Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
Увечері, люди, що сподівалися за дві-три години смерти, весело співають гуртками, несвідомо проганяючи з душі тривогу. Сивобороді дядюшки, як діти, граються у «джмеля», «плескача» і т. п. Варта не забороняла.
Та коли, десь по десятій годині, стукнули вихідні двері — в підвалах запанувала мертва тиша. На порозі став латиш, вартовий комендант із списком в руці. Вичитавши голосно кільканадцять прізвищ, весело махнув рукою.
— Збирайся з річами! Раз-два! Живо!
Викликані розгублено збирали манатки, прощалися з сусідами. У всіх в очах стояло болюче питання: смерть чи воля?
Перед тим ми розмовляли трохи із симпатичним старичком в окулярах. Він оповів нам, що працював механіком на фабриці Єльворті, що забрали його за чиїмсь доносом без всякої вини, що він хворіє на серце та, що колиб його розстріляли, то жінка і шестеро дітей з голоду пропадуть.
Коли латиш вичитав прізвища, він весь затрусився і, піднявшися з сінника, розгублено дивився на двері, рухаючи побілілими губами, неначе хотів щось запитати, та вони не слухалися.
— Лашенко, збирайтеся — вас викликали! — крикнув до нього хтось із в'язнів.
Лашенко вхопився за груди і як підрізаний впав на свій сирник.
Якийсь в'язень-лікар ствердив смерть.
Латиш пройшов між в'язнями і, помацавши живчика, сплюнув.
— От дурень! Його на волю викликають, а він помер. А під ворітьми жінка дожидає, — сказав слідчий, що звільняє сьогодні.
Викликаних забрали. Лашенка два червоноармійці поволікли за ноги на двір. Удвох з Гнатом лягаємо спати на його сінник.
Почалася низка нових допитів.
Умовившися з Зінкевичем, щоби брехати в одно, потрошки «признаємося» про Холодний Яр, та скоро переконуємося, що особісти хочуть лише витягнути із нас, що ми знаєм, а потім розстріляти. Не такі вже вони дурні, щоби послати нас з відділом до Холодного Яру.
Незадоволений із наших «признань» начальник відділу, викликавши мене через тиждень, став вичитувати «нотацію», що я не хочу стати червоним командіром і сам напрошуюся, щоб мене розстріляли. Та їм не спішно... Відправлять нас до тюрми, а коли мені захочеться жити, то щоби написав йому коротеньку заяву через тюремну адміністрацію і він пришле за мною авто. Те саме сказав Зінкевичеві.
Відпроваджували нас до тюрми, зв'язаними, вісім червоноармійців, що дуже уважно ставилися до свого обов'язку.
За містом в груди вдарив легкий степовий вітер. Цей подих волі п'янив мозок і стискав серце нездійснимими бажаннями.
Після реєстрації в конторі тюрми, дозорці запровадили нас до одиночного корпусу і розсадили по різних одиночках.
Єлісаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу. В одиночці — приковане до стіни залізне ліжко, такий самий столик і стільчик. На столику мідний збан і їдунка. В окованих залізом дверях — досить великий чотирьохкутний виріз, що закривається дощинкою на завісах. Через нього подавалася їжа і вода.
На залізній рідкій решітці ліжка не було нічого окрім кількох жмутків зів'ялої трави, яку очевидно приніс знадвору попередній мешканець. Від такої «постелі» — голі дошки — річ для спання без порівняння вигідніша. Жалкую, що не захопив з собою із чека того жіночого саку. Від Галіної сорочки залізо м'якшим не ставало, а до тіла, в різних місцях, не можна приторкнутися. Ранки на тілі пороз'ятрувалися від бруду та подражнень і треба було залізної волі, щоби не дряпати собі до крови шкіру, босі ноги гостро відчували вохкий холод залізо-бетонової підлоги. Їсти давали пів фунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки на обід, та горячу воду у вечері. А організм вимагав «матеріялу» на латання своїх дірок. Апетит був такий «вовчий», що нераз, дивлючися на свою постіль, задумуюся над тим, як би смакувала чоловікові трава. Коли ранком дозорець відімкнув камеру, бачу, що на моїх дверях крейдою написане моє прізвище й холодноярський псевдонім. (Його виказав начміл, що чув як до мене зверталися хлопці у Розуміївському лісі). Нижче було написане обвинувачення: «Служба в армії Петлюри і в банді Холодного Яру. Напади на міста й совітські установи. Вбивства червоноармійців та партійних працьовників. Захоплений із зброєю в руках».
Свідоцтво - вистарчаюче.
Одного ранку камери обходив фельшер із тюремної лікарні. Показую йому свою шкіру. Глянувши, співчуваюче захитав головою і записав моє прізвище та номер камери.
Після обіду викликали до лікарні. Дозорець, пропустивши мене з санітаром у сусідний з нашим дворик лікарні, замкнув за нами фіртку і вернувся.
На сходах лікарні, розмовляючи, грілося на сонці кільканадцять в'язнів, викликаних до лікаря. У коридорі на стільці сидів піджилий дозорець і сердито відбивався від мух, що не давали спокійно дрімати. В кінці коридора якийсь дідусь з сивою борідкою тихо розмовляв з фельшером, який обходив камери. При цьому декілька разів поглянули в мій бік. Коли я став і почав проходжуватися по дворику, дідусь вийшов і підійшов до мене.
— Ви — Залізняк, з Холодного Яру?
— Так. Чому це вас цікавить?
Очі його забігали по моїм обличчі з якоюсь батьківською ласкою.
— Треба, голубчику, рятуватися якось, бо розстріляють.
Інтуїція відразу відштовхнула думку, що може то провокатор.
— Знаю. Та як тут вирятуєшся?!
В цей час санітар вигукнув моє прізвище. Собесідник стиснув мені руку.
— Ідіть до лікаря. Як вийдете — я попрошу, щоби вас відразу не відводили. Щось вам скажу.
Лікар, якийсь видно «аполітичний» сердега, з добродушним короткозорим поглядом, оглянувши, призначив ванну, масть та сказав фельщерові, щоби той дав мені пару чистої білизни.
Мастити будете — повчав він фельшера — що дня, поки зійде. Добре булоби щоби він на сонці вигрівався.
Фельшер зморщив брови.
— З одиночок на прогулянку не випускають. Та я буду що дня брати його до лікарні зарання, а відсилати аж по скінченні приняття. Най вигрівається.
Викупаний, намащений, одягнувши стареньку чисту білизну з гардероби лікарні — виходжу на двір. На моє прохання, щоби якось випрати і повернути мені мою вишиту сорочку, фельшер сказав, щоб я залишив її у ванні, а на дворі сказав про це тому чоловікові, що зо мною розмовляв. Почуваю себе як новонароджений. Найбільшою приємністю було, що я позбавився дармоїдів зі свого тіла. Червоноармійські штани разом з їх населенням вкинув у ванній під піч. На сходках очікувала вже друга партія хворих в'язнів. Дідусь дожидав на мене. Сідаємо осторонь на траві.
— Так отож слухайте, та робіть такий вигляд як би ми розмовляли собі про найзвичайнісінькі річі. По перше — чи ви знаєте такого то? — назвав він мені одного із інтелігентних холодноярських «бурлаків».
— Ну, звичайно, знаю!
— Це мій добрий знайомий — усміхнувся дідусь якось «лукаво». — Я сиджу за дрібненьку справу: сини —старшини — до червоної армії на мобілізацію не зголосилися. Нас, таких «щасливих» батьків сидить тут кільканадцять. Та довго вже сидіти не буду. Передав своїм «гультіпакам», щоби дурня не валяли, а з'являлися. Тепер можуть їх тут у запасових частинах залишити, а як вишлють на фронт — то перейдуть до наших — тільки й біди.
Покищо я отут працюю в лікарні, помагаю у канцелярії тощо, а головне, вільно собі по тюрмі ходжу. Комусь із своїх записочку від товариша по справі про слідство передаси, комусь їсти роздобудеш — для мене старого і то «робота».
Як вас привели — я знав, бо у конторі мої добрі знайомі працюють. Фельдшер цей — теж наша людина. Я його попросив, щоб він заглянув до вас та привів під якоюсь причиною до лікарні.
Щоби вирятувати життя — для вас є тільки одна дорога. В тюрмі було кілька випадків захорування на сипний тиф. Тюремне начальство дуже боїться, щоби тюрми не обхопила пошесть і як тільки лікар ствердить, що в'язень захворів на сипняка, відразу же, не питаючи, за ким він числиться, відправляють до земської лікарні. Там тюрма має свою палату, її стережуть міліціонери.
