Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (список книг TXT) 📗
Григорій, насупившись, витягнув із-за печі автомат Калашникова та два ріжки з патронами й поклав на стіл праворуч од себе.
У двері забарабанили.
Григорій, схопивши зі столу автомат, вискочив у сіни.
Харитонов, заціпенівши, сидів перед кухлем захололого чаю.
– Гей! Сюди йди! – покликав його із сіней Григорій.
Квапливо ввійшовши до сіней, Василь побачив моложаву жінку у ватянці та ватяних штанях, яка лежала на підлозі, та Григорія, що схилився над нею.
– Чаю принеси! – наказав Григорій.
Жінку було поранено в плече. Хазяїн зняв із неї ремінь з кобурою, розстебнув ватянку, теплу блузку з грубого сукна й оголив плече та груди. На щастя, куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку.
– Ну от! Яка молодиця! – кивнув Григорій на оголені красиві груди. – І такою хернею займається!
Харитонов мовчки погодився, подаючи хазяїну кухоль із чаєм.
– Візьми-но, ковтни, – підніс той кухоль до рота жінки.
Поранена ковтнула.
– Гей, там! – донісся окрик знадвору.
Григорій сіпнувся від несподіванки, перевів погляд на Харитонова, потім, дивлячись на двері, крикнув:
– Чого?
– Молодиця жива? – запитав хрипкий чоловічий голос.
– Поранена, – відповів Григорій.
– Ото ж то, – голос знадвору зазвучав задоволено. – Скажеш їй, що коли ще раз почне стріляти у старших – приб'ємо!
Нашвидку перемотавши рану якоюсь квітчастою ганчіркою, Григорій і Василь перенесли жінку, що стогнала, в кімнату, де опустили її на дерев'яну лаву під стіною.
Пішли дні, впродовж яких постріли звучали вже віддалік у лісі, ніби вояки не бажали турбувати поранену жінку.
Харитонов якось звик до цих пострілів і вже не звертав на них уваги: вони влилися в єдину симфонію природи й були не голосніші за стук дятла. Доглядаючи поранену, Василь проводив більшу частину дня в будинку, лише зрідка виходячи з бляшаним відром по воду. Джерело протікало неподалік, до нього вела добре протоптана стежка, що на півдорозі до води розрізала надвоє густий квітучий малинник. Кущі малини були всіяні й квітами, і ягодами. По дорозі назад Харитонов робив тут перепочинок, ставив відро на землю та обривав, скільки міг, ягід, кидаючи їх у чисту джерельну воду. Повернувшись додому, він ставив чай і годував жінку малиною, що йому особливо подобалося, тому що кожного разу після такого «ягідного» годування на її обличчі з'являлася мила дитяча усмішка, і, дивлячись на цю усмішку, Харитонов почувався настільки щасливим, наскільки навіть у дитинстві не був. Адже бовтаючись на своїй баржі по Японському морю, він твердо увірував, що люди всміхаються тільки в дитинстві й уві сні.
Григорій щоранку йшов із дому, прихоплюючи в сінях увесь столярний інструмент, необхідний для спорудження дерев'яного пам'ятника. Працював він іноді до самісінького вечора, не повертаючись на обід, і, судячи з його ділового бадьорого стану, справи з пам'ятником ішли добре.
Якось увечері він повернувся додому дещо спантеличеним.
Василь якраз вийняв чайник із печі й витрусив у нього залишки чаю.
Григорій, пересунувши стілець до лави, на якій лежала жінка, всівся біля її узголів'я і сказав:
– Там приходили двоє, про тебе запитували. І ще просили запитати, чи повернешся ти в стрій?
Жінка спохмурніла, підвелася на лікті.
– А вони з наших чи з їхніх? – запитала ослабленим голосом.
– Звідки ж я знаю?! – знизав плечима хазяїн злітної смуги. – Ви ж не з інородцями воюєте! Інородців би я по говору впізнав. А ті – звичайні росіяни…
Жінка, пересилюючи біль, усілася на лаві, притулившись спиною до дерев'яної рубленої стіни. Зібралася було щось сказати, але тут погляд її зупинився на двох кошиках із сигаретами, що стояли на підлозі під розбитим вікном.
– Справжні?! – здивовано вигукнула вона.
– Авжеж, – кивнув Григорій.
– Дайте закурити! – попросила жінка.
Харитонов, який у цей час розливав чай по кухлях, почувши прохання, поставив чайник на стіл і підійшов до кошиків, але тут щось змусило його обернутись. Обернувшись, він зустрівся поглядом із Григорієм.
– Дай, дай їй цигарочку, – кивнув Григорій.
Жінка закурила, жадібно затягуючись. Рука, що тримала сигарету, тремтіла. З її очей полилися сльози.
– Скільки років… – заголосила вона, – скільки років тютюну не курила! Все листя сухе, то малинове, то горіхове… Це війна все! Коли ж вона закінчиться!..
– Так от закінчили б, якщо так набридло! – Григорій відмахнув од себе сигаретний дим. – Жили б собі та палили б у мирі й спокої!
– А ось переможемо, тоді й закуримо! – все ще плачучи, прошепотіла жінка.
– Та дурна ти! – зло мовив Григорій. – Ніхто у вас не переможе! Знищите одне одного, на тому все й закінчиться!
Василь, слухаючи розмову, всівся за стіл і обхопив голову руками. Якийсь у ній шум виник, чи то від спогадів про війну, чи то від диму сигаретного.
– А за що ж мій батько і чоловік життя свої віддали? – мокрими від сліз очима вона втупилась у Григорія.
– Та від дурості й віддали, – неголосно й незлобиво мовив хазяїн. – Робити вам нічого, тому і стріляєте одне в одного. А що, якби патрони вам не скидали – сокирами б воювали?
– І сокирами, – кивнула жінка, опустивши очі.
Піднесла димлячий бичок до рота і ледве не обпалила губи.
– Дайте ще одну! – попросила жалібно.
– На, більше сьогодні не дам, – твердо сказав Григорій, витягаючи з пачки сигарету.
– А багато хто з наших такого тютюну і в житті не пробували… – похитала головою жінка. – Ех, якби їх почастувати – ось свято було б!
– Обійдуться! – відрізав хазяїн. – І воювати, і курити хочуть! Бач як!
– А через що ви воюєте? – не втримався і поставив питання Харитонов, який до того чомусь боявся вступати в розмову.
– Через загострення класової боротьби, – ніби соромлячись, мовила жінка завчену фразу. – Ми ж не з пролетаріатом воюємо, а з українськими куркулями, яких сюди заслали… Вони й тут вирішили завести куркульські господарства! Хіба революцію для таких робили?! Вони, бачте, бідувати не хочуть!
– Дурні ви всі, – ухвалив вирок Григорій. – Яке ж нормальне господарство без огорожі?! А ці, – хазяїн обернувся до Василя, – вирішили всі огорожі поламати, а все за огорожами порівну між собою поділити! Це в них історичною справедливістю зветься. Слава богу, вколошкали хоч їхнього більшовика – той узагалі з карних злочинців був. Він там десь убив когось, так його сюди заслали комуною керувати…
Жінка, закусивши губи, зло дивилася на Григорія.
– А ти думаєш уберегтися?! – зашипіла вона. – Не вийде! Все одно доведеться вибирати, за кого воювати! Тута на відшибі ми тобі спокою не дамо.
– А хай тобі біс! – сплюнув роздратовано Григорій. – Не треба було тебе в дім тягнути, пристрелили б тебе – і спокійніше стало б! Все'дно одне одного постріляєте.
І Григорій підвівся, пересів до столу, де сидів Василь, і похмуро втупився у свій вечірній чай, захололий через цю безглузду розмову.
– Чаю дайте! – попросила жінка.
Григорій навіть не обернувся.
– Що, не подобається правда? – якось жалібно запитала вона.
– Та пішла б ти зі своєю правдою! – буркнув Григорій.
Василь, відчуваючи незручність, одніс їй кухоль.
Жінка вдячно всміхнулася Харитонову, й від її усмішки знову на душі в молодшого матроса стало тепло й затишно. Просто не вкладалося в його розумінні, що всміхалася йому та сама жінка, якій так подобається війна. Ні, та не могла всміхатися… не могла.
Григорій відпив холодного чаю, витягнув сигарету, закурив.
Від холодного чаю на душі стало зимно, ніби це не поранена жінка ввірвалася в його спокійне, розумно розмірене життя, а сніговий шторм, який зірвав дах і розбив вікна.
Сигарета погасла, але хазяїн будинку, не помічаючи цього, все намагався і намагався затягнутися, поки не поламав її довгими чіпкими пальцями. Дивлячись крізь Василя та крізь поранену жінку, що лежала на лаві за ним, він думав про щось своє, про тендітність свого світу, в якому так важко підтримувати мир. Сигарета, випавши з його пальців, потрапила в кухоль. Григорій опустив погляд туди ж, виволік ложкою розмоклий тютюн. Зробив іще декілька ковтків.
