Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (библиотека книг TXT) 📗

— Авжеж! — загадково усміхнулася пані Конопелька. — Я була молода й нерозважна. Але моя найбільша таємниця не відома нікому.

Директор удавано зітхнув і врешті, уволю натішившись, узяв маму під руку і сказав:

— Ну, не будемо їх надалі відволікати, ходімо, пані Влодзю. А ви, пані Конопелько, ознайомте Орця з його новими обов'язками.

Коли їхні кроки за дверима затихли, бабуся підвела голову, роззирнулася і змовницьки поцікавилася:

— А хто то був?

— Директор і моя мама.

— Справді? Директор? А я думала, він давно помер, — потім подивилася на мене уважно і додала: — Тут інколи кояться дуже дивні речі. З'являються якісь люди, потім зникають і з'являються знову. Абисте знали, — перейшла вона на шепіт, — що тут уже не один заблукав у цих паперових нетрях, тож ви мусите пильнуватися і рухатися суворо за стрілками, ніколи не збиваючись з маршруту, інакше можете потрапити туди, звідки вже повернення нема. Десь там, — вона змахнула рукою, — заблудився і мій чоловік, точніше не чоловік, а наречений, пропав, як сніг на Великдень, а я його й досі чекаю, тому і вмерти не можу. Якщо він вам десь потрапить на очі, то приведіть його сюди, бо він уже, певно, сам і не дійде, немічний та сліпенький, а до того ж і глухенький. Хоча ви мене можете запитати, навіщо він мені такий здався, але я вам скажу — і то власне і є моя найбільша таємниця, — така вже моя доля, я берегла свою цноту для нього і таки зберегла, то вже інша річ, чи він зможе мене її позбавити, але переконатися у тому, що вона збережена, зможе. І то буде для мене найвище щастя. Я тоді нарешті повикидаю зі своєї голови усі ті папери і папки, які мені всі баки забили, перевітрю свою голову і тихенько собі ґеґну. Але ні, не так, як більшість людей, у ліжку чи в лічниці, нє, я піду в далекі коридори, у найвіддаленіші закапелки і там заблукаю, зникну, розтану серед цих стелажів, а коли за років сто або двісті натраплять на мене, то я вже буду така висохла і спласла, що мене візьмуть за старий манускрипт, пронумерують і поставлять на поличку. І оце буде вже верховина мого щастя, розумієте?

— То як же тоді розуміти усі ваші любовні пригоди? — запитав несміливо я, але бабуся на диво спокійно повідомила:

— А ви, юначе, уже знаєте, кілько дзюрок має кобіта? — Я кивнув, хоча й не був певен, що знаю, а вона продовжила: — Ото ж бо й воно. Але одну я берегла, як перлину коштовну.

І я собі подумав: ось мені уже й дев'ятнадцять, і знаю, як виглядає та перлина коштовна, але ще її не спробував.

Усім працівникам бібліотеки видали мапу, згідно з якою і треба було рухатися поміж стелажами, а червоними хрестиками було відзначено особливо небезпечні місця. Пані Конопелька мені навіть розповіла, що в бібліотеці живе дух, який ночами страшить, а вдень вчворяє фіґлі, і що він не раз задирав на ній спідницю, тому вона носить спідниці довгі аж до землі й вузькі. Щоранку, прийшовши на роботу, я отримував від пані Конопельки, в одному кабінеті з якою мені довелося працювати, завдання: відшукати таку й таку книжку, яка невідь-куди пропала, а на її місці опинилася інша книжка з таким самим шифром, на ці пошуки виділявся мені цілий день, бо треба було обнишпорити кілька стелажів, лазячи по драбинах і чхаючи від порохів, а відтак, коли книжку було знайдено, треба було виписати для неї новий шифр і каліграфічним почерком заповнити карточку для генерального каталогу. Одного разу я й справді помітив за стелажами якусь прояву, що шмигнула, уздрівши мене, я не відважився її переслідувати, але відтоді, вирушаючи на пошуки якоїсь книжки, брав з собою дубця, хоча не був певен: маю справу з духом чи з нареченим пані Конопельки.

Пан директор навідувався рідко, але щоразу пані Конопелька реагувала однаково:

— Ви його бачили? Справді бачили? — і втішено кивала головою. — Слава Тобі Господи, я таки ще сповна розуму, вважаючи його за духа. Він же ж давно помер.

— Наш директор?

— Еге… Ще за Австрії. Я йому на гріб ще квіточку примули поклала. Він довго не з'являвся, а оце недавно знову почав. І за що мені така напасть? То кажете, ви його бачили? Це добре. Але хочу вас попросити, це дуже дискретне прохання, розумієте, хочу вас попросити, аби ви жодного разу не зрадили себе, здогадуючись, що він небіжчик, і спілкувалися з ним, як із живою людиною. Добре? Я так роблю уже роками і, як бачите, жодної шкоди від нього не зазнала. Одного разу перетяг звіяв картку паперу з мого столу, шпурнув її на пана директора, і та картка пролетіла крізь нього, достоту пронизала його, а він нібито й нічого не помітив, я теж вдала, що нічого не помітила, і відтоді він мене не надто завантажує роботою. Якщо мій наречений помер, то пан директор виявиться єдиним посередником між нами. Тому я дуже ціную його прихильність. Повірте, що і до вас буде таке ж добре ставлення, якщо ви будете дотримуватися певних умов.

— А решта як? Решта працівників бібліотеки?

— А ви хіба когось іще, крім мене, бачили?

— Ні.

— Ну от. Вони сидять у своїх кабінетах, а дехто й ночує там і харчується, бо інколи до мене долинають запахи горохової зупи, квашеної капусти і ковбаси з часником, але я, чесно кажучи, маю великий сумнів у тому, що всі вони живі, а не привиди. У кожному разі наші стосунки відбуваються своєрідно, я щоранку отам у коридорі на столику з телефоном залишаю їм завдання, які вони повинні виконати упродовж дня. Вони їх забирають, а під вечір акуратно складають опрацьовані картки для генерального каталогу на той самий столик. Бібліотека — це потойбіччя, Аїд, і ви, як юний Орфей, спустилися у це провалля за Евридикою, а Евридики нема, бо я вже не можу бути вашою Евридикою. І в цьому наша трагедія.

Тривалий час я не бачив нікого з персоналу бібліотеки, окрім самої пані Конопельки, хоча іноді долинали голоси і запахи, про які вона говорила, пахло переважно ковбасою з часником, квашеними огірками і смаженою цибулею, а одного разу я навіть вловив запах дерунів і заковтнув слину, я не міг собі уявити, щоб у бібліотеці, у цьому храмі знань, була кухня, де смажили пляцки, проте відшукати кухню мені не вдалося навіть за запахом. Так би воно й тривало, якби не одна подія, завдяки якій я зміг побачити увесь штат книгозбірні, а саме — зґвалтування. Того дня пан директор скликав термінові збори, і я побачив цілу зграю людей різного віку і різної статі, яких, проте, єднало одне: вбрані вони були так, ніби випірнули з минулого сторіччя за бабці Австрії, — чорні витерті сурдути, чудернацькі манкети, краватки і китички флердоранжу в петельках чоловіків, довгі чорні сукні з білим мереживом на грудях у старших пань і світлі з ґудзиками на спині у молодших, — здавалося, вдихни повітря глибше, і запах нафталіну враз заб'є тобі памороки. Директор постукав паличкою по підлозі і промовив:

— Ви, мабуть, ще не знаєте, яка прикра подія трапилася у нас сьогодні вранці. Працівницю відділу каталогізації дорогою до жіночої вбиральні зґвалтував мужчина, якого вона упізнати не могла. У нього на голові були жіночі рожеві майтки, в яких він зробив прорізи на очі. Він заволік її поміж стелажів, приставивши до горла дерев'яний різьблений ніж, яким ми зазвичай розтинаємо нерозрізані сторінки часописів і книг, але про це вона довідалася згодом, бо спочатку думала, що ніж сталевий. Тому вона й не писнула. Та найобурливіше у всьому цьому те, що він через малий зріст своєї жертви змусив нещасну стати ногами на безсмертний твір Адама Міцкевича, а саме на грубезне видання «Пана Тадеуша», яке вийшло в Парижі, — неабиякий раритет! — відтак наказав їй нагнутися, а що й тут йому не повелося, бо тепер вона уже була зависоко, то цей бузувір ухопив «Енеїду» Котляревського, видану в Петербурзі, і, ставши на неї, прилаштувався собі любенько і здійснив-таки той подиву гідний акт насильства над бідолашною панною, яка досі берегла свою цноту, як золоту інкунабулу. Внаслідок цього дві крапельки крові навіть упали на обличчя нашого пророка Адама, викарбуване на обкладинці його безсмертного твору, яка досі пишалася дівочою невинністю і чистотою, а бідолашна «Енеїда» прикрасилася білими плямами відомого походження, про яке я поширюватися тут не вважаю за потрібне. Ми, звичайно, могли б викликати поліцію і довірити їй розслідувати цей ганебний злочин, це блюзнірство стосовно наших класиків, але вважаю, що впораємося і своїми силами. Панна Міля погодилася допомогти нам у цьому, вона, хоч і не бачила обличчя негідника, але чудово розпізнала знаряддя злочину… а я б навіть сказав, інструмент… який у процесі ґвалту кілька разів безсило опадав через надто велике нервове збудження ґвалтівника, і на вимогу останнього був стимульований рукою жертви. Таким чином рука її дуже добре запам'ятала усі особливості цього… е-егм… цього… знаряддя злочину… Отже, нас тепер чекає слідчий експеримент. Панна Міля сяде отам за ширмою, а всі чоловіки, і я в тому числі, будуть підходити до неї і, розстебнувши штани, демонструвати своє… е-е… свій… одне слово, всім відомо, що…