Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Валерія сама підказала їхні подальші дії, одним рухом заштовхнувши їх обох до темної кімнати, при цьому не перестаючи прямо на ходу цілувати і роздягати Антона. Вони впали на вже багато діб не застелене ліжко, і товста крига тиші, нарешті, скресла, тріснула, розкололася, розсипалася на тисячі уламків, випустивши назовні давно тамований крик любові…

27

Сніжний ранок боязко й обережно заглядав до кімнати, де спали вони. Він не знав, що може побачити там – два тіла, що ощасливили одне одного коханням, чи два тіла, які розпрощалися зі щастям назавжди. Та вони й самі не знали, що сталося з ними учора – чи то вибухнула і щезла назавжди під напором довго стримуваної любові їхня самотність, чи то ця підступна і зла дама знову обманула їх обох, на мить подарувавши неіснуючу надію, а насправді – лише її примарну оболонку. Вони не знали, що було вчора і що буде завтра. Вони не думали ні про що й ні на що не сподівалися, не хотіли і не прагли, вони просто були зараз разом…

– Я хочу сьогодні відвідати обитель. Підеш зі мною? – раптом спитала Валерія, дивлячись благально на Антона.

– Обитель? Дивно. Ти не казала раніше, що полюбляєш ходити по таких місцях… А в яку саме обитель ти хочеш піти?

– Мені дуже затишно і тепло на душі у Фролівському монастирі. Я була там кілька разів після смерті Сергія… І позавчора була, на Різдво, тільки тобі не казала про це. А сьогодні хочу піти туди ще раз, уже з тобою. Будь ласка!

– Звичайно, підемо! Я хоч і скептик у цьому ділі, але з тобою піду, – сказав Антон, вже одягаючи сорочку і джинси.

Приблизно за годину вони, ловлячи губами великі поодинокі сніжинки, що кружляли в повітрі у веселому небесному танку, вийшли з метро на Контрактовій площі. Піднялися вверх Фролівською вулицею до бокового проходу, замальованого кольоровими графіті, пройшлися повз похилені й непривітні побутові приміщення і задвірки, завалені купами якихось порожніх ящиків, бідонів та будівельного сміття. Далі вони проминули похмурий закинутий храм, що за радянських часів був перебудований під фабрику, а тепер, напевно, відроджувався, але якось повільно і з ускладненнями, як і все у цій країні, що стосується духовності.

Нарешті, вони вийшли на подвір'я монастиря, і Валерія зупинилася біля джерела, що струменіло з-під землі в кількох кроках від головного храму обителі. Біля нього скупчилося кілька розчервонілих мужичків з п'ятилітровими порожніми баклажками – жива черга по святу воду.

– Давай поп'ємо й умиємося цією водою. Кажуть, вона допомагає від різних хвороб і підтримує духовну силу, – сказала Валерія, стаючи до черги.

– Будь ласка, якщо ви просто попити – то беріть! А то ми багато набираємо, тож будемо довгенько тут стояти! – запропонував їм підійти до джерела один з мужичків у старому коричневому кожусі.

– Ох, і добра ж ця водичка! Я щодня приїжджаю сюди аж з Оболоні по неї – набираю повен багажник машини. Ми готуємо на ній чай, каву, борщ і вмиваємося, і голову миємо, все робимо! Вода просто цілюща! – озвався інший чоловік у великій баранячій шапці.

Валерія нахилилася над джерелом і підставила долоні під струмінь крижаної води, яка вмить розлетілася довкола неї яскравими бризками, в кожній з яких причаїлося маленьке сонце, що втекло з неба і сховалося у цьому джерелі.

– Так-так! Цілком з вами згоден! – відповів чоловік у кожусі. – Я також щодня ходжу по цю воду з Подолу. В мене теща як одного разу сказала – питиму лише фролівську водичку, так з тих пір уся родина тільки цю воду і споживає. Доводиться ходити аж сюди. Зате яка вода – суцільне здоров'я і благодать!

Попивши і вмившись, Валерія набрала води у маленьку пляшечку, яку захопила з собою. Наступним до джерела нахилився Антон. Холодна, аж колюча вода обпекла руки і щоки, влилася справжнім льодовим водоспадом у його нутрощі, насичуючи тіло й душу несподіваною силою. Не зважаючи на доволі відчутний мороз, Антон умився цією водою по саму шию і відскочив убік, аби відхекатись та розплющити очі.

– Боже, як добре! – все, що зміг він проказати після цієї освіжаючої процедури.

– От бачиш! Я ж казала, що це джерело особливе! Після нього відчуваєш, ніби помолодшав на кілька років, – озвалася Валерія, радісно посміхаючись Антонові.

Вони зайшли до головного біло-зеленого триглавого монастирського храму, й Антон відразу зрозумів, що на такій службі він опинився уперше в житті. Навколо нього були лише самі жінки, та ще й до того ж – черниці. Біля вівтаря, попід стінами, у бічних нефах, скрізь стояли на колінах ці дивні жінки у грубому чорному одязі, з просвітленими лицями та невловимими, якимись загадково-піднесеними поглядами, що були спрямовані лише до Нього. Навіть спочатку трохи злякавшись такого скупчення чорного кольору і цих суворих на вигляд жінок, Антон зупинився наче вкопаний посеред храму й поспіхом перехрестився. Валерія одразу забула про нього і підійшла до свічників, аби поставити кілька свічок та помолитися. Вона стала на коліна і довго шепотіла щось, розмашисто хрестячись та притискаючи до грудей стиснуті в кулаки долоні.

Залишивши Валерію у храмі, Антон вийшов надвір, з насолодою вдихаючи на повні груди молодий монастирський вітер, що, наче бешкетник, носився невеличким охайним двориком з двоповерховими корпусами келій, храмом-ротондою і завмерлим під блакитним сніжком розарієм посередині. По вузеньких вулицях ходили зосереджені черниці та поодинокі перехожі, що поспішали кудись у своїх вічних справах. Антон неквапом пройшовся вздовж старовинних корпусів, пропустивши поперед себе молоду красиву черницю з великим чорним собакою-водолазом, які обходили по колу монастирський двір. Біля дерев'яних побутових приміщень, що майже вросли у землю і спокійно доживали свого архітектурного віку, вмивалися з металевої діжки кілька похмурих чоловіків, напевно, водіїв або будівельників, – відзначив про себе Антон, оскільки поруч стояла старенька вантажівка з уламками якихось балок та цеглою. Вони байдуже поглянули на Антона і продовжили свої справи. Молода черниця з собакою знову обігнала його за господарським двором, і він чомусь з незрозумілим жалем у серці подивився їй услід.

– Ти де зник? Я вийшла з храму, а тебе ніде немає. Думала, пішов геть, – раптом почув він позаду голос Валерії.

– Та ні, не зник, просто я гуляв тут… – обернувся до неї Антон і несподівано для себе самого широко посміхнувся.

– Тут дуже гарно влітку, коли розквітають троянди в розарії посеред двору. Така дивна благодать, ти собі просто не уявляєш! Навіть у свої найчорніші хвилини я відпочиваю тут душею. Це єдине місце, де я завжди відчуваю радість. – Валерія прикрила очі і глибоко вдихнула густе холодне повітря, що одразу перетворилося на білу пару і втекло кудись назад у небо.

Черниця з собакою знову обігнала їх біля застиглого під свіжим снігом розарію, і її велетенський чорний пес задумливо поглянув на них з-під своїх густих брів.

– А ходімо зараз на гору? – майже скрикнула Валерія, хапаючи Антона за руку.

– Сюди на гору? Ходімо, чом би й ні? – відгукнувся Антон, поглянувши на чорну Замкову гору, що височіла над монастирем і шкрябала посіріле небо голим віттям сумних дерев.

Валерія повела Антона прихованою стежкою до старих, майже невидимих з-під землі та снігу кам'яних сходів, що видиралися на гору з боку Вос-кресенського храму. Сходи ці, вочевидь, збереглися тут ще з давніх часів і місцями були вже ледве помітними й сильно поруйнованими. Після крутого підйому на гору, кілька разів послизнувшись і трохи не впавши у чорне місиво з води, снігу та бруду, вони, захекані й розпашілі, зупинилися під розлогим деревом на самому верху, побіля залишків старого зруйнованого кладовища.

– Кажуть, що саме на цій горі був заснований Київ. Ти знав про це? – спитала Валерія, обводячи поглядом засніжений краєвид Подолу.

– Ні, не знав. І, чесно кажучи, ніколи раніше не підіймався на цю гору. Навіть і не думав, що тут, у самому центрі Києва, є таке дивне місце! – сказав Антон, із жахом дивлячись на всуціль списані графіті та замальовані незрозумілими символами стіни старовинного склепу, що самотньо й ображено зустрічав їх на цій величній горі. Купи різноманітного сміття вивищувалися над поодинокими понівеченими хрестами і могилками, за якими вже давно ніхто не доглядав. Пакети, пляшки, баклажки, залишки одягу, цегла, стовбури дерев, розбиті слоїки, пожовтілі газети і навіть якісь поламані стільці – усе це приречено притихло під молодим сніжком, що нападав з учора, і лише в скляних ґудзиках очей розірваної навпіл ляльки застигла німа образа і здивування.