Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать полную версию книги .TXT) 📗
Давши спокій немічному тілом Савватію і в затаєній хіті довше побути з своїми братами-козаками, я неквапно перетягував до монастиря з Маросейки — дільниці московської, що на віки цілі стане нашою славою і гіркою юдоллю. Не ділилася ніколи Русь ні на велику, ні на малу, ще від перших князів була просто Русь і знана була в світах і славна сим загадковим найменням, яке для греків утотожнювалося з їхнім словом «красний», а для всіх чужоземців — з червоними стягами князівськими, людьми і щитами дружини княжої, гарячою барвою крові супроти жовтих і синіх барв варязьких. Та ось сто літ тому патріарх константинопольський, сидячи в тяжкій неволі бусурманській і шукаючи милості в православного царя, в посланні своїм до великого государя Московського називає Московське царство Великою Руссю, а предковічну землю всього народу руського тільки тому, що впала вона на той час у неволю лядську і не могла стати опорою патріарха вселенського, — дивним і зневажливим найменням Малої Русі. Зродилися сі слова з патріаршого благоутробія і богоподобія, може, й без намислу, та вже вилетіли, не впіймаєш, назад не заженеш, і так і повелося відтоді: Великоросія, Малоросія, а між ними Русь біла, так ніби можна перемірювати народ аршином або мітити барвою, яко Яків овець Лаванових.
Гострий на язик московський люд прозвав Малоросійську дільницю в Китай-городі Маросєйкою, козаків за їхні чуби-оселедці, чубарики-чубчики, як у курей-хохлаток, добродушно звано «хохлами», а козаки навзамін звали московитів за їхні цапинії борідки — «кацапами». Але не було ворожнечі, не було зневаги ні в словах великих, ні в малих, може, тому й горнувся без зайвої остороги під сильну руку царську гетьман Хмельницький, і Москва не роззявляла пожадливо рота, щоб проковтнути краснопірку-Україну, а цілих шість років не приставала на просьби українського гетьмана, не хотіла вести мови ні про приєднання, ні про возз’єднання двох народів, які, мовляв, і без того єдино суть, і коли й згодилася насамкінець прийняти в лоно своє крамольне козацтво, то значною мірою завдяки вченим отцям київським, завдяки яким тільки й могла почуватися ростущою, яко древо плодовитеє.
Посольство козацьке прийняте було царем наступного дня по прибуттю до Москви. Олексій Михайлович особисто запитав про здоров’я гетьмана Богдана Хмельницького — річ на Кремлі майже небувала. Та на тім і скінчилася добра воля царська. Склад комісії, визначеної для переговорів з козаками, не обіцяв нічого доброго. Запеклий Бутурлін, готовий вести царське військо будь-куди, воєвода князь Трубецький, окольничий Головін, якого сам чорт у ступі не влучить, і думний дяк Алмаз Іванов, що, здавалося, володів умінням нашіптувати водночас в обидва царські вуха.
Переговори тривали десять днів, йшли вони тяжко й повільно, як мерзле горить. З 23 жадань козацьких задоволено було лише тринадцять, та й ті вбгано в одинадцять статей, які далеко не в усьому задовольняли вимоги Хмельницького. Найістотніша для України чотирнадцята стаття Хмельницького про право вести незалежні міжнародні зносини в царських статтях набула зовсім протилежного змісту. В ній писалося: «По тій статті цар звелів: послів, прибуваючих у добрих справах, можна приймати і відпускати, але одразу слід повідомляти, в яких справах прибували і з чим відпущені. А тих послів, які прибуватимуть в справах ворожих цареві, належить затримувати і якнайшвидше повідомляти про них царя, невільно їх теж одпускати без велення царського. З султаном же турецьким, як і з королем польським, без велення царського зноситися не дозволено».
Виходило, що козаки зміняли шило на швайку. Королі польські забороняли гетьманові зноситися з султаном і царем, тепер цар поставляв у ту заборону на своє місце короля.
Статтю про податки з України комісія мовби й прийняла, згодившись, щоб збирали їх місцеві війти й бурмистри, але передавати мали царським посланцям, які перевірятимуть їхню діяльність.
Від козацьких послів царські бояри домагалися згоди поставити московських воєвод у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Умані й у всіх значних містах українських, Зарудний і Тетеря сказали, що не мають на те згоди Хмельницького, і просили, щоб воєводи були хіба що в Києві і Чернігові. Бутурлін і Трубецький ніби й згодилися, і в статті про це не занесено ніякої ухвали, але вже незабаром з’явилися на Україні царські воєводи з військами і стали будувати в Києві замок, а до козацьких міст вислано московських піддячих для опису-майна, ґрунтів і всіх пожитків, аби до трьох десятків повинностей на булаву гетьманську та на «панів полковників, осавулів, сотників, отаманів і всього товариства нашого війська Запорозького, за військом ідучого і назад поворачуючим», додавати тепер ще й внески до царської казни, обфітної й бездонної, як бочка Данаїд.
Співано тоді на Україні з сумовитим жартом:
Москалики-соколики, поїли ви наші волики.
А як вернетесь здорові — поїсте й остатні корови.
Дужа рука оружна царська, під яку так горнувся Хмельницький, щоб захистити Україну від ворогів і наїздців, і яка мала огорнути преділи українські, як чаєчка чаєнят теплим крилом, брутально й хижо продиралася і до кишені, і за пазуху, норовила добратися й до самої душі. Сподівався гетьман з поміччю могутнього військового союзника вирватися з кабали шляхетської, а попав у кабалу ще тяжчу. Думалося безхитрим козацьким душам, що коли до їхніх шабель долучаться ще й шаблі братів московських, то не зламає їх ніяка вража сила, а того й не помітили, як між шаблі прослизнуло підле дяківське перо і стало вивертати все з кулька та в рогожку, себто з дранки в перепиранки.
Писалася історія наша шаблею, а виправлялася кривим пером для кривих душ.
Попервах цар мовби й виказував намір спільноти військової з козацтвом. Вже через двадцять днів після укладення статей і відпуску послів Хмельницького в Успенському соборі цар об’явив, що, порадившись з отцем своїм, великим государем святійшим Никоном патріархом, він шле військо і сам невдовзі вирушає проти недруга свого польського короля. На Кремлі відбулося велике торжество і частування з приводу відпуску князя воєводи Трубецького, який мав вести стрільців на Брянськ, куди повинно було підійти і помічне козацьке військо з наказним гетьманом Іваном Золотаренком.
За місяць Олексій Михайлович і сам вирушив з Москви на Смоленськ до литовської границі, і з Можайська він писав князеві Трубецькому: «А в нас, у нас ідуть з нами далебі не з одностайністю, найпаче з дворушністю, як є оболоки: іноді благопотребним воздухом і благонадійним і уповательним покажуться, іноді запекою і гнівом, і негодою всілякою злохитрісним московським звичаєм покажуться, іноді злим відчаєм переповідають погибель або в мовчанні з виблідлим лицем і лукавим серцем відходять. А мені, вже бачить бог, як то тяжко від двоєдушності тої, далебі уповання немає»[4].
Брат мій Марко, пересилаючи з-під Брянська з вірним чоловіком листа до мене на Москву, переповідав той царський лист, який став відомий уже й самому Хмельницькому, і щиро співчував цареві, оточеному такими непевними і криводушними людьми і незгодою, що відбиває його царській величності всіляку охоту.
Не було мови про сотника простого, але ж гетьман наш Хмельницький, який молодим навчався в отців-єзуїтів і мав би знати чи не всі відомі людські й диявольські підступи, чом же він не збагнув, що Олексій Михайлович пише не про когось, а про себе самого, про свою затаєність і криводушність, які успадкував разом з золотим троном і шапкою Мономаха?
А може, й знав усе гетьман та мовчав до часу. Тому й статті царські утаїв од війська і від люду всього, бо не сподівався, що й тих куцих постановлень Москва дотримається, маючи звичай ламати всі свої слова і перетоптувати угоди. Хмельницький відклав ті статті і правив далі залізною рукою і твердим змислом. Нелегко то йому було, може, й віку вкоротило, і полишив він Україну в непевності й безпритульності великій, як ту нещасну чаєчку при дорозі, що про неї сам склав пісню.
Виговський, підступом захопивши гетьманську булаву, не мав твердості Богданової, зате в криводушності міг би позмагатися з самим дияволом. Гаразд відаючи, що навіть куці царські статті ніколи не стануть виконуватися, бо й укладано їх боярами та дяками без наміру на застосування, Виговський на противагу царським милостям випростив у короля Яна Казиміра милості набагато щедріші і уклав з польськими посланцями Гадяцький пакт, за яким Україна не тільки одержувала всі предковічні свої і жадані вольності, але й ставала цілком незалежною державою, Великим князівством Руським, подібно до Великого князівства Литовського або й цілої Речі Посполитої чи далекої Англії. Трактат Гадяцький, звісно, підписано було не для того, щоб його дотримуватися, а тільки щоб одірвати Україну від Москви. Король, його посланник Беньовський і пани сенатори, вже підписуючи пакт, лякалися його і свій переляк вилили згодом, поставивши Виговського під кулі жолдаків брутального полковника Маховського.
