Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович (электронная книга .txt) 📗
ЗАПИТАННЯ. Містер Бакст розповів про специфічний “театр”, котрий можна, виявляється, використати по-різному: і на добре, й на шкоду…
ОРАНСІО. Зрозумів вас. На жаль, психіатрів у республіці можна перерахувати на пальцях. Ні в державних, ні в приватних клініках згадувані методи не практикуються: ми надто бідні. А значить, і антиметоди…
ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Це перевірено!
ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Тому й бродять у нас божевільні вулицями!
ОРАНСІО. Тому, на жаль…
ЗАПИТАННЯ. А коли цю трійцю з-за кордону закинули?
ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Митниця категорично заперечує: такі “не проходили”. А не помітити їх важко.
ЗАПИТАННЯ. А коли таємно перейшли кордон?
ПРОКУРОР. А коли їх марсіани нам підкинули?! А коли це роботи? Варіантів можна навигадувати безліч! А це — випадок, сліпий випадок! Щоб не трапилося з Кемпесом — автокатастрофа, підсковзнувся і невдало впав, інфаркт — все одно, така вже психологія, ми б підозрювали вбивство: аякже, чоловік закручений у політичну боротьбу! А на нього нарвалися божевільні… Вважайте, що це зрідна автокатастрофі. Всі ж під богом ходимо! Та й давайте подумаємо: чому саме Кемпес? Є ж багато фігур крупніших, господи одведи! Чи не так?
ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. А яка різниця? Порох є, була б іскра…
ПРОКУРОР. Одначе давайте дотримуватися правил гри! Виходьмо з очевидного: хоч ситуація у країні і справді складна, та коли від кожної тіні сахатися, впору самим, добровільно, йти в божевільню. Життя — це стихія, чого в ньому тільки не трапляється. Будьмо розважливими. Пожежу легше попередити, ніж загасити. Не треба робити з мухи слона. Будьте певні, що кожна версія про всяк випадок буде опрацьована поліцією до кінця. В тому числі й ваші гіпотези, гм… деякі. Хоч це й даремна витрата сил і коштів. Ну а з “Аль Капоне” і К°, гадаю, справа ясна. Вони будуть ізольовані від суспільства. За власні вчинки не відповідають, суду не підлягають, свідками виступати не можуть. Нам залишається подумати над тим, щоб подібного більше не траплялося. Вирішуючи складні соціальні проблеми, не забудьмо й про цю.
ЗАПИТАННЯ. Ви обіцяли нам останню зустріч з ними…
ОРАНСІО. Будь ласка!
ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Це можна! (Вводять “Аль Капоне”, він у наручниках, “Вельвет” у гамівній сорочці з зав’язаними спереду довгими рукавами).
ВЕЛЬВЕТ (співає). А на Флоріді
ді-ді-ді-вчатка
ді-ді-ді-ді-ді…
ЗАПИТАННЯ. До них можна звернутися?..
(В залі пожвавлення).
ОРАНСІО. Скільки завгодно!
ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Пане “Аль Капоне”…
“АЛЬ КАПОНЕ” (сідаючи, підкреслено). Містер Аль Капоне…
ШЕФ ПОЛІЦІЇ. Вибачте — містере “Аль Капоне”, перед вами — журналісти, вони б хотіли про дещо запитати у вас.
“АЛЬ КАПОНЕ”. О, прошу! І, сподіваюся, вони доповнять історію моїх славетних подвигів.
ЗАПИТАННЯ. Розкажіть про останній з них!
“АЛЬ КАПОНЕ”. О, панове! Банки, банки… (Мрійливо посміхається) Але ж ви розумієте… (Кивок у бік поліцейських). Секрет!
ЗАПИТАННЯ. Аль Капоне, здається, не знав іспанської?
“АЛЬ КАПОНЕ”. “Аль Капоне” знає всі мови світу!
ЗАПИТАННЯ. Скажіть що-небудь англійською?
“АЛЬ КАПОНЕ”. Янкі. Ол райт. Вері гуд. (Різко) Ясно?!
ЗАПИТАННЯ. Арабською? “Аль К а п о н е”. Шахер-махер. О! (“Вельвет” ходить сценою сюди-туди і мугикає свою пісеньку.
Тут передачу можна обірвати, й вона обривається).
ПАТЛАТИЙ ТЕЛЕКОМЕНТАТОР (на фоні залу, який покидають учасники прес-конференції). І нам з вами все ясно, шановні телеглядачі! Випадок, злий випадок, сліпа гра долі мало не спричинили безпорядків. Адже варто було комусь від безголов’я крикнути: наших б’ють! — як анархія затопила б країну, мов хвиля цунамі. Справді, будьмо розважливими! Аби не кинутися сторч головою за якимось божевільним. По-людськи нам їх шкода, але кожному своє місце. Підстав гадати, що терористична акція була кимось спровокована, нема. Це те саме, якби запідозрити когось у тому, що він, аби викликати паніку, підриває в кратерах вулканів атомні бомби, і тим викликає їхні виверження.
Четверо сиділи навпроти нього, півколом, за двома нерівно зіставленими пластмасовими столиками з алюмінієвими ніжками, на таких же стільчиках, ніби вписані в кінокадр; і йому здалося, та, мабуть, воно так і було, що вони давно тут сидять; це йому перше впало в око, коли прийшов туди в полудень, у зазначений час; місто щойно завмерло в знеможливій задусі, сховалося за жалюзі; його провели в патіо, внутрішній дворик, оточений трьома глухими високими мурованими стінами, всуціль обвитими плющем. Четверо “хефес” — шефів найбільших політичних партій, подумки відзначив він: Шеф-1, Шеф-2, Шеф-3, Шеф-4 — так буде зручніше. Старий платан у кутку розлапистим віттям закривав патіо згори, оберігав від сонця, а під платаном, ледь збоку від чотирьох “хефес”, сидів шеф його рідної партії в своєму незмінному, незважаючи на спеку, темнуватому костюмі, спершись ліктем на коліно, а подборіддям на долоню руки, і незмигно дивився на нього, і ця поза робила шефа ще меншим на зріст, але значно кремезнішим, і задума чи втома ще більше старили його, тому очі на засмаглому м’ясистому обличчі видавалися темнішими й округлішими й ніби пливли на гребені хвилі сіро-сивих густих вусів. Черокі — пригадалася давня підпільна кличка.
— Кава, лимонад, сигарети? — так, саме з цього почав розмову Шеф-1, коли він сів навпроти, дещо віддалік, як і вони, від столика, щоб почуватися вільніше.
Він давно їх знав, і вони його знали краще, ніж то буває завдяки миттєвим зустрічам на спільних нарадах чи координаційних бюро. А тепер, по всьому, слід сподіватися чогось серйознішого. Та що б там не було — життя іде, а в ньому наперед неможливо визначити, що ж головне, а що другорядне, бо нікому не дано знати в цьому житті, як і де відгукнеться той чи інший сплеск нашої душі. А він — Луно, тільки Луно.
Ти підеш, братку.
Чи й не тоді змигнуло це, аж замлоїло тоскно під грудьми, як давно колись, у ту пам’ятливу мить, коли єством уже, не розумом, осягнув, що й він смертний — як усі. В кожному разі тепер так здавалося.
— …Сеньйоре Луно, — сказав Шеф-2, найстарший, — ваша нинішня професія привчила вас до несподіванок, і ви, мабуть, не здивовані, що ми ось так, у такому складі, запросили вас сюди…
— Це — не професія моя, це — доручення партії, — тихо поправив Луно і, відмовившись від кави й цигарок, надпив трохи лимонаду; а про здивування — що ж тут говорити про здивування? Виходить, так треба.
— Це добре, — кинув Шеф-2. — Ми теж не професіонали. Хіба як політики. Та ж на політиків не вчаться, правда? Принаймні в нашій країні. У нас ними робляться. Чи з інтересів шкурних, чи з національних інтересів. Інколи це поєднується. Як от зараз. — Шеф-2 посміхнувся й обвів поглядом присутніх. — Коли включаються інтереси найвищі — власне життя кожного з нас.
“Задовго, — подумав Луно. — Час же, певно, не жде”.
— Вам, Луно, не треба пояснювати, чому нині ми, різні політичні партії, виступаємо єдиним фронтом, — сказав Шеф-4. — “От-от, — аж палець указівний догори підняв Шеф-1, — крупний капітал і воєнщина розуміють, чим їм загрожує об’єднання демократичних сил.” — “І теж інтенсивно готуються до виборів. І можуть почати раніше, — зітхнув Шеф-3. — У Латинської Америки великий і печальний досвід блискавичних переворотів.”
“Ой, як довго, — думав Луно, — вже б до діла…” Тільки Черокі незмигно дивився на нього, в товстих коротких пальцях забувши згаслу сигарету.
— Хотілося б вірити в краще, сеньйоре Луно, — мовив далі Шеф-2, — але ситуація вимагає попереджувати й гірше. А передовсім — остерігатися несподіванок… — Шеф-2 раптом стулив уста, — … несподіваних несподіванок. Типу вчорашньої сенсації, так?
І Луно помітив, як присутні мовби полегшено ворухнулися, навіть Черокі розігнувся, майже торкнувшись плечима платана, і в Луно мало не вирвалося: “Ви вважаєте…”
