Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

— Авжеж, я не забуду, — схлипнула Діана, — і ніколи не матиму іншої сердечної подруги. Не треба мені іншої. Я нікого не зможу полюбити так, як тебе.

— Ох, Діано, — вигукнула Енн, молитовно сплітаючи долоні, — ти мене любиш?

— Звісно, люблю. Ти хіба не знала?

— Ні, — Енн тяжко зітхнула. — Я думала, що ти прихильна до мене, так… але й надіятися не сміла, що ти мене любиш. І не думала, що мене хтось може полюбити. Бо за все життя, скільки пам’ять сягає, ніхто мене ніколи не любив. О, як це чудово! Це той промінь світла, що довіку осяватиме похмуру стезю, якою віднині я йтиму без тебе, Діано. О, скажи це ще раз!

— Я дуже-дуже люблю тебе, Енн, — запевнила Діана. — І завжди любитиму, обіцяю.

— Я теж завжди любитиму тебе, Діано, — мовила Енн, урочисто простягаючи руку. — І з плином років спомин про тебе яснітиме, наче зірка, над моїм самотинним життям, як сказано в тій останній книжці, що ми читали з тобою вдвох. О, Діано, ти даси мені на прощання пасмо твого чорного, мов гагат, волосся, котре я повік берегтиму, як найбільшу свою коштовність?

— А ти маєш чим відрізати? — поцікавилася Діана, втираючи нові сльози від зворушливої промови Енн і вертаючись до прози життя.

— Так, на щастя, я прихопила із собою ножиці, ось вони, у кишені фартуха, — сказала Енн і врочисто зрізала один з Діаниних кучериків. — Прощавай, найдорожча моя подруго. Відтепер судилося нам бути чужими одна одній, хоч ми й живемо так близько. Та серце моє лишиться щирим у невідступній вірності тобі.

Енн стояла й дивилася вслід Діані, аж доки та зникла з очей. Діана раз по раз озиралася на неї; тоді Енн знову й знову сумно махала їй рукою. Потім повернулася додому, нітрохи не втішена цим романтичним прощанням.

— Все, — заявила вона Маріллі, — я більше не матиму подруги. А зараз воно ще й гірше, ніж досі, бо Кеті Моріс і Віолетти в мене вже теж немає. Та й з ними тепер було б не краще. Чомусь після справжньої подруги уявні втішити геть не можуть. Ми дуже зворушливо попрощалися з Діаною біля струмка. Це буде мій довічний священний спогад. Я промовляла всі найбільш урочисті слова, які могла згадати. Бо мені здається, коли кажуть «стезя», а не «дорога», це звучить романтичніше… А ще я взяла в Діани пасмо її волосся. Покладу його в капшучок і носитиму на шиї до кінця своїх днів. Будь ласка, зробіть так, щоб його поховали зі мною разом, бо я впевнена, що довго вже не проживу. Може, коли пані Баррі на власні очі побачить мене, усю мертву й закоцюблу, у її душі ворухнеться жаль за свій учинок, і вона дозволить Діані прийти на мій похорон.

— Думаю, Енн, коли вже ти здатна стільки патякати, смерть від горя тобі не загрожує, — безжально відповіла Марілла.

Наступного понеділка Енн вельми її здивувала, спустившись зі своєї кімнати із книжками в кошику й рішучо стиснутими вустами.

— Я повертаюся до школи, — оголосила дівчинка. — Це єдине, що лишається мені в житті тепер, коли сердечну мою подругу було так жорстоко від мене одірвано. А в школі я зможу на неї дивитися, думками поринаючи в минулі дні.

— Краще поринай думками в уроки й задачі, — відказала Марілла, ніяк не виявляючи втіхи такому розвиткові подій. — Позаяк ти вертаєшся до школи, надіюся, нам більше не випаде слухати про дошки, розбиті об чиїсь голови, та інше подібне казна-що. Будь чемна й роби, що велітиме вчитель.

— Я намагатимуся стати взірцевою ученицею, — страдницьки згодилася Енн. — Це напевне буде геть нецікаво. Пан Філіпс каже, що Мінні Ендрюс — взірцева учениця, а в ній немає ні крихти уяви, і життя, здається, теж немає. Вона млява, нудна й зовсім ніколи нічому не тішиться. Але зараз я страшенно пригнічена, тож легко перетворюся на таку, як вона. Я піду кружною дорогою. Самотньо простувати Березовим Шляхом — це буде нестерпно. Я тоді зрошу його щонайгіркішими слізьми.

У школі Енн зустріли з відкритими обіймами. Її уяви так бракувало в іграх, голосу — у співах, а драматичних здібностей — під час обідніх перерв, за книжками, що їх учні читали одне одному. Рубі Джилліс потайки передала їй три сині сливи, доки в класі читали Святе Письмо, Елла-Мей Макферсон подарувала велетенську фіалку, вирізану з обкладинки квіткового каталогу — різновид прикраси на парту, що високо цінувався в ейвонлійській школі. Софія Слоун запропонувала навчити її виплітати гачком нове мереживо, яким так чудово можна було оздобити фартуха. Кеті Болтер подарувала пляшечку з-під парфумів, щоб носити в ній воду для грифельної дошки, а Джулія Белл на аркуш світло-рожевого паперу із зубцями по краях переписала щонайгарнішим почерком вірш:

— Так приємно, коли тебе цінують, — радісно зітхала того вечора Енн, переповідаючи все Маріллі.

Втім, «цінували» її не лише дівчата. Коли по обідній перерві Енн сіла на своє місце — пан Філіпс посадовив її із взірцевою ученицею Мінні Ендрюс — то виявила на парті велике запашне червонобоке яблуко. Енн схопила його й уже хотіла була вкусити, коли раптом згадала, що єдиним в усьому Ейвонлі місцем, де росли такі яблука, був старий сад Блайтів по той бік Озера Осяйних Вод. Вона кинула яблуко, мов розжарену вуглину й демонстративно витерла пальці носовичком. Неторкане яблуко лежало на парті аж до наступного ранку — тоді малий Тімоті Ендрюс, що замітав підлогу в школі й розпалював грубку, взяв його собі як винагороду за ревну працю. Олівець від Чарлі Слоуна, в яскравій червоно-жовтій обгортці, що коштував аж два центи — вдвічі дорожче за звичайні олівці, — був прийнятий значно ласкавіше. Чарлі передав його після обіду. Енн милостиво взяла олівця, віддячивши юному кавалерові усмішкою, від якої той злетів на сьоме небо, а згодом наробив у диктанті таких жахливих помилок, що пан Філіпс мусив лишити його все переписувати після уроків.

Та як «тріумф у Цезаря, де не побачиш Брута — це пустка без найкращого з римлян», [5] так і Енн, попри власний маленький тріумф, гірко було, що Діана Баррі, яка тепер сиділа з Герті Пай, нічим не виявляла свого доброго до неї ставлення.

— Я думаю, Діана могла б мені хоч єдиний раз усміхнутися, — скаржилася вона того вечора Маріллі. Та наступного ж ранку Енн передали маленького пакуночка, а до нього — ретельно й охайно складену записку.

Люба Енн, — мовилося в ній, — мама забороняє мені гратися й розмовляти з тобою навіть у школі. Не сердься на мене, бо я не винна, і я люблю тебе так само сильно, як завжди. Без тебе я не маю кому звірити своїх таємниць, я дуже скучила, а ще мені зовсім не подобається Герті Пай. Я зробила тобі книжкову закладку із червоного цигаркового паперу. Вони страшенно модні зараз, і в усій школі тільки троє дівчат уміють їх робити. Дивися на неї і згадуй свою щиру подругу Діану Баррі.

Енн прочитала записку, поцілувала закладку, і невдовзі в інший кінець класу помандрувала відповідь:

Найдорожча моя Діано!

Звістно, я не серджуся на тебе, адже ти повинна коритися мамі. Та духом ми будемо нерозлучні. Я навіки зберижу твій пригарний подарунок. Мінні Ендрюс чудова дівчинка, хоч і зовсім не має уяви, та я вже була твоєю сердечною подругою, і не зможу так само дружити з Мінні. Пробач мені всі-всі помилки, бо я ще не дуже добре пишу, хоча вже набагато краще.

Твоя, доки смерть не розлучить нас,

Енн, або ж Корделія Ширлі.

P. S.: Я сьогодні спатиму із твоїм листом під подушкою. Е., або ж К. Ш.

Енн повернулася до школи, тож Марілла з песимізмом очікувала нових пригод. Але нічого страшного так і не сталося. Мабуть, Енн, сидячи з Мінні Ендрюс, запозичила деякі з її «взірцевих» рис; принаймні взаємини з паном Філіпсом у неї складалися якнайкращі. Її цілковито захопило навчання: дівчинка намагалася із жодного предмета не відставати від Гілберта Блайта. Доволі скоро змагання між ними стало явним, та хоч Гілберт поводився досить доброзичливо, то цього не можна було сказати про Енн, що явно керувалася ворожими почуттями. Вона була однаково затята в любові й ненависті, і нізащо не хотіла принижувати себе, визнаючи, буцім змагається з Гілбертом. Адже тоді довелося б визнати його існування, якого Енн уперто не помічала. Проте змагання було беззаперечне й усі шкільні відзнаки діставалися їм почергово. Одного дня Гілберт одержував найвищу оцінку з письма, іншого — Енн, труснувши довгими рудими косами, легко відвойовувала перемогу. Якось Гілберт правильно розв’язав усі задачі, і його прізвище додалося до почесного списку на дошці. Наступного ж ранку Енн, котра цілий вечір напередодні провадила битву з десятковими дробами, виборола собі чільне місце з-поміж відмінників. А тоді настав жахливий день: вони здобули першість удвох і їхні прізвища опинилися на дошці в одному рядку. Це було майже так само нестерпно, як побачити власне ім’я на стіні під закликом «Зверніть увагу»; Енн була безсумнівно зажурена, а Гілберт — безсумнівно втішений. Щомісяця під час контрольних робіт напруження ставало ще запеклішим. Першого місяця Гілберт випередив Енн на три бали. Наступного — вона обійшла його на п’ять. Тріумф її, проте, затьмарило сердечне Гілбертове привітання на очах у всієї школи. Їй було б набагато миліше й солодше, якби цей хлопчисько відчув пекучий біль поразки.