Цього разу нам пощастило: серед мангрових заростей Заєць угледів вузький піщаний острівець. Немов стріла, кинута тубільним мисливцем, глибоко вп'явся у зелене тіло джунглів.
Довкола нього кущилася непролазна глухомань, а острівець далі й далі вів у хащі.
Потім мангри, всевладні чагарі острівного узбережжя, кінчились і почалися справжні джунглі. Проте — і в джунглях, бач, є просіки. Можливо, то сліди, залишені від пожеж, колишнє згарище або ж тутешній грунт губив коріння. Дерева на цій смузі не росли. Вузький, довжелезний пустир розчахував ліс навпіл.
Пустир-просіка й вивів нас на крутогір'я… І знову, куди не глянеш, розлилася зеленохвиля повінь джунглів.
На пригірку порослого папороттю та велетенськими деревами плато вибрали місце для стоянки.
— Стоп машині — приїхали! — заволав Заєць.
— Їхали — і приїхали!
Я спересердя жбурнув свою ношу — в'язку лапатої деревної кори. Щось мені не подобалась ця зелена безвихідь — гущавина, її принишкла тиша. Серце ніби віщувало лихо. Втім, нічого й дивуватися: минуло не багато днів, як я, бранець лісу, ледве з нього вирвався.
Тут нам, сказав Кім Михайлович, доведеться жити, можливо, довго. Горб цей буде нашого базою, звідки виходитимемо на розвідку і, при потребі, будемо вертатись на ночівлю.
Горб звідусюди обступили вікові дерева. Їхні крони переплелися, утворивши в небі суцільний намет. Униз не проникав жоден промінь. Темрява була така густа, що здавалося: її відчуваєш на дотик.
Тут, де ми збиралися отаборитись, у порівнянні з довколишніми, що сягали в небо, велетнями, росли невисокі дерева. Хоч як вони пнулися вгору, замахнувшись зухвало й буйночубо, проте не сягали й до пояса тим лісовим гігантам.
Густе мереживо ліан з'єднувало гущавину воєдино: горб нагадував голову, з якої вітром здуло папаху-верховіття, кинувши її високо в небо.
На маківці тієї голови ми й зупинилися.
— Уже одна голівка, драконяча правда, була! Тепер ця…
— Не бурчи, Васько! — розсудливо відповів Заєць. — Ти стаєш песимістом, а в тропічних краях жити треба легко й світло: нічому не надавати серйозної ваги, відкидати прикрощі й на все дивитися очима споглядальника.
— Аякже, відкинеш і подивишся, — одгризнувсь я. — Тут швидше ноги відкинеш, ніж прикрощі. Бач, піт виїдає очі.
— Та бачу… — примовк Альфред.
Ми були як хлющ мокрі. А справ — непочатий край.
Поки не смеркло, треба збудувати «житло»: спати, як спали раніше — на землі, небезпечно: сиро й повно змій.
І робота закипіла.
На маківці горба вибрали розлоге, схоже на баобаб, дерево. Воно та ще одне — розчахнуте, обплутане ліанами й таке ж високе, як і те, що росло поряд, здіймалося над приземистим підліском.
— То як, хлопці, житимемо в одній «хаті» — на баобабі чи, може, розділимося? — запитав командир.
— Гуртом краще, — відповів Заєць.
— І я так вважаю, — погодився Кім Михайлович.
— А мені хочеться окремо, — несміливо докинув я.
— Да Гама завжди з вибриками!
— Не вмовляй його, Альфреде. Ради бога, нехай живе наодинці,— відповів командир. — Побачимо, що з цього вийде.
І хоч було зрозуміло: друзі скоса дивляться на мою забаганку, — все ж я не відступив. Нарешті поживу в персональній квартирі, радів потай. Бо, скільки себе й пам'ятаю, були то гуртожиток, то загальні, з допитливими сусідками, квартири.
Джунглі житловою площею забезпечували: вибирай хату до вподоби.
Ті двоє дерев, що нам сподобались, гілля розкинули не високо, на кількаметровій відстані од землі. Вгору можна лізти по ліанах, як по драбині. Вузлуватими канатами звисали вони з гілля, немов зміюки, обвивши стовбур.
На першому, схожому на баобаб, велетні, та й на розчахнутому дереві були гніздовини — частина стовбура, з якої врізнобіч ішло гілля.
Я піднявся у свою «квартиру». Краса! Вона була навіть вища за ту, що обрали хлопці. «Орли живуть на вершині в самотині», — згадав я, зарозуміло думаючи про себе, чийсь афоризм.
Піді мною, заступивши землю, лоснилася лапата папороть. Деінде, пробивши попону гущавини, витикалися гінкі дерева. Одні поросли мохом, обплутані ліанами, на інших гірляндами звисали, ніби палахкотливі зорі, червоні, в чорному ластовинні, квітки орхідей.
— О сер! — Уже потім, вислухавши мою розповідь про джунглі Носі Мазави, грайливо мовив професор Бовток. — Якщо я вас добре зрозумів, ви кажете, що квітки були надзвичайно великі?
— Так, пане травник, — відповів я.
— А знаєте, що воно таке?
— Ні.
— Скажу вам, юний друже. То квіти самої Vanda lowii, великої й гарної орхідеї острова Калімантан. Vanda, як і інша орхідея з того-таки острова, Crarnmatophyllum, що росте в гніздовинах гілля, — і в довжину неабияких розмірів. Гарна така — хі-хі-хі! — затуляючи зморшкуватою рукою беззубий рот, пискливо засміявся вій. — Гарна гігантська дереза. Чи не так? Хі-хі-хі…
Може, й так — хто його знає. Формою (батоги, всипані квіттям) орхідеї на дерезу схожі.
Отже, джунглі… «Квартира» моя була необладнана, лише каркас перехрестя гілок та гойдливі ліани вгорі. Якщо я збираюсь спокійно ночувати й не випасти з гнізда на поживу зміям, треба добре потрудитися.
