Переспівниця - Коллінз Сюзанна (книги полностью txt) 📗
Несподівано сирени заглухли. З системи оповіщенні долинув голос Коїн: вона дякувала всім за зразкову евакуацію з верхніх поверхів, наголошуючи, що це не тренування: Піта Мелларк, переможець з Округу 12, у прямій трансляції по телебаченню натякнув на можливе бомбардування.
І саме в цю мить вибухнула перша бомба. Вибух струсонув усе моє нутро: здавалося, завібрував шлунок, заторохтіли кістки й зуби. Першою думкою було: ми всі помремо. Очі мої так і шукали на стелі величезні тріщини, я очікувала граду каміння, але бункер тільки здригнувся. Світло погасло, і в абсолютній темряві я трохи розгубилася. Звуки — зойки, прискорене дихання, схлипування дітей, мало не божевільний сміх — завмерли. Аж тут запрацювали генератори, і з’явилося світло, слабке і тьмяне — не таке, як зазвичай в Окрузі 13. Радше схоже на те, яке було у нас удома в Окрузі 12, коли глупої зимової ночі в кімнаті горіли свічки й коминок.
У сутінках я потягнулася до Прим і, намацавши її ногу, присунулася ближче. Заспокійливим голосом вона вмовляла Денді:
— Все гаразд, маленький, усе гаразд. Тут ми в безпеці.
Мама обняла нас обох, і на якусь мить я дозволила собі знову стати маленькою і поклала голову їй на плече.
— Це дрібниці в порівнянні з бомбардуванням Округу 8, — мовила я.
— Мабуть, це підземні снаряди, — сказала Прим дуже спокійно, щоб не лякати кота. — Нам про них розповідали на лекції для новоприбулих. Вони вгризаються глибоко в землю і тільки тоді вибухають. Адже немає сенсу бомбардувати поверхню Округу 13.
— Це ядерні снаряди? — запитала я, а по шкірі в мене аж мурашки пробігли.
— Не обов’язково, — відповіла Прим. — Просто страшенно потужні. Але... мабуть, бувають і ядерні.
Через темряву я не бачила важких металевих дверей у кінці бункера. Чи зможуть вони захистити від ядерної атаки? Та навіть якщо й не пропустять усередину радіації, що здавалося мені малоймовірним, то чи зможемо ми коли-небудь звідси вийти? Мене не на жарт налякала думка про те, що доведеться провести решту життя у цьому кам’яному склепі. Я насилу стрималася — кортіло кинутися до дверей і заверещати, щоб мене негайно випустили. Однак це марно. Мене б усе одно не випустили, і тоді в мене почалася б істерика.
— Ми так глибоко під землею, що я майже на сто відсотків упевнена — нам нічого не загрожує, — сказала мама тихо. Може, вона думала про батька, якого розірвало на шматки десь глибоко в копальні? — Хоча вони вже близько підібралися. Дякувати провидінню, що Піті випав шанс нас попередити.
Випав шанс. Це просте визначення включало все, що вимагалося від Піти, аби нас попередити: знання, можливість, відвагу. І ще щось, для чого я не могла підібрати слова. Мені здалося, ніби Піта переборював себе, довго зважував, чи варто йому нас сповіщати. Але чому? Адже він так легко добирає слова, це його найбільший талант. Може, це після катування? Чи тут щось інше? Ознаки божевілля?
Світло стало трохи яскравішим, і голос Коїн, цього разу похмуріший, звернувся до громадян:
— Очевидячки, інформація, яку надав нам Піта Мелларк, виявилася правдивою, і тепер ми багато чим йому завдячуємо. Датчики встановили, що перша атака була не ядерна, однак дуже потужна. Ми очікуємо на продовження. Поки що просимо всіх громадян залишатись у відведених їм місцях, аж поки не надійдуть інші вказівки.
До нас підійшов солдат і повідомив, що маму чекають у першому пункті надання невідкладної допомоги. Мама не хотіла залишати нас самих, хоча пункт розташувався кроків за тридцять.
— З нами все буде гаразд. Справді, — запевнила я її. — Гадаєш, повз нього може щось проскочити? — я показала пальцем на Денді, який так голосно зашипів у відповідь, що всі ми засміялися. Навіть мені стало його шкода. Потому як мати пішла, я мовила до Прим: — Залізай із ним у ліжко, Прим, гаразд?
— Знаю, це смішно... але я боюся, що під час атаки ліжко може обвалитися, — відповіла вона.
Якщо дійде до такого, то завалиться весь бункер і поховає нас усіх тут живцем, однак я вирішила тримати цю думку при собі. Натомість я мовчки витягнула зі скрині всі речі та зробила для Денді кубельце. А тоді підсунула ще один матрац до свого, і ми з Прим вмостилися разом на підлозі.
Нам дозволили розбитися на маленькі групи та сходити у ванні кімнати почистити зуби, однак купання відмінили. Потім, скрутившись на матраці поруч із Прим, я вкрилася двома покривалами: в печері було холодно і вогко. Незважаючи на постійну увагу, яку йому приділяла Прим, Денді здавався нещасним: він скрутився в кубельці й важко зітхав по-котячому.
Незважаючи на обставини, за яких ми тут опинилися, я була невимовно рада, що отримала нагоду провести більше часу з сестрою. Відтоді як я опинилася тут, — ні, відтоді як я брала участь у перших Голодних іграх, — у мене зовсім не було для неї часу. Я не піклувалася про неї так, як робила це завжди, як повинна була б. Зрештою, це ж Гейл повернувся до нашої кімнати, щоб перевірити, чи не залишилося там когось. Гейл, а не я. А це вже щось означало.
Я жодного разу не питала Прим, як вона тут почувається, як поборола шок від зруйнування Округу 12 і переїзду.
— Як тобі тут, Прим? Подобається в Окрузі 13? — запитала я.
— В цю мить? — запитала вона. Ми обидві розсміялися. — Іноді я сумую за домівкою. А тоді згадую, що немає за чим сумувати. Тут я почуваюся в безпеці. Тут ми можемо не хвилюватися за тебе. Принаймні не так сильно, — вона замовкла, а тоді на її вустах розцвіла сором’язлива усмішка. — Здається, мене вчитимуть на лікаря.
Оце так новина!
— Ну звісно, що вчитимуть. Було б нерозумно змарнувати такий талант.
— За мною спостерігали, коли я допомагала в лікарні. Я вже почала відвідувати медичні курси. Для початківців. Чимало я знаю ще з дому. Однак треба ще багато чого навчитися, — сказала Прим.
— Чудово, — мовила я. Прим стане лікаркою. В Окрузі 12 вона не могла і мріяти про таке. В душі в мене мов сірничок запалили. Заради такого майбутнього варто боротися.
— А ти, Катніс? Як ти все це витримуєш? — вона легкими лагідними рухами куйовдила шерсть Денді. — Я б не сказала, що з тобою все гаразд.
Це правда. Зі мною не все гаразд. Тому я розповіла їй про Піту, про те, як сильно він змінився, і про те, що постійно думаю про нього — уявляю, як його вбивають.
Денді довелось якийсь час посидіти на самоті, бо Прим приділила всю свою увагу мені. Вона присунулася ближче й ніжно гладила мені волосся. Я замовкла, бо більше не було що розказувати, тільки серце щеміло. Може, в мене серцевий напад, однак не варто звертати уваги.
— Катніс, не думаю, що президент Снігоу стратить Піту, — мовила Прим. Ну звісно, вона це каже, щоб мене заспокоїти. Але наступні слова стали для мене несподіванкою: — Тоді в нього не залишиться зброї проти тебе. Він не зможе більше завдавати тобі болю.
Раптом я згадала ще одну дівчину, яка пройшла через усе зло, яке було в запасі в Капітолія, — Джоанну Мейсон, трибута з Округу 7, що з нею ми познайомилися на останніх Іграх. Коли я спробувала відмовити її іти в джунглі, де сойкотуни скрикували голосами наших близьких, наче їх катували, вона відповіла: «Мені не зможуть завдати болю. Я не така, як усі. На світі не зосталося нікого з тих, кого я любила».
Я зрозуміла, що Прим має рацію. Снігоу не може дозволити собі такої розкоші — вбити Піту, особливо тепер, коли Переспівниця завдає стільки клопоту. Він уже вбив Цинну. Зруйнував мою домівку. До моєї родини, до Гейла і навіть Геймітча йому не дотягнутися. Піта — це єдине, що в нього залишилось.
— Як гадаєш, що з ним буде? — запитала я.
Коли Прим заговорила, мені здалося, що їй щонайменше тисяча років — такою мудрою була її відповідь.
— Капітолій піде на все, щоб тебе зламати.
РОЗДІЛ 2
Що здатне мене зламати?
На це запитання я шукала відповідь усі наступні три дні, поки ми сиділи в підземному ув’язненні. Що здатне мене зламати, знищити, зруйнувати? Я ні з ким не ділилася своїми думками, хоча вони цілковито мене поглинули, та сама не могла думати ні про що інше, мені не хотілося ні їсти, ні спати: щоночі мене переслідували кошмари.
