Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Він думав тільки про пану Марисю, про те, що вона вбога, але дуже освічена і з кращими манерами, ніж в інших дівчат, що вона точно вродливіша за будь-яку з них, і що такої дружини не посоромився б навіть державний чиновник надзвичайно високого рангу. Свої ж думки він виражав тим, що тихенько бренькав на інструменті (він полюбляв сам так називати свою мандоліну) мелодію модного танго: «Чи покохаєш ти мене колись, Лоліто…»
На жаль, панна Марися, хоча й розуміла делікатний натяк танго, хоча й здогадувалася про наміри віртуоза, хоч і відчувала певну вдячність за таку честь, проте настрою партнера не поділяла. Вона навмисне пішла на прогулянку з паном Собеком, щоб розважитися, переконати себе, що Собек – людина порядна, і вона не повинна його уникати, бо він був би для неї відповідним чоловіком. Навіть ідеальним. Він не пив, не влаштовував скандалів, не гасав на мотоциклі, зате відзначався неабиякою сталістю. Не те, що дехто!.. Що з того, що він не такий розумний і манери в нього не такі вишукані. Цим нікого не зганьбиш…
Та всі ці аргументи, добра воля й прогулянка, що закінчилася лише коли зійшов місяць, романтичний настрій, прикрашений музикою й розмовами виявилися ні до чого: Марися повернулася додому знеохочена, сумна й вирішила ніколи більше не ходити на прогулянки до Трьох Грушок ані з паном Собеком, ані будь із ким іншим.
Уночі їй наснився страшний сон. Вона бачила себе й молодого Чинського. Вони їхали мотоциклом із шаленою швидкістю, втікали від пожежі, яка їх весь час наздоганяла. І раптом перед ними опинилася прірва, вони впали на кам’янисте дно… Було так багато крові, а він сказав:
– Я помираю через тебе.
І вона відчула, що теж помирає й почала кликати на допомогу.
Коли розплющила очі й отямилася від сну, побачила, що над нею схилилася пані Шкопкова.
– Куди ніч – туди й сон! – сказала вона. – Що тобі наснилося, що ти так кричала?
У першу хвилину Марися хотіла розповісти їй усе, та пригадала собі, що пані Шкопкова вміє тлумачити сни, тож вирішила промовчати. Може, сон означав щось погане для пана Чинського, якого пані Шкопкова однаково не любила. Вона тільки й шукала нагоди, аби сказати йому щось неприємне.
– Я кричала? Сама не знаю, чому, – сказала Марися. – Може, щось і снилося. Сни так легко забуваються.
Проте Марися не забула. Назавтра, побачивши коней з Людвикова і пана Леха в бричці, вона аж здригнулася. Була певна, що цього разу він зайде.
Та вона помилялася. Він прислав по цигарки кучера! Кучера!
Чинський вочевидь уникав зустрічатися з нею. Подальші події остаточно це підтвердили. Не було й дня, аби він не з’являвся в містечку чи не проїздив його вулицями. Іноді бричкою іноді верхи, а найчастіше мотоциклом. Минулого року він ніколи тут так часто не бував. Тепер, видко, робив це на злість Марисі або з якихось інших причин, про які вона не знала.
Щоразу, коли пан Лешек був без мотоциклетних окулярів, вона бачила, що його обличчя схудло, змарніло й набуло якогось похмурого, майже затятого виразу.
«Може, його спіткало щось погане?» – занепокоїлася Марися й відразу висварила себе за це незрозуміле хвилювання: чого це вона ним переймається?!
Зрештою, вона до всього збайдужіла. Не підхоплювалася до вікна, почувши гуркотіння мотоцикла чи тупотіння копит, намагалася взагалі цього не чути.
І от, коли вона вже геть утратила надію – сталося.
Це було двадцять четвертого червня. Від самого ранку в крамниці було багато покупців, як завжди в день іменин ксьондза: усі купували вітальні листівки. Школярі, з дитячого садка, із притулку, черниці й інші. Лише біля дев’ятої все вгамувалося, і Марися змогла спуститися до льоху по тютюнові вироби, аби бодай кілька пачок розікласти на вітрині. Поклала до кишені фартушка, і стрімкою драбинкою піднялася нагору. Озирнулася – і аж пополотніла: він стояв за два кроки від неї.
Вона й не знала, чи вирвався в неї крик, не бачила, що з фартушка висипалися на землю пачки із цигарками. Розуміла тільки, що світ вирує в якомусь шаленому, божевільному темпі, і що вона точно впала б, якби Чинський не тримав її міцно в обіймах.
Щоразу, коли вона потім намагалася хвилина за хвилиною, мить за миттю відтворити у своїй пам’яті цю величезну, цю чудову подію – нічого не виходило. Пригадувала тільки гострий, мовби розгніваний погляд його чорних очей, а тоді
майже болючі обійми і безладні слова, яких вона тоді не розуміла, але чий зміст проникав їй просто в кров.
А тоді до крамниці хтось увійшов, і вони відсахнулися одне від одного, напівпритомні.
Покупець, певне, вирішив, що вона очманіла. Не могла збагнути, про що йому йдеться, не могла порахувати, скільки він винен. Коли клієнт нарешті вийшов з пакунком, дівчина вибухнула сміхом.
– Я геть очамріла! Що я давала йому замість паперу? Боже! Ви тільки гляньте!
Показувала йому на розкладені на прилавку різні предмети, і сміялася, сміялася, не могла погамувати цього радісного сміху.
Щось у ній тремтіло, щось тріпотіло. Щось зроджувалося до життя, нового, чудового, світлого, крилатого, мов великий білий птах.
Чинський стояв непорушно й захоплено дивився на неї. Колись він написав до неї в телеграмі, що вважає її найвродливішою дівчиною… Але тепер вона була такою прекрасною, якою він її ніколи ще не бачив.
– Оце гарно! Дуже гарно, – говорила вона. – Приїздити стільки разів і не зайти до мене! Я вже гадала, що ви образилися.
– Образився? Ви жартуєте! Я вас ненавидів!
– За що?
– За те, що не міг вас забути, панно Марисю. За те, що ані розважатися, ані працювати не міг.
– І тому, проїжджаючи повз крамницю, ви відверталися в інший бік?
– Так! Саме тому. Я знав, що не подобаюся вам, що ви на мене не звертаєте уваги! Жодна жінка ніколи так до мене не ставилася. Отож я дав собі слово честі, що більше ніколи вас не побачу.
– Тоді ви зробили аж два поганих учинки: спершу дали слово, а потому його зламали.
Чинський заперечно похитав головою.
– Панно Марисю, ви б не засуджували мене, якби розуміли, що таке туга.
– Як це? – обурилася вона. – Як це я не знаю, що таке туга? Я знаю чи не краще за вас.
– Ні! – махнув він рукою. – Це неможливо. Ви найменшого уявлення не маєте про тугу. Ви знаєте, я часом думав, що збожеволів?.. Так! Збожеволів! Не вірите? Тоді гляньте.
І витягнув із кишені маленьку рожеву книжечку.
– Знаєте, що це таке?
– Ні.
– Це квиток на корабель до Бразилії. За чверть години до відплиття я забрав свої чемодани з каюти й замість до Бразилії, поїхав до Людвикова. Я не міг, просто не міг! А вже потім були найбільші муки! Я намагався дотриматися своєї обіцянки, але не міг відмовитися від приїздів до Радолишок. Мені не можна було шукати зустрічі з вами, але ж це могло статися випадково. Правда? Тоді б я не порушив обіцянки.
Марися раптом споважніла.
– Здається, ви вчинили погано, не дотримуючись даного собі слова.
– Чому? – обурився він.
– Бо… ви мали рацію, коли не хотіли бачитися зі мною.
– Я був ідіотом! – вигукнув він.
– Ні, ви були розсудливим. Заради нас обох… Адже це не має жодного сенсу.
– Он як? Невже ви мене справді ненавидите настільки, що не хочете навіть бачити?
Марися глянула йому просто в очі.
– Ні, пане! Буду з вами щирою. І я сумувала за вами дуже, дуже…
– Марисенько! – простягнув до неї руки.
Вона похитала головою.
– Зараз, я все скажу. Почекайте. Я дуже сумувала. Мені було погано… Так погано. Я навіть… плакала…
– Моя ти єдина! Скарбе мій!
– Але, – продовжувала вона, – я дійшла висновку, що легше забуду вас, якщо ми не бачитимемося. Бо що буде з нашого знайомства? Ви достатньо розумний, щоб знати це краще за мене.
– Ні, – перебив він її, – я справді достатньо розумний, аби бачити, що ви не маєте рації, панно Марисю. Я вас кохаю. Ви, звісно, не можете збагнути, що таке кохання. Але я вам подобаюся. І було би божевіллям прирікати нас на подальшу розлуку. Ви питаєте, що буде з нашого знайомства? А хіба мало важить сама можливість бачитися, самі розмови, сама дружба? Хіба вам шкода бачитися зі мною… Послухайте мене!
