Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаемые книги читать .TXT) 📗
Вона хотіла відповісти, але він, сповнений почуттів, відключився.
…Рожеві сутінки проникають за рожеві фіранки, нещодавно куплені Мартою. Кімната ніби засипана трояндовими пелюстками. В ній багато чого змінилося. Навіть з найдальших кутків вивітрився дух безнадії, додалися вазони, в яких тепер завжди стоять квіти — щойно вони починають тліти, як на їхньому місці з’являлися живіші: Дмитро не терпить вигляду навіть трохи прив’ялих пелюсток.
Квіти носить оберемками.
І Марта весь час перебуває в солодкій залежності від дивовижного запаху троянд, лілей, хризантем.
Вона лежить, обставлена квітами навіть сьогодні, напередодні від’їзду, і шкодує, що вранці всю цю красу треба буде викинути.
Але нині — їхній вечір, вони стануть свідками домашніх клопотів, збирань, нічного шепотіння, вранішнього кавування — такого простого і буденного життя. Від якого у Марти теплішає на серці. Особливо коли чує, як у ванній ллється вода.
Вона вже звикла, що Дмитро любить годинами хлюпатись у ванній, і це теж зворушує її. Він виходить звідти, мов немовля — для неї він пахне полуницею і молоком. Коли вона якось сказала про це, Дмитро розсміявся, зауважив, що люди дійсно знаходять одне одного за запахами — на тваринному, чуттєвому, рівні. Так, як він знайшов її, адже вона тієї миті, коли він наблизився, — теж пахла ягодами й медом.
Поки біжить вода, у Марти є час.
Вона встає з ліжка, риється в шухляді, знаходить фіолетову слухавку і крихітну пластинку, яку ледь не викинула у вікно того вже віддаленого першого дня своєї дивної відпустки. Це треба зробити зараз, до від’їзду.
Марта старанно вставляє карту пам’яті, натискає кнопку, вводить чотири одиниці — усе, як сказала Тетяна, з якою вона завуальовано проконсультувалася ще годину тому.
«Річдок» — готовий! Черга за тим, аби докласти до історії, яку Дмитро вже знає, ще й цю — зі знайденою слухавкою…
Марта кладе симпатичну дрібничку під подушку.
І чує, як на тумбочці біля ліжка озивається телефон…
— Я тебе погано чую… Що це шумить?
— Все йде за планом…
— Сумніваюся… Він заходив уже двічі!
— Не хвилюйся. Я його вирахував. Не пізніше ніж завтра вранці він уже нікого не потурбує. Особливо тебе. Ти — моє життя…
— А що то за звуки? Ти на вулиці?
— Це — вода…
— Що трапилось?! Кажи чесно! Кажи! Де ти? Ти відмиваєшся?
— Не хвилюйся, я — чистий…
— Марта?
На краще годі було сподіватися! Певно, є в світі телепатія. Або ж він просто помітив її перед своїм будинком і ось увечері озвався сам. Ніби відчув, що запахло смаженим. Вона відповіла якомога приязніше:
— Так, Сергію, це я.
— Дякую, що не кинули трубку, — сказав він зі своєю звичною іронією. — Ви, нарешті, здається, згодні поговорити? Чудово. У мене приголомшливі новини! Я…
— Так, згодна, — увірвала його Марта, — але не по телефону.
— Так, ви маєте рацію, — поквапливо підтримав він. — Зараз о пів на дев’яту… Чи не буде запізно зустрітися?
— Буде, — спокійно й суворо відповіла вона, ледь стримуючи радість: усе складається майже так, як вона того хотіла.
Але треба ж витримати марку, не виказати ані особливої зацікавленості, ані хвилювання. Потягнути паузу, як кажуть актори.
— Але справа важлива! — прийшов у відчай співрозмовник. — Вона стосується не лише мене але й вас…
Звісно, подумала Марта, — і мене, і твоєї нещасної жінки, і тебе самого…
— Що ж ви пропонуєте? — майстерно повела бесіду далі.
— Ну… Я можу під’їхати… — стримано відповів Сергій. — Запевняю, вам буде цікаво. Впустите?
Марта знову витримала паузу.
— Добре, — відповіла ніби спроквола, але радіючи такому повороту подій. — Добре. Записуйте адресу. — І не втрималась від запитання: — Сподіваюся, ви будете сам?
— Сам? Звісно сам… — промимрив він і чемно додав: — А ви? Я не поламаю ваші плани на вечір?
— Ну що ви! — якомога приязніше відповіла вона, відчуваючи себе справжньою актрисою. — У мене жодних планів. Приїжджайте.
Вона поклала слухавку й скочила з ліжка — треба вдягнутися й бути готовою до всього. Можливо, зателефонувати до міліції. Але Марта одразу відкинула цю думку — ніхто не буде займатися химерною сімейною історією.
До того ж, Зоя знайшлася. Тоді про що вона збирається повідомити? Невдовзі вийде Дмитро і вона все йому розповість — це найкраще звільнення від усієї цієї маячні. Марта уявила, як здивується коханий, побачивши її повністю готовою «до бою» — у джинсах.
Вона прикрила розстелене ліжко ковдрою й лягла поверх, засунувши руку під подушку. Туди, де лежала фіолетова слухавка — і так, ніби це був револьвер.
Вона не сама, і тому їй не страшно, думає Марта, погладжуючи пальцями приємно гладеньку поверхню крихітної слухавки.
І раптом у неї виникає нова ідея: а якщо — натиснути на той «вхідний»? Просто зараз? Що буде? Чи отримає відповідь?
І, до речі, має її отримати! Адже якщо на тому кінці ніхто не відповість — це буде означати повний провал сьогоднішньої «операції». А приїзд Сергія втратить сенс. Звісно! Як вона раніше про це не подумала?!
Марта дістає слухавку. І на мить у неї перехоплює дихання — їй категорично не хочеться телефонувати. А якщо бути відвертою із собою: їй просто страшно при одній згадці про голос і погрози. Але ж вона тепер не сама, запевняє себе Марта і натискає на кнопку…
«Ну, ну, ну…» — подумки проказує вона, слухаючи рингтони, і відчуває, що її тіло здригається від хвилювання. Вона не одразу розуміє, що їй відповідають, адже сигнал переходить у якийсь монотонний, швидше за все — вуличний — гул. А на тлі цього монотонного звуку вона чує стишений, але досить чіткий, шепіт: «Ти таки знайшлася… Слухняна дівчинка — пожаліла матір?… Це добре…
Отже… Я чекатиму на тебе за годину на нашому місці… І не думай більше жартувати зі мною…»
Лунають гудки.
Марта відчуває, як у неї холодіють ноги — колючий мороз підіймається вище й вище, зсередини вкриває кригою все тіло, яке одразу німіє, затікає, дерев’яніє, як при судомах.
Навіть тоді, коли вона почула цей шепіт уперше, їй не було так моторошно. Тоді вона ще не могла ідентифікувати його з чиєюсь конкретною постаттю. Вона пригадала, як їй здалося, що голос існує лише в рурці, а якщо й належить комусь, то цей «хтось» — не людського походження.
Відверто кажучи, глибоко в душі, на рівні підсвідомості, вона мріяла, аби вся ця історія була лише грою її уяви. Надто пронизливим і моторошним був той шепіт, надто жорстоким…
Марта з огидою сунула слухавку в кишеню джинсів. Зараз вона мріяла лише про одне — швидше б Дмитро вийшов із ванної, обійняв її, одним рухом зняв би з неї це тремтіння, яке вона ніяк не могла зупинити.
Марта вийшла в коридор и припала вухом до дверей.
У такій позі її й застав здивований Дмитро. Він вийшов у коридор із ванної кімнати — свіжий і теж одягнений, ніби вони збиралися на прогулянку.
— Маленька… — почав говорити з якимсь винуватим, але від того ще більш зворушливим виглядом, адже його вологе волосся вкрилося підступними дитячими кучерями.
Марта, не відліплюючи вуха від дверей, притулила палець до вуст: «Тс-с-с…», адже цієї миті досить чітко почула ворушіння на сходовому майданчику.
Він завмер і запитав одними вустами: «Що трапилося?»
— Він тут… — прошепотіла Марта, — за дверима…
Уявила, як рука Сергія тягнеться до дзвінка.
Але поки він не пролунав, треба діяти! Випередити, не дати надягти звичну маску, захопити зненацька — у тому моторошному шепоті, у тих погрозах і в тій інтонації, під якою він приховував свою справжню сутність. І коханий має це побачити на власні очі і почути власними вухами! Інакше — не повірить.
