Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Хлопці вже тягали гілки, намощуючи їх у розлогу гніздовину.
Я зробив те саме.
— Ну що, да Гама, закінчив? Може, допомогти?
Звісивши ноги, Заєць сидів із мавпою на колінчатому сучку. Він уже впорався — можна й потеревенити.
— Обійдуся без твоєї допомоги! — відказав я.
— Як знаєш, самітнику.
Я хрест-навхрест поклав гілля — так, як мостять гніздо чорногузи. Кинув наспід папороть, траву. Вийшла справжня світлиця — простора й надійна.
Тепер часто на сцені драматичних театрів обходяться без декорацій — за системою режисера-експериментатора Мейєрхольда: глядач повинен «домалювати» декорацію своєю уявою.
Отак було і в моєму тропічному гнізді: на підлозі — трава й гілки, які мені здавалися щонайкращим паркетом; сучкувате пруття — то стіни.
Меблів не було. Але моя уява, за системою Мейєрхольда, «намалювала» і їх: праворуч, на всю стіну, як у мого колишнього приятеля Анатолія Мотовила, — книжкові полиці. Твори класиків (нехай знають ті, хто раптом сюди завітає: ми теж не в тім'я биті) — на видноті: Гоголь, Шекспір, Квітка-Основ'яненко.
Ліворуч — журнальний столик. Лампа. Записник. Телефон.
— Це філармонія?
— Так.
— Прошу один квиток на концерт Артура Зайденка.
— Вечірній концерт артиста переноситься на перше квітня. Будь ласка, дзвоніть по телефону…
У трубці клацнуло, й розмова обірвалась.
Була тут і спальня — «Міраж» — здається, імпортної фірми* й найсучасніший сервант: угорі полиці для чайного сервізу й посуду, внизу шухляда для скатертин і серветок.
— Вам салат олів'є?
— Краще з крабами.
— Тоді я радив би запивати бургундським або водою з крана.
— Дякую…
Від згадки про смачну їжу в мене потекла слина, а уява «малювала» одну за одною спокусливі картини, і я вирішив припинити вмеблювання «світлиці».
Та ще не відлунали, в уяві, звичайно, громові вдари моєї улюбленої П'ятої симфонії Бетховена, як із баобаба долинули вереск і крик.
Що трапилось?
Заєць і Чао догралися — обоє, втративши рівновагу, полетіли шкереберть із сучка. Ми спустилися по ліанових «драбинах», рятуючи мавпу й Альфреда. З ними, на щастя, нічого лихого не сталося — папороть пом'якшила вдар об землю: Чао взагалі ціла, а Заєць нам'яв лише боки.
Десь серед хащ темрява погустішала й перейшла в ніч.
АНАКОНДА
Минула ніч, минула друга. Народжувався день.
Кажуть: лихо не без добра. Отак сталося і з моїм незабутнім походом у джунглі. Хоч я й покалічив руку, а все ж задумане зробив — приніс із того «універмагу» краму на одяг.
Кору, щоб була м'якшого, побив дерев'яним товкачем. Розпоров її майже по всій довжині на тоненькі смужки. Потіпав, як, бувало, тіпала колись моя бабуся Мотря коноплі.
— Йди-но, язикатий, сюди! — покликав я Зайця.
Геолог із недовірою підійшов до мого гнізда.
— Що ти задумав, дикун? — запитав він.
— Зараз побачиш.
Я взяв завширшки в долоню смужку кори. Ніби ремінцем, обвив нею Зайцеві стегна.
— Не тісно?
— Ні.
— От і гаразд. Розмір штанів по поясу — твій…
Правда, я збирався шити не штани, а спідницю — щось схоже на саронг, який носять чоловіки й жінки в багатьох країнах Південно-Східної Азії.
Прив'язав до того широкого паска обворсані, вузенькі смужки. Як і годиться, коли костюм шиє справжній майстер «Індпошиву», тут же, на Зайцеві, зробив примірку. Подбав, щоб кора прикривала йому тіло, спадаючи нижче колін.
Полінезійці такі пов'язки для стегон розцяцьковують вельми барвисто: в ніжно-оранжеві, золотисто-зелені, темно-голубі, попелясті, кармінні та інші кольори.
Мій виріб був не гірший від полінезійського. Але барвників я, звичайно, не мав, хоч вони й були під рукою (до речі, та ж таки гумігут — камедь із дерева карцінія, про яку розповідав професор Бовток, крім ужитку для розслаблення шлунка, використовується і як барвник).
І все-таки я дещо придумав! Коли пов'язка була готова, спустився з дерева. Зразу за баобабом, на східному схилі пагорба, кілька днів тому ми натрапили на невелику криницю — з водяними павуками й жабами ковбаню.
— Ану, баби-жаби, киш, киш! — і я, як матадор перед розлютованим биком, змахнув над водою спідницею.
Жаби, від здивування, мабуть, витріщивши очі, шугонули в глиб ковбані, а я намацав приступку внизу, став, зачерпнув у жменю чорного, мов сажа, мулу. Обмазав ним пов'язку. Поплямована в чорне, з білими смугами по вертикалі, вона стала схожою на вбрання, яке носять циркові клоуни, або арлекіни.
Арлекіно, Арлекіно,
Лиш одна нагорода — смі-іх! —
наслідуючи інтонації популярної співачки Алли Пугачової, несамовито (так, що з гущавини озвалися мавпи й — «Аррлеккіннно!.. Аррлоккіннно!» — заторохтіли папуги), викрикнув я.
Задоволений роботою, вернувся хутко в свою «квартиру».
З баобаба злізли, завітавши на моє дерево, Кім Михайлович, Заєць, Чанг і Лота.
— На, Альфреде. Я врятував тебе від сорому: ти ж збіднів украй і ходив, як Адам.
— Дякую, дякую щиро! — розчулено сказав він, приміряючи спідницю.
Потім я сплів бриль — широкополе, як у ковбоїв, сомбреро.
Заєць надів його на свою волохату голову.
Він стояв на перехресті гілок, там, де стовбур, розчахнувшись, утворював стрімке, мов перевернута літера «Л», сідло. Поруч скоцюрбилась, поглядаючи налякано, нічого не розуміючи, мавпа.
З довжелезною бамбучиною в руці, в сомбреро та отій чорно-білій пов'язці, Заєць мав грізний вигляд — справжній вождь тубільного племені або Чінгачгук. Власне, так би й подумали, забачивши Альфреда, його колеги-геологи або сказали б: Заєць став кіноактором і знімається в головній ролі якогось пригодницького фільму про невідомі краї.
— Де ти навчився так гарно плести й шити? — поцікавився Кім Михайлович.
— Ще змалку, коли з рогози ми, сільські хлопчаки, виготовляли іграшкове вбрання. А згодом — я, Кіме Михайловичу, жив на полінезійському острові! — коли став матросом і довелося з канатів плести мати, кранці й інші корабельні вироби, вдосконалив це ремесло.
— Я не помилився, Василю Петровичу, — вперше назвавши мене по батькові, мовив командир, — що взяв тебе в екіпаж батискафа. Молодчина! — похвалив щиро.
Він попросив, щоб і йому сплів бриль та пов'язку, і я охоче це зробив.
Одягнув також Лоту й Чанга: Лоті навіть пошив гуцульський киптарик і, на її прохання, витесав із якогось духмяного — сандалового, чи що, — дерева браслети для рук і для ніг.
— Шарман… — зашарілася дівчина. — Мерсі, мерсі!
— Нічого, не треба дякувати — бери! — великодушно відповів я.
Отже, ми тепер були одягнені.
— Якщо не заперечуєш, Альфреде, я твоїй макаці сплету намордник.
— Ти що — з глузду з'їхав? — витріщив очі Заєць. — Мавпа в джунглях ходитиме у наморднику! Подумай сам: це ж тобі не Хрещатик, де водять собак у намордниках. Сміх! — додав він. — Ні, да Гама, ти іноді втрачаєш відчуття реальності й гумору.
— Можливо, не заперечую.
Я більше на цю тему не хотів із ним говорити: не хоче, то й не треба!
І була ніч, і була друга, й народжувався повий день.
Ліс прокидався від сну.
«Хата» моя високо — можливо, врівень із багатоповерховим будинком. Гніздо, в якому жили друзі, трохи нижче.
Схопивши за хвіст довжелезну ліану, яка звисала із верховіття, ми розгойдувались і перелітали на інше дерево — ходили в гості один до одного.
Чао, радісна від збудження, голосно пищала і, не діждавшись, поки гойдлива ліана, на якій хто-небудь із нас поїхав, вернеться назад, стрибала на гілку, потім на другу, і ось вона вже в гостях теж.
Спосіб пересування не повий — так, здається, робив і Тарзан та його вірна супутниця Чіта. Може, хто з вас бачив той фільм.
Густолісся джунглів, їх загадковий, знадливий світ. Дивуюся, як Чао не майнула по ліанах геть. Якби я був мавпою, неодмінно гойдався б на ліанах та показував усім насмішкувато язика.
Наша сумирна макака цього не робила. Мабуть, двоногі мавпи — люди — вбили у ній грайливість, вимуштрували й, на своє вподобання, зробили її коректною і стриманою. Лише інколи Чао, бачили ми, ставала сама собою, неначе повертаючись з іншого світу у рідне середовище.
