Тінь сови - Шкляр Василь (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Не смійте так говорити про неї! — сказав Муталіб.
— Ну да, у тебе буду питатися, як мені говорити, — Клавдія Іванівна аж затремтіла від утіхи, що допекла йому до живого. — Я у своєму…
Він більше не став її слухати, грюкнув дверима, вийшов на балкон і тут побачив, як до їхнього під’їзду підкотила червона «Лада» і з неї вийшла Іринка. Щось ніби зрушилось Муталібові в грудях, різко і гостро, аж в очах став туман. Якусь хвилину не знав, що робити, куди подітися, жодної думки не було в голові, лише біль у грудях. До тями його привели голоси в коридорі:
— Ой, мамо, я така голодна. А ви вже спите?
— Ще б не виголодатись! — голосно сказала Клавдія Іванівна, щоб чула не тільки дочка. — Знаю, сама була молодою.
— А ми там засиділись, чаю сьорбнули, і все. Вмираю від голоду, — Іринка ще навіть не вловила її натяку.
— Ти б хоч мені не брехала в очі, — сказала Клавдія Іванівна. — Кого-кого, а мене не обдуриш. Біжи це йому скажи.
— А Муталіб ще не спить?
«Зараз піду, — сказав він собі. — Зараз одягнуся й піду назавжди».
Вийшов у коридор і, ні на кого не дивлячись, зняв із вішалки пальто.
— Ти куди, Матулібе? — кинулася до нього Іринка.
— Не знаю.
— Та що тут сталося врешті-решт, скажіть мені! — зиркала вона то на Муталіба, то на матір. — Погризлися? Знову?
— Ні, — сказав він. — Цього разу Клавдія Іванівна не винна.
— А хто?
— Спитай у того, хто тебе привіз, — сказав Муталіб. — Я все бачив.
— Ах, он воно що, — полегшено засміялась Іринка. — Як же я в нього запитаю, я ж не знаю, як його звуть, і не записала номер автомобіля.
І раптом йому стало соромно. Що ж тут незрозуміло, вона впіймала не таксі, а приватне авто; що ж це з ним діється, якщо вірить уже не собі, а Клавдії Іванівні, чортівня якась, та це ж він, він зраджує зараз Іринку, а не вона його, ніби мана яка впала на очі і засліпила.
— Як ти міг подумати таке про мене? — плакала Іринка, коли вони лишилися вдвох у своїй кімнаті, плакала і горнулася мокрим обличчям до його грудей, а він гладив темні і лагідні, як ця їхня ніч, Іринчині коси і з солодкою тугою думав, що не розлюбить цю жінку ніколи.
Тієї ж ночі Іринка сказала, що згодна піти з ним куди він скаже, хай шукає курінь, конуру, що завгодно, аби лиш у парі, у злагоді, аби ніхто не ставав поміж ними. Ось хай-но закінчиться сесія, і під час канікул вони напитають собі квартиру та й заживуть, як у Бога за пазухою.
Так би воно, мабуть, і було, але одна обставина поміняла всі плани.
Незабаром Іринка відчула, що стане матір’ю.
2
У дверях пролунав короткий дзвінок, проте Муталіб ще якусь хвилю так і сидів незрушно з піалою в руці, дивуючись, хто б це міг бути, а коли дзвіночок несміливо диркнув ще раз, Муталіб звівся з повстяного килимка й поволі рушив до дверей.
Відчинив — й аж завмер на порозі, побачивши Степана з Катериною, щось його ніби приголомшило від появи таких гостей, хоча Степана він не забув, згадував його часто, це правда, і сподівався, що той таки приїде. Та зараз Муталіб усе-таки розгубився, навіть якийсь холодок війнув у груди.
Він одразу помітив, як Степан зсунувся з лиця за ці два роки, що минули після їхньої зустрічі, але Муталіба не так схвилювала його худорба, як вощаний колір обличчя; в очах же, обснованих гострими зморшками, світилася крізь жовтизну якась інстинктивна, якась аж собача радість, і відданість, і надія, що Муталіб аж зніяковів од того погляду і вигукнув, як йому здалося, зовсім невесело:
— Степа-ан! Оце молодець, оце… так…
Муталіб ступив за поріг, хотів подати руку, але Степан раптом схитнувся вперед, обняв його за плечі, прошепотів:
— Брате… Я вже думав, що не знайду тебе.
— Що ж ти так довго… збирався? Я давно тебе ждав.
— Та от, ніяк не виходило. Тепер, бач, приїхав. Може, й пізно, не знаю.
— Не пізно, Степане, не пізно. Я радий, що ти нарешті зважився.
— Думка була, що, може, тебе вже і в Києві нема.
— Міг же написати, — сказав Муталіб, і раптом кольнула думка: а ти — не міг? Хоча б написати про те, що змінив адресу. — Ну, що ж це ми стоїмо за порогом, заходьте! — Він подивився на Катерину, яка принишкла серед громаддя клунків, і ледве не свиснув. — А це що таке?
— Та… — знітилася Катерина. — Се, те, в дорогу брали.
І не встиг Муталіб кліпнути, як ті торби почали перекочовувати в коридор.
— Ви ж тут на всьому купованому, а в нас воно росте на городі, — виправдовувалася Катерина, спритно перекидаючи все через поріг. — Яблука гниють під яблунею, картопля вродила така, що зсипати нема куди, горіхи пересихають на мокляки…
— Не треба, я не люблю цього, — сказав Муталіб. — Тут усе є в магазинах, картопля по тринадцять копійок кіло, а ви надриваєтеся.
Він подумав, що сказав дурницю, назвавши ціну, так можна й образити (ніби привезли якусь дешевинку), і додав уже м’якше:
— Не в голодні ж краї їхали.
— Не сердься, — сказав Степан. — Їхали ми не в голодні краї, але їхав я до свого брата, тому й з гостинцем. Не тому, що мені щось треба від тебе.
— Але ж це вдесятьох треба везти, а з твоїм здоров’ям… Як ти себе почуваєш? — спитав Муталіб, хоча й так було видно, що Степана погнала в дорогу безвихідь.
— Кріплюся… Це мої всі плачуть коло мене, а я кріплюся. Вони ще погано мене знають. Ось Катерина не дала й пальцем поворухнути, сама все дотягла.
— Подумаєш, клопіт великий, — сказала Катерина. — З поїзда на таксі, а з таксі у ліфт. Знайшли про що говорити.
— Проходьте в кімнату, — припросив Муталіб. — Я тут саме чаюю. Зараз придумаю щось поснідати.
— Ти й досі сам? — спитав Степан, оглядаючи холостяцьку кімнатку — стіл, завалений книжками, канапа, під стіною повстяний килимок, а на ньому пузатий порцеляновий чайничок і піала.
— Сам, — сказав Муталіб. — У мене все по-старому.
— А там хто — хазяїн? — Степан кивнув на ще одні двері, що вели з коридору.
— Він тут не живе. Кімната замкнута. А як ви знайшли мене? — спитав Муталіб. — Я ж давав ще стару адресу.
— Там нам сказали. Спершу подзвонили, а виявляється, що й номер помінявся. Ну, покаталися трохи. Добре, що ти їм сказав, куди переїхав.
— Уже навчений, — сумно всміхнувся Муталіб. — І куховарити так навчився, що не кожна жінка зуміє. Ви тут посидьте, я швидко.
— Ми не голодні, — сказала Катерина. — Може, вам що, то я зготую. Там же у нас і курка, й картопля… Ви тільки покажіть, де плита.
— Еге, картоплі такої не купиш, — сказав Степан. — На піску в нас росте. — Квола усмішка затремтіла на його жовтому обличчі. — Знаєш, як на неї короп клює? Жаль, що я вже не зміг тобі впіймати його. Сам би приїхав коли-небудь, побачив. Особливо зараз, восени, він жирує.
— Ось вилікуємо тебе — і приїду.
— Коли те ще буде, — зітхнув Степан.
— А взимку на полювання до нас приїжджайте, — сказала Катерина. — Знаєте, який Степан мисливець!
— Ми ще пополюємо з ним, — пообіцяв Муталіб. — Я теж люблю походити лісом. Правда, рушниці не маю.
— Знайдемо. Тільки приїдь, — сказав Степан. — Он і Мостовий питав мене якось: чого це Муталіб не навідується до нас? Може, каже, ви тоді без мене погано його вгостили?
— У вас це вміють. Як він там, дід? Ворушиться?
— Брикає. Восьмий десяток розміняв, а ще головує. Тепер, каже, жовчі немає у мене, то характер — як січавичка.
— Як це? — не зрозумів Муталіб.
— Ну, м’якенький, значить, характер. Тільки погано, каже, що дієту приписали, навіть пива не можна. — Степан помовчав, ніби вагаючись, потім сказав: — Я що хотів спитати тебе, Муталібе… Як же це воно так вийшло, що його тоді не серце вхопило, а викликали тебе.
— Помилка вийшла. Добре, що я до того і з печінкою мав діло, набив руку, а то б… Хтозна, чи й брикав би і досі ваш дід.
— Оце ще й таке буває? — аж стислася Катерина.
— Буває, чого ж. У житті всяке буває.
— Та це ж… — Вона раптом заметушилася і кинулась до своїх торбів. — Тут у нас всі виписки Степанові, лікарняні. За всі роки, я навіть рецепти зберігала, тут усе чисто… Ось! — Катерина вихопила тугий перкалевий згорток і подала Муталібові.
