Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

— Від твоєї вроди я, здається, осліпну, — мовив намісник.

Білі зубки князівни весело блиснули в усмішці.

— Панна Анна Борзобогата, либонь, від мене у сто разів краща!

— Їй до тебе, як оцій олов’яній мисці до місяця.

— А мені його милость Жендзян зовсім інше казав.

— Його милості Жендзяну треба по губах дати. Що мені та панна! Нехай інші бджоли з тієї квітки мед беруть, а їх там чимало.

Подальшу розмову перебив прихід старого Чегли, котрий прийшов привітати намісника. Він мав його вже за свого майбутнього пана, тож уклонявся аж від порога, за східним звичаєм віддаючи шану.

— Ну, старий Чегли, візьму з панянкою й тебе. Ти їй теж служи до смерті.

— Недовго їй чекати, ваша милость. Та скільки жити, стільки й служити. Бог єдиний!

— Десь через місяць, як із Січі повернуся, рушимо до Лубен, — сказав намісник, звертаючись до Гелени. — А там ксьондз Муховецький із єпитрахиллю чекає.

Гелена злякалася.

— Так ти на Січ їдеш?

— Князь із листами послав. Але ти не бійся. Особа посла і у поганинів недоторканна. Я тебе з княгинею хоч зараз відправив би до Лубен, але дороги страшні. Сам переконався — навіть верхи не дуже проїдеш.

— А в Розлогах довго пробудеш?

— Ще сьогодні ввечері на Чигирин рушимо. Раніше попрощаюся, раніше привітаюся. Така вже княжа служба: не мій час, не моя воля.

— Прошу до столу, якщо намилувалися й наворкувалися, — сказала, заходячи, княгиня. — Ого-го! Щоки в дівчини аж пашать, либонь, не марнував ти часу, пане кавалере! Та що це я, так же воно і має бути.

Сказавши це, вона лагідно поплескала Гелену по плечу, і всі пішли обідати. Княгиня була в чудовому настрої. За Богуном вона давно вже віджурилася, а зараз, дякуючи щедрості намісника, усе складалося так, що Розлоги «cum boris, lasis, graniciebus et colonis» [56] вона могла уже вважати своїми і своїх синів.

А багатства це були чималі.

Намісник розпитував про князів, чи скоро повернуться.

— Із дня на день чекаю. Спочатку вони гнівалися на вашу милость, але потім, зваживши твої вчинки, дуже як майбутнього родича полюбили, бо, мовляв, такого славного кавалера важко вже за сьогоднішніх м’яких часів знайти.

Пообідавши, намісник із Геленою пішли у вишневий сад, що тягся за майданом аж до рову. Сад, наче снігом, був осипаний раннім цвітом, за садом чорніла діброва, у якій кувала зозуля.

— Хай нам щастя наворожить, — мовив пан Скшетуський. — Але треба в неї спитати.

І, повернувшись до діброви, запитав:

— Зозуле-небого, скільки років нам з оцією панною в парі жити?

Зозуля почала кувати. Налічила п’ятдесят із гаком.

— Дай же, щоб було так, Боже!

— Зозулі завжди правду кажуть, — зауважила Гелена.

— А як так, то я іще спитаю! — розохотився намісник.

І спитав:

— Зозуле-небого, а скільки у нас хлопчиків буде?

Зозуля, як на замовлення, одразу ж відповіла і накувала ні більше ні менше як дванадцять.

Пан Скшетуський не знав, що утнути на радощах.

— От старостою стану, далебі! Чула, мила панно? Га?

— Нічого я не чула, — відповіла червона, мов вишня, Гелена. — Навіть не знаю, про що питав.

— То, може, повторити?

— І цього не треба.

У таких розмовах і забавах, мов сон, промайнув їхній день. Увечері після ніжного й довгого прощання намісник рушив на Чигирин.

РОЗДІЛ VIII

Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвіліховського дуже схвильованим і стривоженим; той із нетерпінням виглядав князівського посланця, бо із Січі доходили дедалі загрозливіші вісті. Уже не викликало сумнівів, що Хмельницький готується зі зброєю в руках помститися за свої кривди і повернути давні козацькі привілеї. Зацвіліховському стало про нього відомо, що він побував у Криму в хана і просив татарської підмоги, якої з дня на день очікував на Січі. Отже, все свідчило про те, що готувалася велика від Низу до Речі Посполитої виправа, яка за татарської підмоги могла стати фатальною.

Гроза відчувалася дедалі ближче, виразніше, страшніше. Вже не глуха, незрозуміла тривога розповзалася Україною, а звичайнісінька впевненість у неминучій різні й війні.

Великий гетьман, котрий спершу не дуже цим переймався, зараз підтяг свої війська до Черкас; висунуті вперед форпости коронних військ діставали аж до Чигирина, а це було найголовніше, щоб затримувати збіглих, бо городові козаки й простолюд почали масово втікати на Січ. Шляхта скупчувалася в містах. Подейкували, що у південних воєводствах мають оголосити набір у народне ополчення.

Дехто, не чекаючи звичного у таких випадках королівського заклику, одіславши дружин і дітей у замки, вирушав до Черкас.

Нещасна Україна розділилася на дві половини: одна поспішала на Січ, друга — в коронне військо; одна була за тодішній порядок, друга — за дику волю; одна прагнула зберегти те, що віками наживалося працею, друга хотіла в неї це добро відібрати. Невдовзі обом судилося забруднити братські руки кров’ю власного тіла. Жахливий конфлікт, перш ніж прибрати релігійні гасла, що були зовсім чужі для Низу, затівався як війна соціальна.

Та хоч чорні хмари заступили українське видноколо, хоч від них падала зловісна тінь, хоч усередині в них клекотіло й гуркотіло, а удари грому перекочувалися з кінця в кінець, люди ще не усвідомлювали, яка нечувана насувається гроза. Можливо, не усвідомлював цього і сам Хмельницький, котрий тим часом надсилав краківському воєводі, козацькому комісарові й коронному хорунжому листи, сповнені скарг і ремствувань, а заодно й присягань у вірності Владиславові Четвертому і Речі Посполитій. Хотів він виграти час чи припускав, що якийся договір іще може покласти кінець конфлікту, — кожен думав по-своєму, і тільки дві особи ні на мить не тішили себе щодо цього надією.

Особами цими були Зацвіліховський і старий Барабаш.

Старий полковник теж одержав від Хмельницького листа. Був він глумливим, погрозливим і сповненим образ. «Ми починаємо з усім Військом Запорозьким, — писав Хмельницький, — ревно просити і благати, щоб усе гаразд було із тими привілеями, які ваша милость у себе ховав. А позаяк ховав ти їх задля власної користі й наживи, то все Військо Запорозьке вважає тебе гідним полковникувати над вівцями або свиньми, але не над людьми. А я прошу вибачення у вашої милості, якщо чимось не догодив в убогій господі моїй у Чигирині на святого Миколая і що поїхав на Запорожжя, не сповістивши і не попрощавшись».

— Ви тільки погляньте, добродії мої, — звернувся до Зацвіліховського і Скшетуського Барабаш, — як він із мене знущається, а це ж я його навчав військової справи і майже за батька йому був!

— Отже, він з усім Військом Запорозьким привілеїв домагатиметься, — мовив Зацвіліховський. — І війна, просто кажучи, буде громадянська, з усіх воєн найстрашніша.

А Скшетуський на це:

— Бачу, квапитися мені треба; дайте ж мені, добродії, листи до тих, із ким мені по приїзді слід зв’язатися.

— До кошового отамана у тебе є, ваша милость?

— Є від самого князя.

— Тоді я дам тобі до одного курінного, а його милость Барабаш має там родича, теж Барабаша; від них про все й довідаєшся. От тільки чи не запізнилися ми з такою експедицією? Князь хоче знати, що там насправді діється? Відповідь коротка: лихе діється! Він хоче знати, що робити? Порада коротка: зібрати якнайбільше війська і з гетьманами з’єднатися.

— То пошліть до князя гінця з відповіддю й порадою, — сказав пан Скшетуський. — А я мушу їхати, бо мені наказано, і князівського рішення змінити не можу.

— А чи знаєш ти, ваша милость, що це страшенно небезпечна поїздка? — спитав Зацвіліховський. — Народ уже такий збурений, що вгамувати його важко. Якби не було близько коронного війська, чернь і на нас би накинулася. А що ж тоді там? Ти ніби драконові в пащу лізеш. — Ваша милость хорунжий! Иона не в пащі, а в череві кита був, але з Божою поміччю живий лишився.