Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (библиотека книг TXT) 📗
— Я знаю… Сесілія Інхеньєрос… Вона була донькою філософа і публіциста Хосе Інхеньероса.
— Вона щось писала й сама, але увійшла в історію літератури лише тому, що її кохав Борхес. Так само, як і Ликера, яку кохав Шевченко. Дуже мало жінок, готових принести себе в жертву митцеві або вченому, але зазвичай це не ті жінки, заради яких великий чоловік здатен на якийсь божевільний вчинок, на вибух пристрасті, не ті, яких він добивається, перед якими притлумлює своє самолюбство, це хутше жінки, яких люблять так само, як матір або сестру, без шаленства, без надміру почуттів. Як Винниченко свою Розалію.
— Але це ви маєте на увазі жінок, які не розділяють із чоловіком його захоплень і занять і не є самі митцями й ученими, так?
— Звичайно. Жінкам, які мають ті самі уподобання й захоплення, не доводиться жертвувати собою. Вони лише доповнюють одне одного.
— І що було далі? Борхес, пригадую, таки знайшов офірницю… — промовила вона, дивлячись кудись вдалину, туди, де розгортався краєвид міста, промовила тоном, у якому Ярош підчув смуток, хоча, можливо, то лише йому здалося.
— Знайшов. Одна молода японка супроводжувала його упродовж старості. Він усюди з'являвся лише з нею. Але чи була між ними пристрасть? Невідомо.
— А ви б хотіли, щоб хтось приніс вам у жертву себе?
— В ідеалі хочеться іншого… У кожному разі не жертви…
— А якщо нема того іншого? Тоді що? Тоді — жертва?
Тепер вона дивилась йому просто у вічі, а на її вустах тремтіла посмішка. Ярош стенув плечима і сказав:
— Тоді — жертва. Однак і тут можна помилитися. Я принаймні уже це пережив.
J
Однак мама не дала мені пропасти і потягнула до пана Цапського — директора знаменитого Оссолінеуму, його матусю натхненно відплакала наша бабця, а гомерівським стилем (не плутати з гомеричним) оспівала в некролозі моя мама. Пан Цап-ський був дуже втішений, побачивши мою маму у світло-зеленому жакетику до колін і червоному береті, який грайливо прикривав ліве мамине око, він довго розсипався у компліментах на адресу її літературного таланту, так що я навіть подумав, що померла у нього не мама, а дружина, і ото, овдовівши, він тепер підгрібає до моєї матусі, а коли ще й став їй руки цілувати, я аж закашлявся, хоча мені й не було шкода, хай би слинив не тільки руки, але ж не на моїх очах, бо я дитина вихована і позбавлена збоченських фантазій, едіпових комплексів і цих, як його… Але мої глибокі узагальнення перебив пан Цапський:
— А-а-а! То це ваш синочок!
Синочок! Нічого собі! Мені уже дев'ятнадцять, а я все ще синочок? Я хотів було пояснити панові директорові, що я не просто синочок, а філософ з гострим баченням довколишнього світу, і перше, що я помітив — це ідеальний порядок на столі у пана директора, де всі папочки лежали одна в одну, а застругані різнобарвні олівці акуратно стирчали з дерев'яного приладдя, і коли мама, розповідаючи про всі мої приховані таланти, взяла одного такого синього олівчика, покруцькала його в пальцях туди-сюди і поклала на столі, пан директор миттю підхопив його і поклав на те саме місце між червоним і зеленим, аби вони знову стирчали рівненько, як штахети в паркані, а отже, висновок, який можна з цього зробити, невтішний: пан директор Цапський — холерно прикра людина, яка належить до породи педантів прибацаних, в'їдливих і занудних, і якщо він має дружину, то вона давно вже виє на місяць або підмітає листя у парку Кульпарківської лічниці для божевільних, тому першим моїм поривом було схопити матусю за руку і з криком «Рятуймося!» пендзлювати звідси якнайдалі, але раптом пан Цапський підвівся і, потираючи руки, як м'ясник, що передчуває радісне спілкування з вгодованим кабанчиком, наблизився до мене і, задерши догори свою голову, оздоблену тридцятьма двома волосинами, усміхаючись на рівні моїх грудей, бо був курдупелем, проплямкав: «Дуже приємно! Маю за честь запросити вас до праці у нашому чудовому закладі», а тоді взяв під руку і повів мене показувати місце нової праці, а мама чимчикувала позаду і не могла натішитися, з якою повагою поставився пан директор до її синочка.
— Ви ж його там на початках не сильно навантажуйте, — квоктала вона, втираючи хустинкою сльози, — він у мене мрійник з філософським складом розуму, це в нас родинне, його тато загинув за краще майбутнє, а він сиротинка. Всюди, де він раніше працював, його й досі згадують з ніжністю і теплотою.
Ціле щастя, що вона при цьому не уточнювала, де саме мене згадують з ніжністю і теплотою, бо я надто вже виразно чхнув. Книгозбірня виявилася таким собі лабіринтом височезних стелажів, між якими завиграшки можна було заблудитися, і це мені попервах навіть сподобалося, бо я наперед передбачив таку потребу, яка в мене з часу до часу виникала і полягала в тому, щоб усамітнитися, забитися у якийсь глухий куточок і зануритися у глибокі роздуми та фантазії. Пан директор підвів мене до якоїсь висохлої на скіпку старушенції і сказав:
— Оце, пані Конопелька, наш новий працівник, чи то пак бібліотекар — Орцьо Барбарика. У нього золота мама, золота бабуся і золоте серце. А матінка його — оце перед вами. — А тоді, звертаючись до нас: — Пані Конопелька — головний бібліотекар, недавно їй виповнилося сто років, але вона ще при силі і своєму розумі, ми її нізащо не хочемо відіслати на емеритуру, бо в її голові зберігається геть увесь каталог нашої бібліотеки, голова пані Конопельки — всенародний скарб.
Голова пані Конопельки при цьому кивалася, як у порцелянового китайця, і мені було важко уявити собі, у якому порядку може зберігатися там увесь той каталог, якщо нею отако усе метляють. У цей мент відчинилися двері, і перетяг, підхопивши сухеньке тільце пані Конопельки, підняв його в повітря і, злегка погойдавши над столами, лагідно опустив знову на крісло, а сама вона при цьому не випускала з рук папки з документами і продовжувала перегортати кістлявим пальчиком сторінки.
— Незважаючи на свій поважний вік, — продовжив пан директор, — наша пані Конопелька має соколиний зір і, вийшовши на ґанок, бачить, як на Високому Замку п'ють на терасі каву, а вгорі на Личаківській зійшов з колії трамвай. Не маю сумніву, що пані Барбарика увічнить пані Конопельку у своїх глибоко талановитих віршах. Надто, що пані Конопелька була особисто знайома з цісарем Францом-Йосифом Другим і носила на руках цесаревичів Вільгельма та Рудольфа, співаючи їм колисанки. Сам Адам Міцкевич прохав її руки, а отримавши відмову, тут-таки й помер. А Ципріян-Каміль Норвід*? На колінах благав поцілунку!
— О-ой, Ципрусь! Але то був шибеник, — кивала головою пані Конопелька, не підводячи голови від паперів.
— А Теофіль Ленартович*? — не вгавав директор і підморгував мамі.
— О-ой, Тео! Я го кликала Філюсь. Ліз до мене у вікно і ледь не зірвався.
— А Корнель Уєйський*? — тішився пан директор і штурхав ліктем маму.
— Нелько? Я му відразу показала на двері. Бідний, як стриконик!
— А Адам Асник*, з яким вона ходила до школи? Марія Конопницька* за Асника їй навіть ляпаса дала! Правда, пані Конопелько? — тут уже пан директор аж душився зо сміху, а мама слухала, роззявивши рота, і не знала: вірити чи ні.
— О-о-о, та Мариська! — похитала головою пані Конопелька, не підводячи голови від паперів. — То була вредна баба! Аж в очі мені стрибала за Адаська, а я іно сміялася. Бо всі думали, яка я фатальна кобіта, а ніхто не знав моєї найбільшої таємниці.
— Котрої саме? — перепитав директор. — Досі я вважав, що найбільша ваша таємниця та, що Юрій Федькович, вистрибуючи з вікна вашої спальні, ледь не гугупнув на Михайла Драгоманова, який саме прибув до Львова, щоб з вами побачитися. В результаті Драгоманов викликав Федьковича на дуель і прострелив йому вухо. А ви в цей час уже трюхикали в потязі на курорт в Аббації* в товаристві графа Тишкевича*.
