Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
Отже, причиною невдачі Тохтамиша в битві на річці Кундурчі стала звичайна зрада кількох «великих князів–огланів». Про це свідчить не тільки ярлик Тохтамиша до Ягайла, а й арабський історик Ібн–Халдун та інші.
Професор М. Г. Сафаргалієв дещо узагальнив це питання та уточнив імена зрадників:
«Ибн–Халдун, также описавший эти события… видел, наряду с другими причинами, прежде всего измену военоначальников Тохтамыша…Бекбулат был не единственным изменником; вместе с ним же изменили Тохтамышу царевичи: Хаджамад–дин, Турджак–берде, Давуд и князь Тегин» [14, с. 155].
Зауважимо — професор М. Г. Сафаргалієв дещо по–іншому подав імена зрадників хана Тохтамиша. А це черговий натяк професора. Отож, переглянемо відомі переклади ярлика Тохтамиша.
Ось як подає ті імена професор Казанського університету О. М. Ковалевський у 1835 році:
«Бик–булат, Ходжа–Медин, Бигиш, Турдучак, Берди и Давуд» [92, с. 30].
А ось переклад професора І. М. Березіна з його книги: «Угланы… Бекбулат и Ходжа Медин, и Беки, из коих главные Бекгич и Турдучак Берди Давуд» [92, с. 51].
Абсолютно всі перекладачі ярлика хана Тохтамиша до польського короля Ягайла згодні, що хана зрадили два Великих князі–оглани: Бек–Булат (князь Булат) і Хаджа Медін (князь Хаджа) та кілька князів. Із тих простих князів (удільних) професор Санкт–Петербурзького університету І. М. Березін називає двох: Бегіча та Давида, а своє рішення пояснює так:
«Бекгиш Турдучак Берди Давуд. В чтении сих именя следовал при переводе современному противню, согласно которому и принимаю “Турдучак Берди Давуд” за одно имя; мусульманское “Давуд” могло измениться на русский лад в “Давид”, что и понудило меня уклониться в чтении этого имени от современного перевода» [92, с. 60].
Отаке маемо роз’яснення від професора Іллі Березіна. Хоча всім зрозуміло, що не важливо скільки було князів–зрадників удільних, чи два, чи чотири.
Із цієї цитати слід зробити інший надзвичайно корисний і правильний висновок: до сьогоднішнього дня ярлик хана Тохтамиша можна читати по–різному. Звичайно, у російському перекладі.
Та повернімось до 18 червня 1391 року. Є лише єдине джерело, яке розповідає, що ж відбувалось у ніч після 18 червня. Це Ногайська редакція знаменитого «Сказания о Едигее и Тохтамыше».
От що з цього приводу повідомив професор М. Г. Сафаргалієв:
«В Ногайской редакции «Сказания о Едигее и Тохтамыше» имеется опущенная в других источниках подробность: Тохтамыш… призвал к себе всех военачальников и предложил им обсудить, что предпринять дальше, но получил уклончивые ответы от своих приближенных, думавших только об измене» [14, с. 155].
А професор I. М. Березін, вивчаючи цей матеріал, ще у 1851 році встановив:
«Из истории известно, что два Углана (Чингісиди. — В. Б.) ушли задолго к Тимуру, но не видно, чтобы Бекбулат, Принц крови, изменил во время битвы» [92, с. 61].
Війська усіх зрадників Тохтамиша були відведені вночі з 18 на 19 червня 1391 року. Князі–оглани: Булат, Медін (Хаджа), Бегич та Давид, очевидно, християнського віросповідання, бо мусульманські імена у ярлику Тохтамиша мали б однозначне тлумачення, не побажали добивати рештки своїх одноплемінників — мангитів та споріднених з ними родів, які перебували в лавах армії Тимура.
З наведеного бачимо, що головною причиною успіху в битві на річці Кундурчі була не військова майстерність Тимура, а зрада окремих воєначальників хана Тохтамиша. Зрадивши хана, вони вночі з 18 на 19 червня відвели з поля бою свої тумени, а це, напевно, 6 туменів, в яких залишалось не менше 40 тисяч війська. І головним зрадником, згідно з усіма свідченнями, став князь–оглан (тобто Чингісид) Булат, у перекладах і в ярлику — Бекбулат.
Та що найцікавіше, це місце, куди попрямував князь–оглан зі своїм військом після виходу з битви на річці Кундурчі.
Послухаємо ще одного російського професора:
«Бекбулат сбежал, переправившись через Волгу к верховьям Дона… где находился его улус» [14, с. 155].
Треба визнати надзвичайно просту істину: історія Золотої Орди та Московської держави біля «верхів’я Дону» знає тільки два Великих князівства: Московське і Рязанське. По–іншому: улус хана Беркечара та улус хана Петра Ординського. Все!
Ось чому ллється таке море московської брехні про «великого стратег а Тимура» та його «перемоги» над ханом Золотої Орди Тохтамишем. У великому словоблудді приховується правда про московську зраду та московських зрадників князів.
Немає значення, під яким ім’ям хан Тохтамиш подав так званого Великого московського князя, чи Булата, чи Медіна (Тегіна). Обидва великі князі — Чингісиди Бек–Булат і Хаджа–Медін (Московський і Рязанський) зрадили ханові Тохтамишу в 1391 році.
Цікаво зазначити — саме тією ж дорогою, якою тікав Бекбулат у професора М. Г. Сафаргалієва, у професора JI. М. Гумільова втікав так званий великий Московський князь.
«Василий, увидев, как поворачиваются события, повел свое войско в низовья Камы и… ушел на правый берег Волги…» [101, с. 185].
Щоб там не писали російські історики, але хан Тохтамиш не втік після цих подій із Волзької Булгарії. І цьому є два надзвичайно простих докази.
Перший. Незаперечний факт: Тимур сховався зі своїм недобитим військом на «Волзькому острові». Отже — він когось побоювався, якщо вчинив важке форсування ріки Волги, де, на острові, військо перебувало в набагато гірших умовах.
Другий. Перебуваючи на теренах Волзької Булгарії впродовж 26 діб, емір Тимур не наважився підступитись до жодного із найбагатших міст Булгарського улусу: Самари, Булгара, Жукотина тощо.
Це зайвий раз доводить: відступивши зі своїми та булгарськими туменами до Волзького закруту, Тохтамиш перекрив Тимурові шлях до північних поволзьких міст. А йти на південь уздовж Волги до столиць Золотої Орди Тимур побоявся, почуваючи за спиною Тохтамиша.
Треба пам’ятати: військо Тохтамиша постійно зростало завдяки мобілізації у Булгарському улусі та в улусі хана Мухаммеда. Не зрадив свого Великого хана (царя) улус «Бахмета Усейнова сына», тобто так званий Великий Тверський князь.
Такою є історична правда про битву на річці Кундурчі 18 червня 1391 року.
4
Прийшов час спростувати ще одну надзвичайно потужну — московську вигадку (брехню) про так званий похід Тохтамиша на Москву 1382 року. Звернімо увагу саме на рік походу — 1382. Ця настільки очевидна брехня викликає повне несприйняття.
У хана Тохтамиша в 1382 році не було жодних підстав карати так званого Дмитрія Донського. У 1380 році московський хан (князь) виступав на боці Тохтамиша і признав його Великим ханом Золотої Орди. Якби було у поведінці Дмитрія щось інше, то його б покарали ще у 1380–1381 роках, як Мамая.
У 1381 році хан Тохтамиш відроджував у державі роботу центрального апарата і ніяких військових походів не розпочинав. Свою частку податків московський князь до казни Орди вносив своєчасно. Тож абсолютно ніяких підстав для особистого (підкреслюємо саме цей факт) походу хана Тохтамиша на Москву не існувало.
У московській історичній науці не було жодного факту, коли б хан Золотої Орди в XIII–XIV століттях особисто очолював похід на Москву, Твер чи Рязань. Це було принизливо для хана — карати підлеглого особисто. Щоб хан сам очолив похід, повинно трапитися було щось неординарне, наприклад зрада.
Ще раз нагадуємо: не може московська історична наука будуватись на винятках із правил або звичайнісінькій брехні.
У московській історіографії не існує жодного обгрунтування походу Тохтамиша на Москву 1382 року. Ба — більше, російські історики визнають у цьому поході наявність багатьох спірних питань.
Хоча б такі:
Перший — стосовно «розни в русских князьях». Ніхто Московського князя у 1382 році не підтримав. Навпаки — «Дмитрий Константинович Нижегородский, узнав о приближении хана, отправил к нему своих сыновей Василия (Кирдяпу) и Семена. Олег Рязанский указал Тохтамышу броды на Оке» [138].
