Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

Цієї миті повернувся Скшетуський.

— Люди вже рушають, — сказав він.

Зацвіліховський наповнив чарки.

— За щасливу подорож!

— І щасливе повернення! — додав пан Заглоба.

— Пливти вам буде легко, вода висока.

— Сідайте ж, милостиві панове, доп’ємо. Невелике барильце.

Вони посідали й розлили мед.

— Цікавий край побачиш, ваша милость, — мовив Зацвіліховський. — Поклонися від мене у Кодаку панові Гродзицькому! От жовнір так жовнір! На краю світу сидить, далеко від гетьманського ока, а порядок у нього такий, що дай Боже, аби в усій Речі Посполитій такий був. Я добре знаю Кодак і пороги. Колись туди частіше їздили, і на душі сумно стає, як подумаєш, що усе це вже минуло, а тепер…

Тут хорунжий підпер сиву голову рукою і глибоко задумався. Стало тихо, чути було тільки кінський тупіт у воротах — це решта людей пана Скшетуського виїжджала на берег до байдаків.

— Боже мій! — мовив, прокинувшись від задуми Зацвіліховський. — І все-таки раніше, хоч чвари і не вщухали, краще було. От як сьогодні пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під командою Любомирського в атаку на яничар ішли, то молодці у своєму окопі шапки підкидали і кричали: «Пускай, батьку, з ляхами вмирати!» А сьогодні що? Сьогодні Низ, якому належить бути форпостом християнства, пускає татар у межі Речі Посполитої, щоб напасти на них, коли вони вертатимуться зі здобиччю. Або ще гірше: Хмельницький навіть єднається з татарами, аби разом із ними християн убивати…

— Тож вип’ємо з горя! — перебив Заглоба. — Ох і мед!

— Дай же, Боже, чимскорше вмерти, щоб війни громадянської не бачити, — мовив далі старий хорунжий. — Спільні гріхи треба кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, бо брат брата вбиватиме. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто у шляхетських загонах? Русини. А хіба мало їх у коронному таборі? А я сам хто такий? Ох, нещасна Україно! Кримські поганці накинуть тобі ланцюг на шию, і на турецьких галерах веслуватимеш!

— Та не побивайся ти так, добродію хорунжий, — озвався пан Скшетуський, — бо ми, здається, скоро заплачемо. Може, ще і в наше віконце засяє сонце!

Але сонце саме заходило, і його останні промені відсвічували червоним блиском на білій голові хорунжого.

У місті дзвонили до вечерні й до похвальної.

Вони вийшли. Пан Скшетуський попрямував до костьолу, пан Зацвіліховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже смеркло, коли вони знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди пана Скшетуського уже сиділи в байдаках. Веслярі ще носили спорядження. Холодний вітер дув від гирла, яке було неподалік, до Дніпра, і ніч обіцяла бути не дуже погожою. При світлі вогню, що палав на березі, вода в річці криваво виблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю спливала кудись у невідому темряву.

— Ну, щасливої дороги! — мовив хорунжий, сердечно стискаючи юнакові руку. — Будь, ваша милость, пильний!

— Не турбуйтеся. Дасть Бог, скоро побачимось.

— Тільки вже, мабуть, у Лубнах або у князівському таборі.

— Так ти, ваша милость, остаточно до князя зібрався?

Зацвіліховський підняв руки вгору:

— А що ж мені лишається? Війна так війна!

— Зоставайся ж у доброму здоров’ї, добродію хорунжий.

— Хай тебе Бог береже!

— Viva valegue! [60] — кричав Заглоба. — А якщо тебе, ваша милость, вода донесе аж до Стамбула, уклонися султанові. Якщо ж ні, то нехай йому хрін!.. Ох і добрячий був мед!.. Брр! Як тут холодно!

— До побачення!

— До зустрічі!

— Хай Бог помагає!

Зарипіли весла, вдарили об воду, і байдаки попливли. Вогонь, що горів на березі, почав швидко віддалятися. Довгенько ще бачив Скшетуський старечу постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і враз якась незрозуміла туга стиснула йому груди. Несе його вода, несе, але відносить від доброзичливих сердець, від коханої, від рідних місць, несе невблаганно, як доля, але у краї дикі, у темінь…

Із гирла Тясмину байдаки випливли у Дніпро.

Вітер свистів, весла плюскотіли одноманітно і сумно. Веслярі почали співати:

Скшетуський загорнувся у бурку і влігся на постіль, яку вимостили йому жовніри. Він почав думати про Гелену, про те, що вона досі не в Лубнах, що Богун залишився, а він од’їздить. Побоювання, недобрі передчуття, турботи обсіли його, як круки. Він спробував боротися з ними, але стомився, думки його почали плутатися, змішалися якось дивно з посвистом вітру, з плюскотом весел, із піснями рибалок — і він заснув.

РОЗДІЛ IX

Погода стояла чудова. Широко розлита вода бралася легенькими брижами від легкого і теплого подуву вітру.

Береги були в тумані й зливалися з поверхнею вод в одну безмежну рівнину. Жендзян, прокинувшись і протерши очі, аж злякався. Він глянув здивованими очима довкола і, не побачивши ніде берега, сказав:

— Боже милий! Мій добродію, ми що, вже морем пливемо?..

— Це така річка широка, не море, — відповів Скшетуський, — а береги побачиш, як туман спаде.

— Я гадаю, що невдовзі нам і в Туреччину мандрувати доведеться.

— І помандруємо, якщо накажуть. А поглянь лишень: ми не самі пливемо…

Довкола, скільки сягало око, видно було кільканадцять байдаків, дубасів, або тумбасів, і вузьких чорних козацьких човнів, обшитих ситником, які в ужитку називали чайками. Одні з цих суденець пливли за течією, їх вона несла дуже швидко, інші працьовито пнулися вгору по річці з допомогою весел і вітрил. Одні везли у прибережні міста рибу, віск, сіль і сушені вишні, інші поверталися із населених околиць, навантажені запасами харчів для Кодака і товарами, які охоче купували на Крамному базарі в Січі. Дніпровські береги від гирла Псла були вже зовсім пустельні, лише де-не-де на них біліли козацькі зимівники. Річка була ніби великим битим шляхом, що сполучав Січ із рештою світу, тому й рух на ній був такий значний, особливо коли прибутна вода полегшувала судноплавство і коли навіть пороги, окрім Ненаситця, суднам, що йшли вниз по річці, можна було подолати.

Намісник із цікавістю придивлявся до цього річкового життя, а тим часом байдаки його швидко наближалися до Кодака. Туман розвіявся, і стало добре видно береги. Над головами мандрівців літали хмари водних птахів: пеліканів, диких гусей, журавлів, качок і чайок, лежнів і мартинів; у прибережних очеретах стояв такий ґвалт, таке вирування води і шум крил, що, здавалося, там відбуваються пташині сейми або битви.

За Кременчугом береги ставали нижчими і відкритішими.

— Погляньте-но, добродію! — зненацька вигукнув Жендзян, — ніби сонце пече, а в полях лежить сніг.

Скшетуський глянув. І справді, скільки сягало око, якийся білий покрив блищав у променях сонця обабіч річки.

— Гей, старший! А що це там біліє? — спитав намісник.

— Вишні, пане! — відповів старший.

Він казав правду. Вишневі ліси, що складалися з карликових дерев, густо вкривали обидва береги за гирлом Псла. Плоди їхні, солодкі й великі, були восени поживою для птахів, звірів і людей, що заблукали в цій глушині, а також були предметом торгівлі, який возили байдаками аж до Києва і далі. Зараз ліси потопали у цвіту. Коли наблизилися до берега, щоб дати веслярам перепочити, намісник із Жендзяном висадилися, бажаючи ближче розгледіти ці зарості. Їх огорнув такий п’янкий аромат, що вони ледве дихали. Безліч пелюсток уже лежала на землі. Подекуди деревця утворювали непрохідні хащі. Поміж вишнями буйно ріс і дикий карликовий мигдаль, укритий рожевим цвітом, що пахнув іще сильніше.