Щоденник Мавки - Корний Дара (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Чоловіки, яких вона колекціонує, мов рукавички… Навіть не так, Чугайстри, потворні звабники, яких вона колекціонує, мов рукавички. Що це для неї? Це спорт. Помста також може бути спортом…
Магдалена зітхнула, провела рукою по своєму чорному кучерявому волоссю.
– Це кінець, любчику. Це остання наша ніч. Я йду від тебе.
Знала, що зараз будуть благання, тоді сцени ревнощів, але ніколи, жодного разу – вони не сміли її ображати, бо… Бо з тобою поводяться так, як ти дозволяєш, щоб з тобою поводилися…
Десь на середині занудного монологу Чугайстра Магду із заціпеніння, у яке її приводили зазвичай такі сцени, вивів телефонний дзвінок.
– Доброго здоров’ячка, Магдочко! – то був голос її доброї приятельки, із якою інколи пили каву, розмовляли про дітей, у неї також підлітки, і також дівчатка. – Ой, вибач, що так пізно. У мого Михася завтра День народження. Запрошуємо і тебе. Як без тебе, га? Ти ж душа товариства. І той, тільки не лайся, голубонько, буде Михасин приятель, наш трохи родич, холостяк. Дуже успішний холостяк. Точніше він уже був двічі одружений, та все це в минулому. Дітей нема, зобов’язань також ніяких. Та, дорогенька моя, скільки можна самотньою зозулею кувати? Роки йдуть, діти ростуть. Ще трохи – і ти їм станеш непотрібною. От ми з Михасиком про тебе й згадали. Знаю-знаю, що скажеш. Щоб не встрявали. Але, будь ласочка, подумай, не відмовляй.
Магдалені, звичайно, спочатку захотілося відімкнути телефон, зупинити причепу Ольгу, яка вже не вперше отак «знайомить» її з холостими приятелями чи «родичами». Та не стала цього робити, бо цей дзвінок зараз був їй потрібен, мов соломинка, щоб не пожаліти цього старого бевзя і не дозволити йому в неї заночувати ще одну нічку.
Оля ж продовжувала, не чекаючи ані відповіді, ані якоїсь реакції:
– То ми подумали з Михасиком і вирішили, що ти мусиш познайомитися з Тарасом. Так що завтра о п’ятій ми за тобою заїдемо. Цьом.
І Оля вимкнулася. Магда про себе подумала – зараз перетелефонує. Це вже звично. Телефон знову закувікав:
– Ой, Магдочко! Я розтелепа. Найважливішого не спитала. Ти згодна?
Звісно, вона згодна. Глянула на чужого чоловіка навпроти, який сидів втупившись у вікно і виховано чекаючи, коли вона припинить розмовляти, щоб ще раз їй доступно пояснити: він кохає її, а не свою дружину. Він готовий усе життя своє перевернути через неї, до її ніг кинути все, що залишиться після розлучення, тобто голе своє тіло, бо і дружина, і дітки таки обберуть його до нитки. Магда скривилася, наче з’їла кисле яблуко, й активно закивала:
– Магдо, ти мене чуєш? – защебетала Оля. – Чо мовчиш?
– Чую. Просто на знак згоди киваю.
– Ага. Ой, яка я рада. Бо Михасик казав, що ти мене пошлеш, типу я тебе дістала своїми дурними знайомствами. Класно буде! От побачиш. Па-па, сонце! Спокійної ночі.
– Слухай, любчику, – вимкнувши телефон і поклавши його на стіл, звернулася Магда до чоловіка. – Ти мусиш йти. У мене вранці ділова поїздка напланувалася. Так несподівано. От зателефонували щойно. Та що вдієш? Таке життя. Давай добалакаємо, коли я повернуся. Я приїду, передзвоню, ти охолонеш, може, і я передумаю, а може, і ти.
Той від радості аж підскочив. Хоч Магда знала, ніяких дзвінків не буде. Бо все проходить, і пристрасть, і напевне кохання теж. Чи те, що ним називають люди.
Андрій пішов, повернувся до дружини. А Магда дістала з шухляди старий фотоальбом. Там щасливі лиця – її бабуся з дідусем, мама з татом. Весільні, сімейні фотографії… Рідні й любі її серцю люди, які любили і продовжують любити її. Дідуся, бабусі й тата вже немає, проте… Хто сказав, що не можна любити того, хто помер? Якщо вони в тисячі разів ліпше від тих, хто досі живе? Ось ця фотографія її улюблена. Мама поклала голову на плече тата, а той ніжно, ледь помітно губами торкає її волосся, і стільки ніжності та любові в цьому жесті. Мамині очі світяться щастям, татові – ніжністю та вірністю: «Твій, назавжди, навіки з тобою». По смерті тата мама так і не вийшла заміж. Для чого? Вона продовжує любити тата, бо то її слова: «Хто сказав, що не можна любити того, хто тілом мертвий?»
Любов. Магда знає, що вона є. І тато, і мама, і дідусь з бабусею для неї живі приклади. А вона? Що, вона? Чи любила?
Наче й не з нею то було, а чи то в іншому вимірі, житті, часі. Тоді, коли від одного знання, що він є, робилося добре, мед розливався тілом, виростали крила і вона літала, а не ходила землею, марила сонцем, марила небом. Бо він для тебе був і сонцем, і небом. Він був її повітрям, її життям. І враз усе закінчилося.
Чи не враз? Чи можеш назвати дату, годину-хвилину-секунду? Так, може. Бо в неї, як в операційній у реаніматолога, достеменно все записано. Намагання знову відростити крила, схопити хмари, мов віжки, і не випускати закінчилися нічим. Шашіль байдужості все сточив. Ох, мамо-мамо, які ви були розумні, коли казали, що для щастя потрібні двоє. Не один, не пів, а двоє…
І хмари залишилися в небі, а вона впала, чекаючи на миттєву смерть, а та все не приходила – дорогу забула чи… Ні, не забула. У долі щодо неї інші плани. Тож вона просто лежала долі, вірячи, що кохання не існує. Його просто нема. І вона, як той лікар-реаніматолог в операційній, виводила своїм кострубатим почерком дату, годину-хвилину-секунду смерті пацієнта. Кохання померло. А вона? Вона також мала померти, проте живе. Питає своє відображення в люстрі щоденно – ЧОМУ. І не знаходить відповіді. Коли помирає людина – її не воскресити. Будуть поминки, дев’ятини, сороковини, роковини. Пам’ять постійно повертатиметься в день, коли те сталося. І від часу біль не вщухне, а перетвориться на біль за тим, чого чи кого вже не буде. Те саме з коханням. Його вже не буде. Дев’ять днів, рік, два, п’ять. Як називається у фантастичній літературі труп, котрий повернули до життя? Зомбі, здається. Зомбі, який тільки зовні нагадує людину, яку пам’ятаєш, яку знав, якою жив.
А на третій рік на твоєму порозі з’являється розкладений труп кохання. Що це? Також зомбі. Від справжності нічого не залишається. Амінь, і вічна пам’ять, і земля пухом. Роман просився назад, переконував, що все усвідомив, говорив несусвітні дурниці про церковні обітниці, навіть погрожував. Хіба можна вірити зомбі? Як пояснити, що від їхнього минулого зостався тільки попіл. Навіть не так, й попелу майже не зосталося. Усе забрав вітер.
Інколи так важко робити вибір, принаймні ми вперто себе в цьому переконуємо: важко, і край. Але насправді все неочевидне є навіть дуже очевидним. Що, плутано пояснюю? Не зважай, я така, інколи надто сумбурна, емоційна. Звикай! А ця історія про вибір, і вона майже не вигадана.
Жила собі на світі жінка. Важку мала долю. Принаймні так їй здавалося. Здавалося, що проблем у неї більше, аніж в інших людей, негаразди частіше навідуються до неї, аніж до сусідів, а щасливі моменти, якщо і трапляються у житті, то аж надто короткі.
Неподалік її хати текла річка – широка, повновода. Жінка любила дивитися, як потужно та впевнено річка несе свої води, як ламає завзято кригу навесні, як переборює грози та зливи… Жінка заздрила природній силі ріки, інколи їй так хотілося бути річкою. Минав час, жінка закохалася, одружилася, у неї народилася донька, і навіть на мить здалося, що негаразди покинули її, проте… Ненадовго. Бо відчуття незахищеності та якоїсь безвиході дуже рідко полишають того, хто сам не хоче, щоб вони його покинули. Донька цієї жінки любила гратися біля річки. Вона будувала на березі будинки з каменя та піску. Одного разу жінка, заклопотана різними, як їй здавалося, дуже важливими та страшенно потрібними справами, заскочила дитину за дивним заняттям. Мала сиділа на піску, тримаючи в руці склянку води, та старанно розмішувала в ній попіл. Прозора вода в склянці вмить стала брудною. Донька здивовано гмикнула.
– Що ти робиш, донечко? – перепитала здивована жінка. – Навіщо ти в чисту воду накидала бруду?
– Це експеримент, матусю, – серйозно відповіла дитина. – От дивися.
Мала поставила склянку з брудною водою на камінь. Узяла до рук миску з попелом та підійшла впритул до річки.
– Підійди до мене, мамо!
І хоч жінка не мала багато часу, та кілька хвилин нічого не вирішать у її нагальних проблемах.
Вона підійшла до води. Мала взяла посудину, наповнену попелом, та висипала то все в річку. Попіл у воді в одну мить розчинився, а ріка й далі була чистою та прозорою.
– Мамо-мамо! Вдалося, я все зрозуміла! – мала задоволено заплескала в долоні.
Схопила склянку з брудною водою, вилила її в ріку і набрала чистої води…
Жінка нічого не зрозуміла. Тільки здивовано стенула плечима.
– Але, що, донечко, вдалося? Що?
– Розумієш, – відповідала серйозно донька. – Це все не просто так. Порох у склянці з прозорою водою робить воду каламутною, а в річці його майже не видно. У мене сьогодні в школі був невдалий день. Ти ж мене розумієш, правда. Так інколи буває: в усьому відразу не щастить. І я сиділа в роздягальні та плакала. І нарікала на долю. Мені здавалося тоді, що то нам у родині так пороблено, і я тоді зрозуміла, чому ти постійно скаржишся, бо світ і справді дуже жорстокий. Мої нарікання випадково почула вчителька з хімії. Ні, вона не стала мене заспокоювати, вона просто попросила вдома зробити цей експеримент. Сказала, що я кмітлива дівчинка і все зрозумію.
– І що? – жінка нічого не розуміла. – До чого тут вода та попіл?
– Мамо, вода в склянці від попелу стала відразу брудною, а в річці той попіл тільки трохи був помітний, а потім взагалі пропав. Коли ми долаємо якісь негаразди чи неприємності, чомусь стаємо схожими на цю склянку з брудною водою. А чому б не спробувати буди схожими на річку. Ми ж маємо вибір…
Я не знаю, чи жінка зрозуміла те, що хотіла їй сказати донька. Та я хочу стати річкою…
