Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович (электронная книга .txt) 📗
— Цілком пристойне місце, — згодився Луно.
— Тільки от не провітрюється. Відчуваєте?
— Байдуже: перетерплю.
— Що то молодий. А мені останнім часом постійно пахне смаленим. Склероз чи маразм?
— Позбав вас господь від того й іншого!
— Спасибі на доброму слові. Та пора, видно, честь знати. Ще якось дотягну лямку до виборів, а тоді — баста. Роки вийшли, на пенсію! Всіх злодюг і бандюг не переловиш.
— Ну хіба ж годиться такий багатий досвід, як у вас, на замок?
— Коли службовому псу постійно вчувається тільки смажене, хто ж його буде тримати? Присплять гуманно — та й по тому.
— А таки дуже пахне смаленим?
— Дуже, — серйозно сказав Бастос.
— А може, якісь ліки?..
— Може, якісь є. Але ж стільки клопотів, доки знайдуться підходящі! Повірте старому чоловікові: більше стратишся. Ні, вирішено безповоротно: до виборів — і баста. Вам жити, молодим!
— У чому вам ніколи не відмовиш, шановний Бастосе, то це в почутті об’єктивності!
— Ще раз дякую, любий друже! І хай святий Франціск буде милостивий до вас на старості літ, убереже від того, до чого я докотився. Аби не довелося воювати з божевільними, як оце мені довелося. Та навіть їм я не дав ради, уявляєте? Ні, на пенсію! “Аль Капоне”, “Вельвет”… Траплялися і раніше придурки: хто справжній, хто вигляд робив. Л з цими погорів на елементарному, уявляєте? Попередній допит, терористи корчать із себе чортзна-що, ясно, потрібна негайна експертиза. Апаратура записуюча вимикається, хлопці розходяться, щоб швидше ту експертизу організувати, один лише охоронник, тупий, як горила, залишається з тими діячами. Ну, і я, звісно, сиджу, знічев’я патякаю. “Аль Капоне” мовчить — йому гордість не дозволяє з поліцейським псом у балачки вступати, йому, аристократу пещеному, подавай одразу генерального прокурора й дюжину адвокатів. А у “Вельвета” починається словесне нетримання, помітно, що невдовзі “розмажеться”. “А ви, — кажу, — хлопці, часом дурману якого не наковталися?” — “Е-е, — говорить “Вельвет”, — я не дурний, щоб перед ділом ЛСД чи маріхуаною бавитися, можна вляпаться. То ось вони — на “Аль Капоне” зі “Шнурком” — ковтнули пігулки, що їм підсунули, а я тільки вигляд зробив, що ковтнув, а сам їх за комірець укинув, хотів після діла з’їсти, та загубив, коли нас брали, от вони й поснули, а я теж удав, що сонний, але все бачив і чув, нема дурних”. — “Хто ж вам давав пігулки”, — питаю. “Вірні люди”. — “І де ж?” — “Х-ха, небо там, а на плантації кава росте, на ній психи працюють, а довкруг дріт колючий, я не дурний, я все знаю!” — “Звичайно, ви розумака великий, то, певно, пам’ятаєте, що й далі було?” — “Ще б пак, я такий! Поклали нас в закритий фургон і повезли. Потім довго летіли вертольотом, сонце било мені в ліве око, а я й не кліпнув, бо ж вигляд робив, що сплю, сіли десь, літачки стоять такі маленькі, брезентом обмотані, й вертольоти, як наш, а нас перенесли до білого літака, на крилах по дві смужки голубеньких, і знов ми полетіли, я голову на вікно кругле схилив і дивлюся одним оком униз, так не помітять, а внизу сельва та сельва, сутеніло, коли приземлилися, перетягли нас в автомобіль шикарний, увібгали всіх трьох на заднє сидіння, я біля дверей опинився, якраз біля щілини в занавісці, і все, мов у кіно, бачив, але вже нічого цікавого не було, кукурудза та кукурудза, аж пива з пампушками захотілося, привезли на ще якийсь аеродром великий, літак з багатьма вогнями йшов на посадку, ще полетимо, зрадів я, на такому я ще не літав, проте нам дали чогось понюхати, й ми попрокидалися. Тобто вони прокинулися, а я ж не спав, бо не дурний, і ми пішли собі до аеровокзалу, сіли в рейсовий автобус, та й у готель покотили, я не дурний і все знаю, тільки більше нічого не скажу, а то, хе-хе, так і проговоритися недовго…” Ну, а далі “Вельвет” уже зовсім нісенітниці поніс, доки експерти заходилися довкола нього, геть “розмазався”. І чого я, старий дурень, не включив запис?
— Немає рації побиватися, шановний Бастосе. Що дадуть свідчення хворого, якщо вони позбавлені юридичної сили?
— Е, не кажіть, шановний Луно! З тої мозаїки психіатри ліплять якусь одним їм відому картину хвороби. Може, б якось і допомогли нещасному, га? А так я не дуже навіть дослухався до того варнякання, у мене в самого склероз, вважай, і мої свідчення не мають ні юридичної сили, ні котроїсь іншої.
— Отака в мене служба, — зітхнув по паузі Бастос. — Якщо вам доведеться згодом ступити на цю стезю, врахуйте мої промахи, згодиться.
— Щиро вдячний за пораду!
— Пусте — махнув рукою Бастос. — Оце, власне, з цього приводу я й хотів зустрітися з вами. Ну, й ще… — Бастос ніби зам’явся, — суто приватне прохання… Нам з вами по всякому доводилося зустрічатися: й по злому, й по доброму. На кожні часи своя служба, що тут поробиш. Але я завжди вас мав, шановний Луно, за порядну людину. Тож, коли переможе Національний фронт, буде багато змін. Я просив би вас, Луно, як давнього знайомого, аби мене нікуди не тягали, не виставляли на посміховисько в пресі, аби дали спокійно віку дожити.
— Ну хто ж зважиться турбувати заслуженого криміналіста, шановний Бастосе? Ось візьміть про всяк випадок мою візитку, — Луно простягнув білу картку.
— Дякую, Луно. Я радий, що ми порозумілися. Не тримайте зла на старого. Хай вам щастить. Ось проведу вас, трохи порозважаюсь і собі додому, бай-бай.
Луно спускався сходами в суцільній темряві, ковзаючи правицею по перилах. Це вже були інші сходи, десь усередині “профілакторію” мадам Агухеро, на які, попетлявши порожніми вузькими коридорами, його націлив Бастос, шепнувши наприкінці: “Внизу штовхнете двері, там під’їзд і праворуч — вулиця”. Він сторожко намацував чергову сходинку, і коли підошва торкалася її, серце, кіби в такт, гучно гупало, а коли інша нога підіймалася, воно підскакувало аж до горла, перебиваюч і дихання. Все виявилося простим, як маїсовий коржик. Старий лис Бастос, коли б і хотів, більше б уже не сказав нічого. Білий літак з двома голубими поперечними смугами на крилах належав у цій країні тільки одній людині — дону Льяносі, грубо кажучи, одному з небагатьох місцевих мільйонерів. Прізвисько для вузького кола — Фантик. Злітали — ясно ж — з авіабази “Сельва-2”, де служить зять Льяноси, полковник ВПС Октавіо Гермас. Союз капіталу з вояками видно неозброєним оком. Виходить, машина запущена… Вже тільки за це можна дякувати Бастосу. А що йому до того, заслуженому шефові столичної поліції, котрий пережив на своєму віку кілька переворотів? Всі його цінували, як досвідченого криміналіста, а в політику він не ліз, тому не дуже й “забруднився”. Пенсія йому так чи інак належиться, вирішив і на цей раз не втручатися. І це теж насторожує: значить, події будуть розвиватися бурхливо. Окрім того, Бастос учинив мудро: міг би скачати якусь суму з Льяноси, а не став. Бо тому б довелося труснути власним гаманцем, а таке не забувається, потім би нагадали. А тут, певно, обійшлося коштами партійними, ліберали й “демократичні католики” багатенькі. Вертольотом же привезли “Аль Капоне” і К° з суміжної Парайї — підлеглі Гермеса акуратно провели через кордон. Більше нізвідки. І доведеться комусь мандрувати туди. На пресу надії ніякої — підіймуть на сміх і свої і чужі. А знати, що вони готують, мусимо.
Ти підеш, братку.
На вулиці Луно здалося, що йому холодно, аж плечима пересмикнув, намагаючись звільнитися від тисячі колючок, що вп’ялися в шкіру. Влився в натовп, ніби намагаючись позбавитися відчуття пронизливого вітру. Людей було багато, вони обтікали його з усіх боків, розгарячілі, збуджені надвечір’ям, з розчинених навстіж кав’ярень хвилями линули солодко-духмяні аромати, пахло свіжими булочками, кавою і чомусь старим деревом, там і там грала музика; а Луно ніяк не міг пристосуватися до вуличного ритму, на нього наштовхувалися, не завжди встигав ухилитися від зустрічних. І тоді Луно різко звернув ліворуч, у парк Свободи, але не пішов навпростець, повз високі пульсуючі фонтани, бо ніби наткнувся на вогку й невидиму стіну ще більшого холоду і, пришвидшивши крок, аби не марнувати часу, гайнув півколом, доріжкою, що огинала центр парку.
