Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать полную версию книги .TXT) 📗
Сам Никон з ігумена Новоспаського монастиря в Москві став Новгородським митрополитом, а тоді й патріархом не завдяки великій ученості, а тільки тому, що зачарував молодого царя вмінням мовити. Цей простий мордовин мав залізну пам’ять, від божественного писанія був вельми сказитель, на всяке слово царське відповідь мав з прикладом із святого письма і з премудрою притчею, і глас його, яко труба, благоприятен і слухаючим увеселительний і просто рещи-ангел, а не чоловік. Умиляв молодого царя своїми писаннями, шлючи Олексію Михайловичу ось такі єпістолії: «З 13 декабря уязвився я любовію божою пуще прежнього, приложив молитву к молитві, сльози к сльозам, бдіння ко бдінню, піст к посту, і постився навіть до 17 дня, не їв, не пив, не спав, лежав на ребрах, втомившись, сидів з годину щодоби». Коли промовляв до людей простих, то мучив їх своїм многоглаголаннєм по три години, поки чоловік несамовитів, благав пощади або й заладав у непам’ять.
Коли згодом його звинувачуватимуть у непомірній гордині, Никон заявлятиме: я дбав не про паству, а про істину.
Чи ж міг високодумний гетьман Хмельницький віддати під тяжку руку московських патріархів преблагих митрополитів київських, не остерігаючись прокляття на всі віки?
Лагідні душі наші київські здригнулися і змалилися перед похмурою величчю Кремля, перед його нелюдської височини цегляними мурами і донебесними баштами, штудерними й витребенькуватими всупереч понурій одноманітності непробивних стін і загрозливих зубців на них.
— Не терпить Москва латинства, а в сих баштах — всуціль дух і норов латинський, — вказав я Савватієві на вежу, до воріт якої ми смиренно шествували, зоставивши свій візок, коней і всю належність з козацьким посольством на Китай-городі.
Савватій дрижав од пронизливого московського холоду, зуб на зуб йому не попадав, мабуть, ще й від страху перед чудиськом, до якого ми зухвало наближалися, перед сим Вавілоном і Колізеєм, незмірною могутністю і ще незмірнішою марнотою.
— К-куди шествуєм? — прошепотів Савватій.
— Куди звелено! — збадьорив його я. — Хоч ми й не ізбранні, та зате ж звані. Не самі приліпилися до сього холоду, а прикликано нас сюди від теплих лежанок київських. Хіба ж не зігріють нас тут?
— Ох, пропаду! — розпачливо стогнав Савватій. — Ах мені і уви!
Обитель наша (може, й до смерті!), Чудов монастир, розпросторювався мовби одразу за Фролівськими воротами[3], громадився червоними цегляними стінами на всю половину Кремля по сей бік Іванівської площі і Троїцької вулиці, за якими возносився на царській площі Успенський собор, де покоївся прах первосвятителя московської церкви Петра митрополита, посох якого став архієрейським жезлом патріархів московських. В головному вівтарі собору зберігалася риза господня, піднесена в дар царю Михайлу Федоровичу послами перського шаха Аббаса, і два хрести Корсунські, один з яких принесений був до Києва ще князем Володимиром. В ризниці знаходився келих із яшми з фініфтяною змійкою, символом вічності. З цього келиха, званого Августова Крабія, веселився римський Август Кесар. Келих дістався в спадок візантійським імператорам, а від них Володимиру Мономаху і його нащадкам, князям Московським з дому Рюрикового. В Петропавловськім притворі в ковчежцях лежать частки святих мощей: права рука по лікоть Андрія Первозванного, глава Іоанна Златоуста, глава Григорія Богослова, частина мощей Іоанна Хрестителя, Георгія По-бідоносця, нижня щелепа князя Володимира.
Ми з Савватієм помолилися на Успенський собор і на собор Миколи Гостунського, надто дорогий для нас тим, що дяк сього собору Іван Федорів поклав початок московського книгопечатання, лиш тоді обачливо стукнули в монастирську браму, і впущені були отцем-привратником до обителі.
Нас прийняв архімандрит Павло, грізний, немилосердний з громохким голосом, гордий, як древні фараони, грамоту патріаршу, якою нас кликано сюди, ні читав, ні взяв до рук, обачеж прикликав отця келаря і велів приділити нам келії верхні, де більше світла для занять книжних. і хоч і з нехіттю, та дав нам благословення.
Коли Савватій побачив голі чорні дерева на Кремлівськім валу, вкриті памороззю собори, сніг, перемішаний з багнюкою, на Іванівській площі, він мало не заплакав од відчаю серед цієї непривітності й холоднечі. Але в монастирі було тепло, братія не тільки угождала богу, а й гаразд топила печі, Савватій відігрівся, возрадувався, і вже з легким серцем і світлими змислами йшов разом зі мною до отця Єпифанія, який ждав нас, щоб одразу й дати роботу.
За ті кілька літ, що я не бачив Славинецького, він змінився до невпізнання, змалів тілом, кутався в чорну ряску, щулився, ніби од холоду, хоч у його просторій келії, заваленій книгами й рукописаннями починаючи з присінку, було ще тепліше, ніж у наших пристанищах, нижня щелепа йому мовби вкоротилася, лице всохло і геть сховане було в сивій борідці, зате череп нависав над обличчям, округлий і просторий, як церковна баня, а очі, глибоко сховані під острішкуватими бровами, світилися розумом і допитливістю.
Він повів мову не про Київ і не про дорогу, а про книги та й ще про книги і про те, як тут довкруг кріпко наступають на нього і на самого святійшого патріарха невєжством. Коли я поспитав отця про Москву, бо ж бачив він її не тільки замерзлу й насторожену, а й по весні й улітку, в храмових празниках, хресних ходах, в пишноті патріарших богослужінь і царських шествувань, Єпифаній мовив, що ходить тільки до соборної церкви на відспівування «достойно єсть» і на єктенії і після благословення патріаршого знов з радістю стає темничником своїх книг, на Москві ж не буває ніколи, бо й навіщо: профани і невігласи неослабно глаголять, неліпими гласами зіяють, в голові од них, як од зловітрія, пожитку ніякого, а урон і печаль великі.
Таки ж недаремно звали отця Єпифанія «муж многоучений, а ще хто не такий в часах сих, не тільки граматики і риторики, но і філософії і самої феології відомий бисть іспитатель і іскуснійший розсудитель і небачений претолковник еллінського, слов’янського і польського язиків». Коли між царем і патріархом через злих людей почалося безсовітіє і распря, і в 1660 році скликано духовний собор, який позбавив Никона патріаршества і священства, то укладення соборного діяння було доручено Олексієм Михайловичем Славинецькому, як найученішому на Москві. Тричі підносили цареві правила, на які опирався собор, і тричі цар не наважувався ствердити постановлення. Тоді звелів запросити на собор святителів-греків, які були в Москві: митрополита фівського Парфенія, колишнього архієпископа андроського Кирила, паганіатського архієпископа Нектарія. Греки прочитали на соборі з своєї грецької книги слова: «Безумно убо єсть єпископства отрещися, держати же священства», — і сказали, що це 16-е правило першого і другого собора. Але Славинецький сам перечитав правила соборів і не знайшов там таких слів. Це так подіяло на царя, що Никон вважався патріархом ще шість років до наступного собору, на який покликано вселенських патріархів.
Славинецького на той собор обачливо не запросили, бо надмірна мудрість стає на заваді володарям світським, як і духовним.
Монастир же Чудов з отцем Єпифанієм став для мене цілим материком мудрості. Обитель сію з кам’яною церквою во ім’я чуда архістратига Михаїла заклав 1365 року митрополит Олексій. Місце для монастиря (тут був до того ханський палац) святитель одержав з рук самого хана татарського Чанибека на знак вдячності за зцілення від сліпоти його улюбленої жони Тайдули. В Чудовім монастирі ще сто літ тому працював премудрий книжник Максим Грек, в іночестві пребував тут юний Гришка Отреп’єв-Самозванець, при якому пострижено в монахи царя Василія Івановича Шуйського, а патріарха Гермогена заморено голодом в підземній келії. В Чудовім монастирі хрестили царя Олексія Михайловича, а в надвратній монастирській церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці позбавлятимуть патріаршества самого Никона.
Никон, випросивши в Федора Ртищева київських отців з Єпифанієм Славинецьким і переводячи їх з Андріївського монастиря біля Воробйових гір в сю обитель, одкрив у Чудовім монастирі ще й патріаршу школу, де київські мужі тепер просвіщали профанів і невігласів і де й мені обіцяно місце даскала. В славну обитель вверглися ми з Савватієм по тяжких незгодах довгої-предовгої путі холодної, жарко топили в Москві, та не зігрієш душі чужим теплом, лине вона через сніги й простори до милої України, до єдиного брата, до київських небес, степів вільношироких, Дніпра прудкоструйного.
