Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
Пише російський історик:
«…B 1389 г. скончался московский великий князь Дмитрий Иванович. І хотя он… завещал… великое княжение своему сыну Василию, утвердить это решение мог лишь законный хан (цар. — В. Б.) Русского (Московського. — В. Б.) улуса — Тохтамыш. Тохтамыш подтвердил права Василия Дмитриевича и, что вполне естественно, в преддверии столкновения с Тимуром, потребовал от него… (войско. — В. Б.) Князь Василий войско привел, но никакого желания сражаться за Тохтамыша у русского (московского. — В. Б.) князя не было…» [101, с. 185].
Отак хитро і з викрутасами писав російський професор про московське військо на річці Кундурчі. Та цікаво те, що він однозначно визнав хана Тохтамиша царем, а отже — господарем Московського улусу.
Що ж трапилось у війську Тохтамиша, коли маючи повну перевагу в битві йому не вдалося добити, чи полонити, рештки війська Тимура та захопити самого Тимура в полон? На це запитання російська історична наука не має відповіді. Є лише згадка та посилання на якусь містичну силу. Про поразку війська Тохтамиша не може бути мови хоча б з огляду на аналіз подальшої поведінки Тимура.
Послухаємо давніх істориків:
«Потери Тимура неизвестны. На карте Фрао Мауро показано место сражения: “тут находится 18 могил, сделанных Тамерланом… Он приказал похоронить только начальников”. Если эти 18 могил означают место погребения начальников “тьмы”, т. е. десятитысячников, то потери Тимура… (огромны. — В. Б.). Его войско вышло из боев сильно потрепанным, поэтому после сражения у реки Кундурча Тимур не рискнул идти на Сарай и Астрахань, а ушел обратно в Самарканд, хотя волжские города Золотой Орды… оставались фактически беззащитными. Остановившись лагерем на одном из островов Волги, носившем имя Уртюбе, Тимур в течение 26 дней приводил в порядок свои войска…» [14, с. 156].
Жоден переможець в історії так не поводився.
Професор М. Г. Сафаргалієв писав надзвичайно обережно. Якщо російські професори із когорти «ура–патріотів» підпадали під звичайну радянську цензуру, то професор — татарин, у нашому випадку, пройшов потрійну цензуру. Це зрозуміло. Тому професор тільки окремими натяками та фразами малював справжню картину.
Пропоную пильніше придивитися до свідчення професора. Як виявилося, бій був не один, а — кілька. Це свідчить, що битва на річці Кундурчі так і не закінчилась. Переможець не міг заховатись на волзькому острові та 26 діб «зализувати рани».
Професор зробив натяк на «иезахищені волзькі міста». Він послався на Сарай і Астрахань, відволікаючи увагу цензури від сусідніх міст — Самара, Булгар, Казань тощо. Ці міста лежали на відстані одно–дводенного кінного переходу для так званого переможця Тимура. З тих міст Тимур навіть не отримав відкупного. В чому річ? Чому так званий переможець Тимур замість того, аби, погрожуючи переможеним, вимагати від них, чого забажається, сидів 26 діб на волзькому острові? А потім відійшов до Середньої Азії старою дорогою через сучасний Центральний Казахстан, де до липня степ вигорає повністю, а малі ріки — пересихають.
Один із «придворних істориків» еміра заявляв таке:
«В этом походе в руки Тимура досталось 4 000 000 овец, 40 000 штук рогатого скота, 500 000 лошадей и 500 000 людей» [14, с. 156].
Хоча далі пояснюється, що ці дані не підтверджені. «Писаки Тимура — писали, а московські історики — повторювали.
Сором цих людей не мучив!
Якщо глянути на карту центрального Казахстану, то дізнаємось — якою б дорогою Тимур не повертався, від річки Уралу (Оренбург) до річки Сирдар’ї у серпні–вересні йому треба було долати пустелі та напівпустелі щонайменше 30–40 діб без можливого поповнення води та фуражу.
Тепер зрозуміло, чому Тимур вирушив у похід наприкінці лютого, рухаючись із півдня на північ. Він використовував весну — появу води в річках і трави у видолинках та долинах, рухаючись на північ услід весні.
Восени земля Центрального Казахстану стоїть випалена сонцем і зневоднена.
Автор говорить про це як фахівець, що прожив у Казахстані більше сорока років, з них біля 30 років — у Центральному Казахстані, побудував там сотні малих і десятки великих мостів на просторі від сучасних Кустаная до Джамбула та від Павлодара до Джезказгана. Тому цілком офіційно заявляє: армія Тимура у серпні — вересні пройти через Центральний Казахстан у тому кількісному складі та з тими трофеями, як це трактує московський офіціоз, — не могла. То стовідсоткова неправда.
Могли цей шлях подолати з допомогою місцевих жителів тільки рештки армії Тимура кількістю 30–40 тисяч, та й то зі значними втратами.
Зверніть увагу, з Тимуром через Центральний Казахстан у зворотню дорогу не пішов жоден зрадник.
«Кунче–оглан, Тимур–Кутлук–оглан и Эдигей, сопровождавшие Тимура в этом походе и оказавшие большие ему услуги, обласканные Тимуром… отправились по своим улусам» [14, с. 157].
I не просто вирушили до своїх улусів, а «Сам Едигей, как передает Ибн–Арапшах, еще до своего ухода из лагеря Тимура “послал гонцов к своим родичам, соседям и племенам левого крыла, без ведома о том Тимура (сказать), чтобы они ушли из своих мест и откочевали из своих родных краев, направляясь
ГУДИ, где и самый центр и местности до него (представляют) трудное сообщение и много опасностей, чтобы они, если возможно, на одном привале не оставались два дня, и чтобы они (непременно) поступили так, иначе Тимур, застигнув их, рассеет их и погубит всех. Они последовали тому, что предписал Идеку, и шли, не останавливаясь» [14, с. 157].
Переможець Тимур, залогікою, не міг так вчинити. Так «віддячити» міг тільки розгромлений Тимур.
Отак незаперечні факти спростовують московські байки та вигадки про «велику перемогу Тимура» на річці Кундурчі.
Що цікаво: коли про похід Тимура та битву на річці Кундурчі в московській історії наводяться деталізовані факти й описи, проведено сотні досліджень і захищено десятки дисертацій, тобто брехня ллється рікою то про відхід війська Тимура «з волзького острова Уртобе» «через Центральний Казахстан до Самарканда» не написано жодного слова, окрім загальних міркувань. Зазначимо також, що у війську Тимура на річці Кундурчі були й військові тумени зрадників названих давніми істориками: Кунче–оглана. Тимур–Кутлука–оглана та Едігея. Хоча, звичайно, російська так звана історична наука про те мовчить. Зрадники — керівники родів не могли серйозно сприйматись еміром без підтримки родів. І роди повністю підтримували своїх Чингісидів–огланів, що засвідчили «дворові історики» Тимура. Не наводитиму цитат з цього приводу.
Повернемось до тієї ночі, коли відбулася зрада хана Тохтамиша. Звичайно, російська історіографія ніколи б не розсекретила своїх документів, та ярлик (лист) хана Тохтамиша до польського короля Ягайла був знайдений і оприлюднений не з волі московської імперської влади.
Ось текст ярлика Техтамиша, написаний у 1392 році (переклад професора Казанського університету Мірзи А. К. Казем–Бека).
«Тохтамыш моє слово.
Чтобы дать знать о восшествии (на престол) великой Орды, уже отправляли (мы) к тебе Кутлу–Бугу (и) Асана, главных послов. И ты тоже отправил к Нам своих посланников. В прошлом году Бикбулат, Худжамадин, несколько главных огланов, Бикши, Турдучак, Бирди (и) Давуд, главные князья тайком отправили одного, по имени Идуку, с приглашением к Тимуру; тот вместе с языком шел (на нас). Когда они с лукавым (пестрым) сердцем шли (к нам и) язык впереди (вел их), тогда (мы) узнав, собрались. Когда начался бой, те злые люди (упомянутые изменники) повернулись и тронулись с места; а народ упрямился. Когда дело то приняло такой оборот, вот что случилось:
Бог нам помог: передал (он) мне враждующих: Бикбулата, Хаджимадина, Турдучака, Бирдия (и) Давуда, великих огланов и князей.
Теперь, чтобы дать знать об этом случившемся, отправили (мы к тебе) главных послов Асана и Турду–Ходжу…
Прощай! Ярлык (писан) в году, называемом Курицею, в семсот девяносто пятом году (эгиры), осьмого дня месяца Реджеба, когда Орда находилась на Дону» [92, с. 37–38].
