Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
— Коли, Пег, о котрій годині?
— О четвертій. А що?
— Господи!
— Що?
— Нічого. Я теж не міг заснути. Як там Мехіко?
— Повне смерті.
— Боже, я думав, вона вся тут.
— Що ти кажеш?
— Та ні, нічого. Боже мій, як приємно чути твій голос!
— Скажи мені щось.
Я сказав те щось.
— Скажи ще раз!
— Чому ти так кричиш, Пег?
— Не знаю. Ні, знаю. Коли вже ми одружимось, хай тобі чорт?
— Пег… — злякано мовив я.
— Ну, то коли?
— З тридцятьма доларами на тиждень, із сорока, як пощастить, а то й тижні, навіть місяці без нічого?
— Я складу присягу на бідність.
— Отож-бо.
— Правду кажу. Через десять днів приїду й складу обидві присяги.
— Десять днів — це десять років.
— Чому ми, жінки, завжди мусимо просити руки в чоловіків?
— Бо ми страхопуди й боїмося більше, ніж ви.
— Я візьму тебе під свій захист.
— Цікава в нас розмова. — Я подумав про минулу ніч, про те, що висіло в мене на дверях, а потім наважило на край ліжка. — Ти б там усе-таки поквапилась.
— Ти ще пам'ятаєш моє обличчя? — раптом запитала вона.
— Що?
— Ти ж пам'ятаєш його, правда?.. Бо я… боже мій… оце тільки годину тому я спіймала себе на страшній, жахливій речі. Я не могла пригадати твого обличчя, навіть кольору очей, і тоді зрозуміла, яка я дурепа, що не взяла з собою твоєї фотографії і все стерлося з пам'яті. Мене лякає сама думка, що я могла б тебе забути. Ти ж ніколи не забудеш мене, правда?
Я не сказав їй, що тільки вчора також не міг пригадати, якого кольору в неї очі, й з годину мучився цим, і то було наче сама смерть, але я марно сушив собі голову, хто ж умер перший — Пег чи я.
— Мій голос допомагає тобі?
— Так.
— Я там з тобою? Ти бачиш мої очі?
— Так.
— Бога ради, одразу ж, як повісиш трубку, надішли мені свою фотографію. Я не хочу більше боятися…
— У мене є тільки поганенький знімок із двадцятип'ятицентового фотоавтомата, і я…
— Надішли його!.. Не треба було мені сюди їхати й залишати тебе там напризволяще.
— Ти так кажеш, наче я твоя дитина.
— А хто ж ти?
— Не знаю. Пег, а любов може захистити людину?
— Повинна. Якщо вона не захистить тебе, я ніколи не прощу цього богові. Ну, поговорімо ще. Поки ми розмовляємо, любов тут, і з тобою все гаразд.
— Тепер зі мною все гаразд. Ти мене вилікувала. А то я був занедужав сьогодні, Пег. Та так, трохи… Мабуть, з'їв щось. Але тепер усе добре.
— Коли повернуся, переїду до тебе, хоч би що ти казав. А як одружимося, то буде й зовсім добре. Просто тобі доведеться звикнути до того, що я зароблятиму на життя, поки ти кінчатимеш свій Великий Американський Епос, і к бісу все інше, не хочу нічого чути. А колись згодом ти утримуватимеш мене!
— Ти й цю розмову береш на свій кошт?
— Авжеж, бо я страшенно не хочу вішати трубку й волію розмовляти з тобою цілий день, а я ж знаю, в який гріш це тобі влетить. Ну, скажи мені ще того, що я хочу почути.
Я сказав ще.
А потім її не стало чути, в трубці загуло, і я лишився наодинці з телефонним дротом завдовжки дві тисячі миль, в якому зачаїлися міріади примарних шепотів, що линули тепер до мене. Та я перетнув їм дорогу, перше ніж вони сягнули мого вуха й прослизнули в голову.
Потім я відчинив двері і вийшов до кухні, де Крамлі чекав біля холодильника й одразу відчинив його, щоб дістати підкріплення.
— Ви здивовані? — засміявся він. — Так забалакались, аж забули, що ви в моєму домі?
— Забув, — погодився я.
І взяв те, що він дав мені з холодильника. З носа в мене текло, і почував я себе геть нещасним.
— Хапайте паперові носовики, синку, — сказав Крамлі. — Беріть усю коробку… І поки не забули, — додав він, — доведіть мені до кінця ваш список.
— Наш список, — поправив я.
Він примружився, нервово провів рукою по лисуватій голові й згідливо кивнув нею.
— Імена тих, хто має померти далі, по черзі. — Він приплющив обважнілі повіки. — Наш список, — проказав за мною.
Я не поспішав розповісти йому про Кела.
— І ще, поки не забули… — Крамлі відпив пива з нової бляшанки, — …напишіть ім'я вбивці.
— Це має бути хтось такий, хто знає в нашій каліфорнійській Венеції геть усіх, — сказав я.
— Це міг би бути я, — мовив Крамлі.
— Не кажіть такого.
— Чому?
— Тому, — відповів я, — що ви мене лякаєте.
Я склав список.
Я склав два списки.
Перший список був короткий і охоплював усіх можливих убивць, хоч у жодного з них я не вірив.
Другий — щось ніби гра «Вибери собі жертву» — вийшов довший, і в ньому були ті, хто міг зникнути найближчим часом.
Та коли я дописав цей список до середини, мені стало ясно, що я вже маю що сказати про кожного з тих підчеплених мною на гачок венеційців. Отож, поки все воно було ще в мене у голові, я написав сторінку про перукаря Кела, написав і про Шренка — як він тоді біг вулицею, — і про всіх, хто разом зі мною каменем падав у пекельну безодню з «Крутих гірок», і про великий нічний корабель кінотеатру, який плив водами Стіксу, щоб увігнатися в Острів Мертвих і (немислима річ!) потопити містера Шейпшейда.
Я віддав останню данину міс Канарці, написав сторінку й про скляні очі у вікні напроти і поклав усі ті сторінки в свою Промовисту шкатулку. То була коробка біля друкарської машинки, в яку я складав свої задуми, і рано-вранці вони озивалися до мене й казали, куди хочуть спрямуватись і як діяти. Я лежав, ще сонний, і слухав ті їхні побажання, а тоді сідав до машинки й заходжувався допомагати їм утрапити туди, куди вони прагнули, і чинити всілякі неймовірні речі, — отак і народжувались мої оповідання. Іноді то був собака, якому заманулося розкопати кладовище. Іноді — машина часу, що воліла повертатися в минуле. Іноді — людина із зеленими крилами, яка літала тільки вночі, щоб її ніхто не бачив. А часом то був я сам, охоплений на своєму могильному ложі тугою за Пег.
Я поніс перший список до Крамлі.
— Хіба ви не могли надрукувати це на моїй машинці? — спитав він.
— Ваша до мене ще не звикла й тільки чинила б перешкоди. А моя друкує майже сама, і мені лишається тільки перебирати пальцями. Прочитайте.
Крамлі став читати мій список імовірних жертв.
— Боже милий, — пробурмотів він, — та тут же половина місцевої Спілки комерсантів, Ділового клубу, блошиного цирку та Всеамериканського братства власників розваг на помостах. — Він згорнув аркушик і сховав його до кишені. — А чому ви не включили сюди своїх друзів, що колись були вашими сусідами в Лос-Анджелесі?
В грудях у мене плигнула крижана жаба.
Я згадав про той багатоквартирний будинок з темними коридорами, про славну місіс Гутіерес, про чарівну Фанні.
Жаба плигнула знов.
— Не треба так, — мовив я.
— А де другий список, убивць? Там теж уся Спілка комерсантів?
Я похитав головою.
— Боїтеся показати, бо залічили до них і мене? — спитав Крамлі.
Я дістав той список із кишені, перебіг його очима й подер на клапті.
— Де тут у вас кошик на сміття? — тільки й сказав.
Ще поки я говорив, по той бік вулиці проти садиби Крамлі з'явився туман. Якусь хвилю він вагався, неначе видивляючись мене, а потім, на підтвердження моїх маячних підозр, переметнувсь через вулицю й огорнув увесь сад, згасив різдвяні ліхтарики на помаранчевих та лимонних деревах і затопив квіти, що враз постуляли свої пелюстки.
— Як він посмів прийти сюди? — запитав я.
— Так само, як і все інше, — відказав Крамлі.
— Que? Це хто, Шалапут?
— Si, місіс Гутіерес!
— Я туди потрапила?
— Si, місіс Гутіерес.
— Фанні гукає до вас зі свого балкона!
— Я чую, місіс Гутіерес…
Далеко на сонячному острові, де не було ні туману, ні мли, ні дощу й куди приплив не виносив моторошних гостей, стояв багатоквартирний будинок, і я чув, наче спів сирен, дзвінке сопрано Фанні.
