Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

– Ти говориш так, як говорять розгублені діти, коли не можуть знайти відповідей на свої численні питання, – спокійно відказала вона.

– А я і не можу знайти відповіді! Не можу! Чому цей клятий випадок забрав у мене Оксану? Ти можеш відповісти на це питання?

– Ні. Але тепер я напевно знаю, що нічого так просто не відбувається в нашому житті. І на все є воля Божа.

– Значить, це Він так вирішив – забрати в мене єдине, що я любив на цьому світі?

– Антоне, я не можу відповідати на такі серйозні питання. Я сама шукаю відповідей і пояснень. І поки що я не знайшла остаточно. Та я впевнена, що рано чи пізно кожен з нас зрозуміє Його промисел. І ти теж зрозумієш. Але треба почекати, і Він неодмінно дасть нам знак.

– Ти така впевнена! Ну то чекай знаків, а мені вони непотрібні! Нема ніякого сенсу ні в чому. Все одно випадок зруйнує всі наші плани і зупинить усі пошуки смислів. І що тоді? Вічна порожнеча і темрява? Я не хочу так! Не хочу! Я бажаю кудись утекти від цього страшного знаття, кудись туди, де немає смерті. Я не хочу більше нікого втрачати, я просто не переживу іще однієї такої втрати! Але куди втечеш? Куди?!! Вона скрізь, вона всюди, і немає порятунку від неї. Куди б ми не заховалися – нас усюди супроводжуватиме смерть, і лише вона.

– А як же любов? – спитала Валерія, благально поглянувши на Антона.

– Любов?… – Він на мить знітився, але одразу ж спалахнув з новою силою. – Любов також смертна, як і ми. Вона живе лише доти, доки живемо ми. І вмирає разом з нами… А то і набагато раніше за нас.

– Але ж Господь дав нам любов, аби ми відчували повноту справжнього життя! Це і є отой сенс, про який ми говорили. Хто любить, той живе по-справжньому.

– І все одно помре, теж по-справжньому… А що робити нам з тобою, коли тих, кого ми любимо, забрала смерть? Який тоді в цьому сенс? Страждання замість любові? Не розумію.

– Напевно, така була Його воля, і ми тут нічого не вдіємо. Нам залишається лише змиритися… І чекати.

– Чого чекати? Смерті хіба? – хмикнув Антон.

– Ні… Чекати, коли Він знову осяє нас любов'ю. – Валерія повільно повернула голову в бік Антона і звела на нього очі, в яких колихалися важкі сльози.

– Що ж, будемо чекати. Іншого вибору в нас немає. Хіба що припинити всі очікування і вмерти самим… Хіба що так. – Антон схопив своє пальто і вийшов з кімнати.

– Ти куди? Не виходь з хати, ти ж хворий! – почув він позаду голос Валерії.

– Піду покурю надворі, – уже в дверях озвався Антон і, вийшовши на вулицю, попрямував повз притихлий нічний сад на вогник майстерні діда Пантелеймона, який мерехтливо блимав крізь віття засніжених дерев.

Дід сидів біля своєї нової картини й обережно водив пензлем по її поверхні. Він навіть не обернувся до Антона, коли той зайшов до приміщення. Тихо сівши в кутку на триногу розгойдану табуретку, Антон почав спостерігати за роботою старого майстра. Той, і далі не помічаючи чиюсь присутність, продовжував накладати широкими мазками на полотно яскраві чорно-червоно-оранжеві фарби. Так минуло кілька хвилин, аж раптом художник перервав мовчання своїм надтріснутим голосом:

– Творчість – це єдине, що відрізняє нас від тварин. Будування затишного життя, заробляння грошей, успішна кар'єра, щаслива сім'я – усе це трапляється і в тваринному світі, але дещо по-іншому, по-звірячому. Тварина також шукає їжу, спить, розмножується, відпочиває, знову шукає їжу і, врешті, вмирає. Як і людина. Але людині дано право і дар творити. І в кожному з нас живе Бог, бо Він створив нас по своєму образу і подобі, отже, і ми всі можемо створювати. Треба лише розпізнати цей дар у собі, почути його. Як той подзвін з-під води.

– А любов хіба не відрізняє нас від тварин? – спитав Антон, здивовано дивлячись на діда, який продовжував незворушно малювати.

– Любов є і у тварин. Причому некорислива, чиста, справжня любов, а не як у людей – егоїстична, заради власного спокою і комфорту. А от творити тварини не можуть. У цьому – вся суть… Любов, навпаки, іноді заважає людям розкрити в собі Божий промисел. Вона засліплює і зачаровує людину. Нам заважають по-справжньому жити наші улюблені речі, місця, звички, кохані люди. Бо вони тримають нас, зосереджують лише на собі, обмежують нашу свободу, позбавляють щоденної новизни, постійного пошуку і радості нових відкриттів, вони не дозволяють пізнавати світ у всій його безкінечній повноті та розмаїтті. Любити – це як мати крила, постійно літати. Але тоді ми позбавлені можливості повзати, плигати, падати, стрибати, стояти на місці. Тоді ми не пізнаємо всього сповна, а лише щасливо вдовольняємося тим, що любимо чи хочемо любити. І не знаємо, що навколо нас безліч нових прекрасних і потворних речей, місць, звичок і людей. Тому коли ми губимо цю нашу любов, життя раптово втрачає свій сенс, світ в одну мить перестає нас цікавити і вражати, й ми більше не відчуваємо радості вільного буття. Любов – то солодкі кайдани, які тримають нас. Позбувшись їх, ми отримаємо чистий, нічим не затьмарений смисл.

– Але тоді ми позбудемося й Божої милості, – пролунав раптом за їх спинами голос Валерії, яка стояла в дверях і вже давно слухала їхню розмову.

Пантелеймон Захарович, нарешті, обернувся до них і вперше за весь час відкрито посміхнувся, розправляючи густу сиву бороду:

– Ні, ми не позбудемося Його милості. Ми отримаємо нову. Не одразу, а поступово, з часом. Але неодмінно. І ви скоро теж це відчуєте, варто трохи почекати. Зовсім трохи.

Вони повернулися до будинку і більше цієї ночі вже ні про що не розмовляли. За вікном на землю обережно падав перший у цьому році сніг. Світ готувався до нового життя, сподіваючись, що в новому році з ним трапляться лише добрі пригоди…

26

Сидячи у зимовій темряві своєї притихлої квартири, Антон безвільно дивився у вікно, куди заглядав, наче підвішений зверху за невидиму нитку, сріблястий місяць. Від розпачу і небажання існувати Антон навіть не міг поворухнути рукою, його сила кудись щезла, витекла крізь очі разом із слізьми, вивітрилася, розвіялася, відлетіла у невідомість. Він почувався знекровленим і розчавленим, ніби на нього одночасно впав і притиснув до землі цілий всесвіт з усіма своїми кометами, метеорами, планетами, чорними дірами і галактиками. Він уже багато годин не міг піднятися навіть з цього крісла, не кажучи вже про те, щоб кудись вийти з дому. Після повернення з села він наче впав у глибокий сон, що тривав кілька діб поспіль, він надовго замовк і принишк, він не міг зібрати докупи ані своїх думок, ані почуттів, ані себе самого. Єдине, що він зараз відчував, – це суцільна, всеохоплююча, безжальна порожнеча, що одночасно запанувала навкруг і всередині нього. Нічого більше не було, тільки тиша. Товста крига тиші, під якою він раптом опинився і в яку спочатку стукав знизу в надії бути почутим, а потім припинив, зрозумівши всю свою нікчемність і непотрібність, усю марноту будь-яких спроб вирватися звідси, з-під цієї незламної криги. Він змирився і в одну мить перестав існувати. Він змалів і зник з людської мапи назавжди…

Раптом цю мертву тишу розірвав дзвоник у двері. Антон ніяк не зреагував, навіть не поворухнув бровою. Дзвоник настирливо повторився, ще і ще раз. А ще за мить він почув з-за дверей голос Валерії:

– Антоне, відчини, я знаю, що ти вдома! Це Валерія!

Він повільно випірнув зі свого глибокого забуття, здивовано обвівши поглядом кімнату… Валерія тут? Чому? Навіщо? Як вона знайшла мою адресу?

– Антоне, відчини двері, благаю! – знову долинув її голос, який змусив Антона піднятися з крісла і над силу дошкандибати до вхідних дверей. Відкривши їх, він побачив на порозі її – розхристану, заплакану, з очима, що блищали, наче у лихоманці, з волоссям, в якому ще ворушився неспокійний січневий вітер. Вона майже впала у його обійми, так що він поточився й обіперся спиною об стіну. Вона плакала й одночасно цілувала його в губи, в чоло, у підборіддя, в очі, скрізь. Він ошелешено дивився на неї і не знав, що робити далі. Його руки безвільно бовталися вздовж тіла, не наважуючись обійняти цю несподівану жінку, а мозок відмовлявся розуміти, що зараз відбувається.