Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— То чому б не повіситися, аніж пертися на вершину трампліна?

— Та тому, що смерть має стати ніби одою життю, його прославлянням. До того ж мені, слід зізнатися, гріє душу сла­ва, яка буде після цього. Тому що, боюся, моя дослідницька діяльність привернула мало уваги. — Добродушний сміх Ма­тіаса було перервано звуком ковзанів, що різко загальмували. — До речі, вибачте за те, що я купив Олегові нові бігові ковзани. Ракель потім сказала мені, що ви збираєтеся йому подарувати їх на день народження.

— Нічого страшного.

— А знаєте, він хотів їх отримати саме від вас.

Харрі промовчав.

— Я вам заздрю, Харрі. Ви сидите тут, читаєте газету, розмовляєте по мобільному з іншими людьми, і Олегу досить просто того, що ви тут. А коли я підбадьорюю його, кричу і взагалі роблю все, що, як написано в книжках, має робити турботливий батько, його це тільки дратує. Ви знаєте, що він точить ковзани щодня, оскільки йому відомо, що у вас є така звичка? А поки Ракель не наполягла, щоб він залишав ковзани у коридорі, він тримав їх на сходах, бо ви якось казали, що ковзани треба зберігати в холоді. Ви — його рольова модель, Харрі.

Харрі занурився у роздуми. Але десь глибоко — хоча, ні, не так уже й глибоко — в душі йому було приємно все це чути. На сором Харрі, його навіть охопила блискавична тваринна заздрість та неприязнь до Матіаса, який намагався завоювати прихильність Олега.

Матіас крутив ґудзик пальта.

— Діти цього віку дивовижні: вони чітко уявляють собі, де їхнє коріння. Новий батько ніколи не зможе замінити справжнього.

— Справжній батько Олега живе в Росії.

— На папері — так. Але реальність, Харрі, — зовсім інша річ.

Олег, проїжджаючи мимо, помахав їм обом. Матіас відразу помахав у відповідь.

— Ви працювали разом з лікарем на ім’я Ідар Ветлесен? — змінив тему Харрі.

Матіас здивовано подивився на нього:

— З Ідаром? Так, у клініці «Марієнлюст». Господи, ви знаєте Ідара?

— Ні, я просто запустив його ім’я та знайшов його старий сайт, де були перелічені всі, хто колись там працював. Там було і ваше ім’я.

— З тих пір минуло вже багато років, але тоді, в «Марієнлюсті», ми чудово розважалися! Нас сповнювали надії. Клініку відкрили тоді, коли всі думали, що приватна охорона здоров’я просто створена для того, аби кувати великі гроші. А коли побачили, що це не так, швидко прикрили.

— Пустили з молотка?

— По-моєму, було використано слово «ліквідація». А ви — пацієнт Ідара?

— Ні, його ім’я спливло у нас у зв’язку з однією справою. Ви можете розповісти, що він був за фрукт?

— Ідар Ветлесен? — розсміявся Матіас. — Так, про це я знаю доволі багато. Ми разом навчалися і багато років тусувалися в одній компанії.

— Тобто тепер ви контактів не підтримуєте?

Матіас знизав плечима:

— Ми з Ідаром завжди були різними. Більшість хлопців у нашій компанії були студентами медичного факультету та сприй­мали професію медика як... Ну, так, як покликання. Окрім Ідара. Він відверто казав, що вивчає медицину, бо це найреспектабельніша професія. І я щоразу дивувався з його чесності.

— Виходить, Ідар Ветлесен переймається тільки респектабельністю?

— Гроші, звісно, теж. Так що ніхто не здивувався, коли Ідар пішов на пластичну хірургію та врешті-решт відкрив клініку для обраних. Серед його клієнтів — суспіль багаті та відомі — Ідара завжди цікавили такі люди. Він хотів бути як вони, бути в їхньому колі. На жаль, Ідар, як це буває, трохи перестарався. Не здивуюся, якщо ці хлопці посміхаються йому в обличчя, а позаочі називають набридливим претензійним бовдуром.

— А можна про нього сказати, що він був готовий далеко зайти, щоб досягти своєї мети?

Матіас замислився:

— Ідар завжди шукав шлях, який зможе його привести до слави. І хоча він — людина зовсім не бездарна, йому так і не вдалося намацати справжню велику справу. Коли я розмовляв з ним востаннє, він здавався пригніченим, мало не... ну так, мало не в депресії.

— А як ви вважаєте, він здатний знайти інший шлях, який приведе його до слави? Який не стосується медицини?

— Про це я якось не думав, але, мабуть, здатний. Адже, суворо кажучи, він не природжений медик.

— У якому сенсі?

— А в тому, що наскільки Ідар захоплюється благополучними людьми, настільки зневажає слабких та хворих. Він — не єдиний лікар, який так ставиться до людей, але він один каже це відверто. — Матіас посміхнувся. — Решта членів нашої компанії були захопленими ідеалістами, які між тим якось зрозуміли, що є важливі речі й за межами медицини: виплати за новий гараж, наприклад, та тарифи за понадурочні. Ідар принаймні не зраджував ідеалів: у нього їх з самого початку не було.

— Що, Матіас саме так і сказав? — зі сміхом запитав Ідар Ветлесен. — Що я не зраджував ідеалів?

У нього було вродливе, майже жіноче обличчя, брови такі витончені, що їх помилково можна було сприйняти за вищипані, а білі та рівні зуби — за штучні. Коротше кажучи, він виглядав набагато молодшим за свої тридцять сім.

— Не знаю вже, що він мав на увазі, — посміхнувся Харрі.

Вони сиділи в глибоких кріслах у бібліотеці великого білого особняка на Бюгдьой, на вигляд старовинного та шляхетного. «Будинок, де я провів дитинство», — повідав Ідар Ветлесен, супроводжуючи Харрі великими темними залами до кімнати, де стіни були заставлені полицями з книгами. Класика: Мікх’єль Фьонхус, Х’єлль Аукруст, «Довірена особа» Ейнара Герхардсена. Широкий вибір. Не гірше, ніж у людей. Плюс біографії політиків. Ціла полиця з золотим тисненням «Вибране». Харрі не бачив жодної книжки, виданої пізніше 1970 року.

— Ну, я чудово розумію, що він мав на увазі, — заходився від сміху Ідар.

Ось чому, похмуро подумав Харрі, Матіас казав, що вони «чудово веселилися» в клініці «Марієнлюст»: не інакше як змагалися, хто голосніше сміється.

— Матіас, гад смердючий... Я хотів сказати «везучий». Дідько, я й те, й інше хотів сказати! — І знову загурчав сміх Ідара Ветлесена. — Вони кажуть, що не вірять в Бога, усі ці тюхтії-колеги, але насправді вони аж змокли з переляку. Кар’єристи, обтяжені моральними принципами! Усе колекціонують добрі справи, бо в глибині душі страшенно бояться горіти в пеклі.

— А ви — ні?

Ідар підвів одну з своїх витончено окреслених брів та з цікавістю поглянув на Харрі. Ветлесен був одягнений у м’які світло-блакитні домашні черевики з незав’язаними шнурками, прості штани та сорочку з фігуркою гравця в поло ліворуч на грудях. Що це за фірма, Харрі так і не згадав, але з яко­їсь причини вирішив, що її носять тільки нудні дядьки.

— Мої батьки, інспекторе, були люди практичні. Батько був таксистом. Ми віримо тільки в самих себе.

— Атож. Чудовий будинок як на таксиста.

— У батька було кілька машин та ліцензія на перевезення. Але тут, серед мешканців Бюгдьой, він назавжди залишився перевізником, прислугою, плебеєм.

Харрі дивився на лікаря та намагався визначити, чи не сидить той на амфетаміні або на інших пігулках. Ветлесен відкинувся на спинку крісла в підкреслено розслабленій позі, намагаючись, імовірно, приховати занепокоєння та лихоманку збудження. Харрі подумав про наркотики, ще коли зателефонував та сповістив, що поліція хоче поставити Ветлесену кілька питань, а той з місця в кар’єр запросив його до себе додому.

— Але ви водити таксі не схотіли, — підтримав розмову Харрі. — Ви захотіли... робити людей більш вродливими?

Ветлесен посміхнувся:

— Ви можете сказати, що я пропоную свої послуги на яр­марку марнославства. Або що я приводжу до ладу зовнішність людини, щоб потамувати біль, який рве її душу. Можете вибрати те, що вам більше подобається. Мені абсолютно начхати. — І Ветлесен знову розсміявся, очікуючи, що Харрі буде шокований. А коли цього не помітив, його обличчя стало серйозним. — Сам я себе швидше вважаю за скульп­тора. Високого покликання у мене нема, але мені подобається змінювати зовнішність, формувати людині нове обличчя. І завжди подобалося. Мені це добре вдається, люди платять за мою роботу. От і все.