Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— Що там уже сталося, Енн? — стривожено запитала Марілла. — Невже ти знову була зухвала з пані Лінд?
Жодної відповіді: Енн тільки розридалася ще гірше й захлипала гучніше.
— Енн Ширлі, коли я до тебе звертаюся, мусиш відповідати! Сядь рівно й розкажи, чого ти плачеш.
Сама трагедія в особі Енн випросталася на дивані.
— Сьогодні пані Лінд ходила до пані Баррі, а пані Баррі була дуже люта, — простогнала вона. — Каже, що в суботу я споїла Діану й відправила її додому в жахливо непристойному вигляді. І вона вважає, що я дуже погане, зіпсоване дівчисько, і тепер Діані навіки заборонено зі мною гратися. О, Марілло, від цієї звістки мене всю охопила скорбота!
Марілла була приголомшена.
— Споїла Діану?! — перепитала вона, щойно змогла бодай слово мовити. — Енн, скажи мені, хто збожеволів — ти чи пані Баррі? Заради Бога, що ти їй дала?
— Нічого, тільки малинову наливку, — схлипнула Енн. — Я не знала, що малиновою наливкою можна впитися, навіть якщо випити три великих склянки, як Діана. О, це так жахливо звучить — Діана впилася, мов… мов чоловік пані Томас. Але я не хотіла її споїти!
— Споїти, от нісенітниця! — і Марілла рушила до буфета в їдальні. Там на полиці стояла пляшка, в якій вона миттю впізнала власну трирічної витримки смородинівку, відому на все Ейвонлі, хоч настоювати її доводилося попри несхвалення деяких суворих господинь — і серед них пані Баррі. Тут-таки Марілла й пригадала, що пляшку з малиновою наливкою вона віднесла в льох, а не поставила в буфет, як сказала про це Енн.
Із пляшкою в руці, ледь стримуючи усмішку, Марілла повернулася на кухню.
— Енн, ти просто якийсь талант маєш накликати на себе прикрощі. Діана впилася смородинівкою, а не малиновою наливкою. Невже ти сама не відчула різниці?
— Я ж навіть не куштувала, — пояснила Енн. — Я думала, що то наливка. Я хотіла… хотіла бути гостинною. А Діані стало дуже зле й вона мусила піти додому. Пані Баррі сказала пані Лінд, що вона була геть п’янюча. Коли мама спитала в неї, що відбувається, Діана нічого не відповіла, тільки захихотіла, а тоді лягла спати й проспала кілька годин, її мама понюхала, як від неї пахне й зрозуміла, що вона п’яна. Вчора їй увесь день страшенно боліла голова. Пані Баррі дуже сердита. Вона нізащо не повірить, що я ненавмисне це зробила.
— Краще б вона покарала Діану за ненажерливість, — відрубала Марілла. — Хай би то була наливка, від трьох великих склянок їй так чи так було б зле. Ох, набалакаються тепер усі ті, кому не подобалося, що я роблю смородинівку. Хоч я її вже зо три роки не робила, відколи дізналася, що пастор теж цього не схвалює. А цю пляшку тримала як ліки від застуди. Ну, ну, дитино, не плач. Ти ні в чому не винна, хоч і шкода, що так сталося.
— Не можу, — сказала Енн. — Моє серце розбите. Наче саме небо проти мене, Марілло. Нас із Діаною розлучають довіку. О, Марілло, мені й не уявлялося, що так може бути, коли ми вперше присягали на дружбу.
— Не мели дурниць, Енн. Пані Баррі дізнається, що ти не винна, і зласкавиться. Мабуть, зараз вона гадає, що то був такий недолугий жарт. Краще сама розкажи їй сьогодні ж, як усе було.
— Я боюся вже самої думки, що мушу зустрітися віч-на-віч з розгніваною Діаниною матінкою, — зітхнула Енн. — Поясніть їй ви, Марілло. Ви — доросла й мудріша за мене, вона радше вас послухає, ніж мене.
— Добре, я поговорю з нею, — сказала Марілла, визнаючи за дівчинкою слушність. — Не плач, Енн. Усе буде гаразд.
Та повернувшись із Садового Схилу, Марілла вже не була цього певна. Енн дочекалася її повернення й вилетіла назустріч до вхідних дверей.
— О, Марілло, я вже з вашого обличчя бачу, що все даремно, — сумовито проказала вона. — Пані Баррі не зглянеться?
— Пані Баррі, аякже! — пирхнула Марілла. — За все життя не стрічала такої нетямущої. Я їй пояснила, що воно не зумисне так сталося, і що ти не винна, та вона мені не повірила. Сказала, що то все через мою смородинівку, ще й нагадала мої власні слова — буцім вона нікому не може зашкодити. І тоді я просто їй відповіла, що смородинівку не можна пити по три склянки одразу, і що якби я мала таку ненажерливу дитину, то заходилася б її витвережувати добрячим прочуханом.
І вона, сердита, рушила на кухню, покинувши зажурену дівчинку на ґанку. Тоді Енн вибігла простоволоса в холодні осінні сутінки й рішуче, ба навіть відчайдушно помчала через луку із зів’ялою конюшиною до кладки, і далі через лісок на пагорбі. Блідий місяченько, що гойдався понад лісом на заході, освітлював її шлях. Пані Баррі, відчинивши двері на боязкий стукіт, побачила на порозі маленьку прохачку з побілілими вустами й неспокійними очима.
Лице її закам’яніло. Пані Баррі була жінкою надзвичайно упередженою, гнівалася холодно й похмуро — а такий гнів подолати завжди найтяжче. В ім’я справедливості варто наголосити: вона й справді вважала, що Енн споїла Діану з лихою метою, тож усім серцем прагнула вберегти свою доньку від подальшого згубного впливу такої дитини.
— Чого тобі треба? — сухо запитала вона.
Енн благально склала руки перед собою.
— О, пані Баррі, згляньтеся, прошу вас! Я не хотіла спо… споїти Діану. Як би я могла? Уявіть, що ви — знедолена маленька сирітка, яку взяли до себе добрі люди, і маєте лише одну сердечну подругу в цілому світі. Невже ви могли б навмисне її споїти? Я гадала, що то була малинова наливка, я була твердо переконана, що то наливка! О, благаю вас, не кажіть, що ви довіку забороните Діані гратися зі мною! Бо тоді все моє життя вкриється чорною пеленою скорботи!
Серце ласкавої пані Лінд умить розтануло б від такої промови, та на пані Баррі вона жодного враження не справила — хіба роздратувала ще більше. Пишні слова й драматичні жести Енн здалися їй підозрілими: вона вирішила, що дівчинка з неї глузує, а тому відповіла холодно й жорстоко:
— Я не вважаю тебе гідною товаришкою для Діани. Іди додому й будь чемна.
Вуста в Енн затремтіли.
— Дозвольте мені бодай востаннє попрощатися з Діаною! — пролебеділа вона.
— Діана поїхала з батьком до Кармоді, — відказала пані Баррі, повернулася в будинок і зачинила двері.
Оніміла від розпачу, Енн повернулася в Зелені Дахи.
— Усі мої сподівання вмерли, — зрештою сказала вона Маріллі. — Я сама пішла до пані Баррі, а вона мене страшенно образила. Марілло, я не вважаю, що вона чемна жінка. Більше ми нічого не вдіємо. Лишається хіба молитися, але я майже зовсім не вірю, що це допоможе, бо навіть сам Господь безсилий проти такої впертої особи як пані Баррі.
— Енн, такого не можна казати, — відповіла Марілла, насилу долаючи гріховне бажання розреготатися, що охоплювало її дедалі сильніше й тим надзвичайно жахало.
Того ж-таки вечора вона, щиро сміючись, переказувала цю історію братові.
Та згодом, у кімнатці на піддашші, куди вона нечутно прослизнула й побачила, що Енн, виплакавшись, уже міцно спить, душу їй раптом пойняла незвична лагідність.
— Сердешне дитя, — прошепотіла Марілла, посуваючи неслухняного кучерика зі спухлого від сліз личка дівчинки. Тоді схилилася й поцілувала її розпашілу щоку.
Розділ 17
НОВА МЕТА В ЖИТТІ
Наступного дня Енн, шиючи при кухоннім вікні свою ковдру із клаптиків, знічев’я визирнула надвір і побачила Діану, що таємниче кивала їй від Джерела Дріад. За мить вона вибігла з будинку й полетіла долиною вниз, і надія в її виразних очах змагалася з подивом. Та надія згасла від самого погляду на зажурене лице Діани.
— Твоя мама не зглянулася? — пошепки спитала Енн.
Діана сумовито похитала головою.
— Ні. Ох, Енн, вона каже, що ніколи більше не дозволить мені з тобою гратися. Я плакала й плакала, і казала, що ти не винна, та все дарма. Я лише вмовила її відпустити мене сюди, попрощатися з тобою. Вона дала мені тільки десять хвилин і сказала, що дивитиметься на годинник.
— Десять хвилин… хіба ж цього вистачить попрощатися навіки? — мовила Енн, заливаючись слізьми. — О, Діано, присягнися, що ніколи не забудеш мене, подруги своєї юності, хай які чудові друзі ще зігріватимуть твоє життя!
